Політичний устрій в часах розселення

Михайло Грушевський

Власть у антів, племінні начальники, віче, ширші організації

„Словени й анти“, каже в своїй класичній характеристиці Прокопій, „не правляться одною особою, але з давніх часів живуть громадським правлінням, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злі, рішає громада“. „Вони не мають правління й живуть в ворожнечі між собою“, каже трохи пізніший т. зв. Маврикій і далі пояснює: „у них багато начальників (‘ρη̃γες), які не живуть у згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками, особливо ближчих до наших границь, і тоді на інших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну власть [Τά γάρ 'έθνη ταυ̃τα Σκλαβηνοί τε καί 'Άνται ο'υκ 'άρχονται πρός 'αν δρός 'ενός, 'αλλ' 'εν δημοκρατία 'εκ παλαιου̃ βιοτεύουσι, καί διά του̃το α'υτοι̃ς τω̃ν πραγμάτων 'αεί τά τε ξύμφορα καί δύσκολα 'ες κοινόν 'άγεται – Procopii De b. G. III. 14. 'Άναρχα δέ καί μισάλληλα 'όντα ο'ύδέ τάξιν γινώσκουσιν ο'υδέ κατά τήν συσταδήν μάχην 'επιτηδεύουσι μάχεσθαι… Πολλω̃ν δέ 'όντων 'ρηγω̃ν καί 'ασυμφόνως 'εχόντων πρός 'αλλήλους ο'υκ 'άτοπον τινάς α'υτω̃ν μεταχειρίζεσθαι 'ή λόγοις 'ή δώροις καί μάλιστα τούς 'εγγυτέρω τω̃ν μεθορίων, καί τοι̃ς 'άλλοις 'επέρχεσθαι, 'ίνα μή πρός πάντας 'έχθρα 'ένωσιν 'ή μοναρχίαν ποιήση – Mauricii Strategicum XI. 5 (ρ. 218 ed. Scheffer)].

Сими дорогоцінними звістками характеризується політичний устрій наших племен в часах розселення – найстарших часах, куди ми в розсліді розвою політичного життя сих племен можемо сягнути скільки-небудь надійно при теперішніх наших наукових засобах.

Противставляючи політичне життя східно- й полуднево-слов’янських племен сильно сцентралізованому, монархічному політичному устрою імперії, обидва візантійські письменники з притиском підносять, що сі слов’янські племена не мають такої централізованої монархічної власті [Пайскер в цитованій праці своїй (Die ältere Beziehungen der Slawen, с. 126-30) висловив гадку, що сі характеристики належать не до слов’ян, а до гіпотетичної „жупанської“ верстви урало-алтайських кочівників; але на се нема ніякого доказу, і взагалі його теорія споконвічного поневолення слов’ян, що нібито викривило індоєвропейські основи слов’янського життя, немає під собою підстав (див. Записки, т. 103)].

Се, очевидно, правда. Ані в праслов’янській добі, ані в часах розселення, ані у сих, ані у інших слов’янських племен ще не виробилося сильної монархічної власті, ані міцної і тривкої воєнної організації. Зрештою і у інших індоєвропейських народів сильна і тривка монархічна власть являється продуктом пізнішої еволюції, часом навіть дуже пізньої. Як я вище сказав, в часах слов’янського розселення в українських і взагалі у слов’янських племен можна припускати ще досить живу родову й племінну організацію, і на них мусила опиратися їх політична організація в тих часах. Звістки античних письменників, які ми маємо про антські й сусідні слов’янські племена сих часів належать очевидно до стадії такого родового і племінного життя. На підставі їх та з родово-племінного життя інших індоєвропейських племен, можемо до певної міри уявити собі основи політичного устрою наших племен в сій стадії суспільного розвою.

[Огляд праіндоєвропейських, або ліпше сказати – загальноіндоєвропейських підстав політичної організації у Шрадера, Reallexicon, sub vocibus König, Staat, Volk, Volksversammlung. В своїй реконструкції індоєвропейського побуту (Sprach vergl. u. Urgeschichte) він одначе не пішов далі родоплемінних форм, так само і Гірт (Die Indogermanen). Проби Ляйста (Leist Alt-arisches jus gentium, 1889, Alt-arisches jus civile, 1892-6), що намагався з пам’яток ріжних індоєвропейських племен вивести конкретну основу спільного індоєвропейського права досить скептично були прийняті в науці. При певних індивідуальних прикметах, котрими визначався суспільно-політичний процес індоєвропейських народів, належить бути обережним в конструюванні спільної праіндоєвропейської спадщини в сій сфері; навіть порівнюючи суспільно-політичний уклад найближчих свояків: слов’ян, литви і германських племен, бачимо, як значно розходяться вони. З другого боку, порівняння спільних основ індоєвропейського укладу з життям інших примітивних народів остерігає, щоб сих основ не брати за щось індівідуальне, спеціальне індоєвропейське. Див. етнологічний матеріал в працях Letourneau, La guerre dans les diverses races humaines, 1895, Post, Grundriss der ethnologischen Jurisprudenz, 1895, Hildebrand, Recht und Sitte auf verschiedenen Kulturstufen, 1896, Fraser, Lectures on the early history of the Kingship, 1905, Mumford, The origin of leadership (The American Journal of Sociology, 1906). На жаль, бракує праць, які б поставили собі завданням прослідити аналогії в переході племінного устрою до державного у ріжних слов’янських народів].

Хронологічно йдучи ми повинні зачати від переказаної у Йордана звістки про війну остготів з антами за Вінітара, в останній чверті IV віку. Вінітар воює з антами, спочатку його б’ють, але він потім поправляється й бере в неволю та розпинає „короля антів Божа з синами і сімдесятьма старшинами“ [regem eorum Boz nomine cum filiis suis et LXX primatibus – Getica cap. 48]. Я вказував на своїм місці [Див. ст. 165, пор. 177-8], що ся звістка про конфлікт готів з антами має значні права на наше довір’я, тільки, розуміється, до її літературної, стилістичної форми не можна прив’язувати багато значення. Тому титул короля (rех), наданий тому Божові, треба, розуміється, відложити набік. Поминаючи титул, маємо перед собою якогось більшого антського проводиря, що розпоряджав більшими силами, так що міг побити остготів (сеї подробиці легенда певно вже не видумала). Значить се голова більшого антського племені, або скорше – кількох племен, а поруч нього виступає велике число старшини, правдоподібно – начальників чи старшин родів антських.

В оповіданні про боротьбу антів з аварами, в середині VI в. ми стрічалися з іншим чільним провідником антів. Візантійський письменник називає його Мезамиром „сином Ідаризія, братом Келягаста“. Сей Мезамир був висланий в посольстві до аварів після невдатної битви антів з аварами, аби викупити невільників. Але бувши чоловіком мовним і смілим в словах [στωμύλος τε 'ών και 'υψαγόρας], він вів себе й говорив перед аварами занадто гордо як на посла, і ворожий антам болгарин використав се та намовив аварів убити Мезамира, представивши, що сей чоловік має великі впливи у антів і потрапить противстати кождому ворогові [Менандр – Hist. Graeci minores, II, с. 5-6 (Excerpta historica ed. de Boor, I, c. 443)]. Отже перед нами чоловік з якогось високого роду – його брат і батько, очевидно, були також людьми, звісними, впливовими, коли їх називає грецький письменник; свої впливи завдячив він очевидно не тільки особистим здібностям – що був добрим бесідником і здібним вождем, але й значенню свого роду, що передовсім видвигнуло його. Ми бачимо рід, династію, не якусь просто родову, а племінну, значення котрої не обмежалося, мабуть, навіть її племенем, а йшло ще далі. В „гордих словах“ її репрезентанта можемо відчувати чоловіка певного своїх сил і впливів. При охоті й відповідних обставинах, як дає зрозуміти автор, міг він відіграти ролю Божа та стати на чолі більшої групи антських племен і організувати більші воєнні сили.

Ми бачимо, таким чином, племінних начальників, що мали більше-менше постійну, династичну власть в своїм племені, чисто дідичну, спадщинну або спадщинно-виборну (як то бачимо у ріжних народів, що члени певної династії народним вибором дістаються на становище племінного провідника). В певних хвилях, коли більші групи племен поривалися до солідарної акції, один з таких начальників вибором народу міг проголошуватися чи признаватися спільним вождем і ставав на чолі тої групи племен. У подунайських слов’ян, з котрими греки стикалися частіше, а котрих політичний устрій сучасні грецькі письменники вповні ототожнюють з антським (така однаковість сама собою вповні правдоподібна в тодішніх обставинах), ми стрічаємо таких племінних начальників і головних вождів з досить виразними означеннями їх власті. Згадується напр. „земля Ардаґаста“, що в іншім разі виступає вождем війська; називаються такі особи як „Піраґаст племінний начальник (філярх), провідник ватаги (війська)“, „Музок в варварській мові званий рікс“ і т. ін. [τήν άμφі τόν Άρδάγαστον χώραν – Theophylacti, VI, 7 і І, 7. Πειράγαστος φύλαρχος δέ ού̃τος τη̃ς πληθύος 'εκείνης – ib. VII, 4. Μουσώκιον τόν λεγόμενον 'ρη̃γα τη̃ τω̃ν βαρβάρων φωνη̃ – ib. VI, 9].

Таких начальників племен, очевидно, має на гадці Маврикій, кажучи, що слов’яни й анти мають багато „ріксів“, ‘ρη̃γες, які звичайно не живуть в згоді між собою, і тільки спільна небезпечність, спільна війна може звести їх до купи і висунути над ними одного проводиря.

Ужитий ним тут термін ‘ρη̃γες може бути не простим літературним означенням (лат. reges) – одним з тих, якими античні письменники означали ріжних варварських начальників, не журячися тим, які титули в дійсності вони носили. Можливо, що маємо тут транскрипцію дійсного слов’янського титулу, уживаного між антами й подунайськими слов’янами для таких племінних вождів. Таку гадку піддає щойно наведена згадка (Теофілакта Сімокати, сучасника ціс[аря] Маврикія) про того Музока, „званого в варварській (значить слов’янській) мові ‘ρήξ. Звістка, як ми бачимо, досить категоричиа, і хоч в історичних часах сей титул вийшов у слов’ян з уживання [Але може з сею старою традицією стоять в зв’язі фрази Галицької літописи: „Бѣла риксъ, рекъмый король угорьскый“, „риксъ ти угорьскый, рекше король“ – Іпат., c. 507 і 554. Літописець, очевидно, має на гадці титул rеx, але передаючи його в такій формі, хто зна, чи не робить се під впливом пам’яті старого слов’янського титулу?], лишається вповні можливим, що в часах праслов’янських се слово уживалося в такім значенні.

Діло в тим, що се загально-індоєвропейське слово (санскр. râj-раджа, лат. rех, старокельт. rîх), видно було затратилося в германській і слов’яно-литовській групі язиків, але під культурним впливом кельтів пішло розповсюджуватися між ними наново. Від кельтів прийняли його німці (з старокельтск. rîgs, ірл. ríg, готське reiks- начальник; ст. ірл. ríge, г. нім. rîhhi – держава, Reich). Від німців, може – готів спеціально, прийняли його племена литовські, а разом з ними, можливо – і слов’янські: старопрус. rikis – пан, riks держава, русько-литовське рыкупья, господиня; тут би було місце й для слов’янської форми того ж слова, як титулу племінних начальників.

Інший такий титул, перейнятий також від німців (може готів), ще в часах праслов’янських, або при самих початках розселення – се князь, кънязь, з горішно нім. chuning (властиво княжич, королевич, з *kuni, король, з патронімічним наростком -ing), як і старопруське konagis, фінське kuningas – король, лит. kúningas – пан, священник, і т. ін. В якім значенні було спочатку перейняте се слово слов’янами – чи значило воно найвищих, найбільших вождів, так, як кілька століть пізніше перейняте слово краль, король (з імені Карла Великого), чи мало ширше значення власті взагалі, трудно сказати. Ми бачимо пізніше се слово в дуже відмінних значеннях. Подекуди воно уживалося, видно, як почесний титул взагалі і напр. у поляків дало слова książe і ksiadz (так, як литовське kúningas).

У східних слов’ян означає володаря, державця, старшину певного територіального округа, більшого або меншого (так у нас в XIII в. болоховські князі представляють собою старшин дуже дрібних міських округів). У полудневих „князь“ сходить на значення сільського старшини: в такім значенні уживається воно тепер, і в такім же значенні перейшло в практику громад волоського права, де князь означає сільського старшину (рівнозначного з jude, judec) [Див. інтересну розвідку проф. Боґдана: Über die rumänische Knesen. Archiv für sl. Phil., т. XXV-XXVI]. При такій хиткості значення сього слова, про його силу в праслов’янських часах можна ставляти хіба ріжні гіпотези [Ставлено не раз здогади, що перейняте слово „князь“ сталося наслідком панування германців, особливо готів над слов’янами. Вона, розуміється, вповні довільна]. Не забігаючи далеко на се поле, зазначу тільки, що чужі терміни для власті дуже часто перейматься для означення вищого степеня власті, і так могло бути з термінами chuning і reiks: вони могли бути перейняті для означення визначніших племінних старшин чи вождів.

При родовій організації одначе начальники племен, як би вони не називалися, зіставалися властиво primi inter pares, головнішими між іншими „старцями“ – старшинами родів племені, і всякий важніший крок їх мусив настати за відомістю і згодою тих старшин. Тут перший прояв слов’янської „демократії“, як її називає Прокопій; розуміється, демократією її можна було назвати лише в противставленні до візантійсько-римського монархізму, бо в дійсності се був устрій скорше патріархально-аристократичний, де могли мати голос самі старшини родів, як у пізніших, історичних часах (XI-XII в.), з упадком родового устрою, мали голос батьки родин.

Далі – всякі справи, що виходили за границю домашніх інтересів племені, потребували згоди й рішення збору старців і народу з дотичних племен. Прокопій дає нам в кількох словах дуже цінний образок такого ширшого віча антів в епізоді про псевдо-Хилвудія. Коли розійшлася чутка про того псевдо-Хилвудія між народом, каже він, зібралися майже всі анти; вони рішили вести справу спільно, обіцюючи собі великі користі з того, що мають в своїх руках грецького воєводу Хилвудія ['Επεί δέ 'ο λόγος περιφερόμενος 'ες 'άπαντας 'ήλθεν, 'ηγείροντο μέν 'επί τούτω 'Άνται σχεδόν 'άπαντες κοινήν δέ εί̃ναι τήν πράξιν 'ηξίουν Procopii De bello Got. III 14]. На своїм віче вони погрозами примушують псевдо-Хилвудія прийняти на себе ролю правдивого Хилвудія, і планують якусь неясну ближче акцію супроти Візантії й подунайських слов’ян, з якими тоді поріжнилися були. На подібних ширших вічах мусили рішатися взагалі всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племен, чи груп родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір спільного вождя з-поміж племінної старшини і т. д. „Всякі справи, добрі чи злі, віддаються на рішення громади“, каже Прокопій.

Така солідарна акція більшої групи племен була не легка і не тривка. Прокопій, а ще більше т. зв. Маврикій підносять велике розріжнення начальників, нездатність мас до субординації. Маврикій толкує сим браком карності навіть спосіб війни у слов’ян: що вони не знають битися в тісних, правильно уставлених лавах, ані люблять виступати на місцях голих і рівних, а роблять охотніше засідки: напади нечайні. Їх рішення змінні й не стійні, каже Маврикій, – бо одні одним перечать з зависті й амбіції та роблять наперекір, тому не можна спускатися на їх умови й слова. Тільки моментальна, спільна небезпечність перемагала сі ріжниці й могла привести до підпорядкування своїх гадок власті одного (μοναρχίαν ποιήση). Та й то така солідарність ледве чи обіймала коли-небудь всі антські племена. В наведенім оповіданні Прокопія ніяк не можна брати буквально його слів про участь в нараді „майже всіх антів“. Правдоподібно, мова тут про ближчі до візантійських границь антські племена, а не всіх антів від Дністра до Дону.

Так представляються нам політичні відносини українських племен в часах розселення. Бачимо групування в численні невеликі групи (м. б. племінні), з начальниками на чолі; судячи по численності й ролі сих останніх, були сі племена менші від таких, які бачимо у нас в Х-XI в., але мусило се бути все-таки щось більше, як прості роди, хоч би й ширші. Постійної одностайної політичної організації нема, тільки від часу до часу повстають одностайні солідарні заходи в спільній небезпечності чи в спільнім інтересі. Поруч старшинських династій широке значення віча. Від часу до часу ширші віча дають власть вибираним з-поміж сеї старшини воєнним вождям, що ставали понад звичайними властями й організували більші воєнні сили.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 366 – 372.