Проби лінгвістичного освітлення

Михайло Грушевський

Питання про індоєвропейську правітчизну і пра-культуру; теорії індоєвропейської правітчизни; «індоевропейська раса», мішання типів, негативність результатів для нашої території, комбінований історично-лінгвістичний метод

Оглянувши таким чином сліди культурного життя на українській території, зовсім натурально буде поставити питання: В яких відносинах описані зміни культури і різні форми її стоять до тих етнографічних груп, які пробували колись на сій території? Чи стоять сі зміни в якимсь зв’язку з рухами, міграціями тих давніх мешканців? І в яких культурних формах в сім археологічнім матеріалі проявляли себе представники слов’янської, і спеціальніше – східнослов’янської людності, предки теперішньої колонізації.

Археологія сама не може дати відповіді на сі питання, тож мусимо звернутися до інших дисциплін. Історія може дати тільки дуже неповні відповіді, бо не проникає далеко в глибину сих країв і їх минувшини. Тому перше ніж звернути ся до її даних, попробуємо ужити до помочи інших джерел, а перед усім порівняного язикознавства, що береться до розв’язання сих питань з своєї сторони і своїми засобами: спробуємо вияснити сі питання, опираючись на студіюванню язиків, що не тільки уставляє відносини тих язиків і їх споріднення, але й старається вияснити рівень культури даних народів, їх культурні відносини, і взагалі ставить собі задачі з кругу історії культури їх.

Та як то часто буває, і лінгвістика з далеко більшою легкістю давала відповіді на такі питання на перших кроках свого розвою, ніж пізніше, коли поставлені були більші вимагання що до методів сього студіювання. [Історія наукових студій над сими питаннями докладно представлена у О. Шрадера, Sprachvergleichung und Urgeschichte (3 вид[ання], 1906, Єна), E. de Michelis, L’origine degli Indo-Europei, Турин, 1903, також С. I. Tylor, The Origin of the Aryans, Лондон, 1889 (французький переклад 1895, російський 1897), І. Schmidt – Die Urheimath der Indogermanen und das europaische Zahlsystem, Abhandlungen der Berliner Akademie, 1890.]

Не дуже давно признавались певними і перейшли навіть в підручники погляди, що велике індоєвропейське плем’я (зване також індогерманським або арійським), в склад котрого входили і предки, чи асимілятори сучасних слов’янських народів, перед своїм розкладом на поодинокі галузи і групи мешкало в Азії, на західних згір’ях Болортага і Мустага, на північ від Гіндукуша.

[Утерті назви «індоєвропейське плем’я», «арійські народи» можуть уживатись тільки з повним застереженням, означаючи народи, що говорять індоєвропейськими мовами, хоч належать безперечно до різних асимільованих рас; М. Міллер дотепно сказав, що як казати про арійську расу, то однаковим правом можна б говорити про доліхокефалічну лексику і брахікефальну граматику.

Найбільш відповідною назвою для групи сих мов уважаю «індоєвропейське», а «арійське» не годиться зовсім, бо означає тільки східну галузь сієї групи – мови іранську і індійську, хоч уживається часто і в загальнім значінні.]

Там дійшло воно значного культурного розвитку: знало важніші метали (бронзу, золото, срібло, залізо), було добре ознайомлене з хліборобством, мало значно розвинений родинний і громадсько-політичний устрій. В такім високім культурнім стані поодинокі члени індоєвропейської родини приходили потім звідти в Європу. Таким виводом дуже улегшувалось орієнтування в археологічнім матеріалі: признавалось за певне, що кождий індоєвропейський нарід прийшов в Європу з металічною культурою, значить колонізація чи то палеолітична чи неолітична була не індоєвропейська, а старша, і треба було тільки в залізній культурі відшукувати культуру того чи іншого індоєвропейського народу.

Та одначе проти сих виводів, що знайшли собі найбільш повне представлення в голосній свого часу праці Pictet [Pictet, Les origines Indo-européenes ou les Aryas primitifs, т. І, вийшов в 1859 р.; нове, не змінене в головних поглядах видання 1877 p. в трьох томах.], виступили цілим рядом закиди і поправки. Передовсім таким суперечним питанням стала справа правітчини індоєвропейських народів. Почавши з кінця [18]50-х рр. і до нашого часу цілий ряд учених виступив проти азійської теорії, переносячи індоєвропейську правітчину в Європу та уміщуючи її в різних краях останньої, і тепер європейська теорія рішучо переважає. [Різні погляди в літературі були вказані в 2 вид., тепер їх пропускаю. Докладну бібліографію до р. 1899 див. W. Ripley, A selected Bibliography of the Anthropology and Ethnology of Europe, Бостон, 1899. Головніше в курсах Шрадера і Мікеліса.]

Ще важче узялася критика до справи індоєвропейської культури. Тим часом як Пікте і за ним інші представляли собі індоєвропейську людність з значно розвиненою металічною культурою, новіші дослідники признали за нею з усіх металів знайомість лише з міддю (навіть не бронзою), але й уживання, сього металу вважають ще мало розвиненим, так що індоєвропейські народи під час свого розселення перебували властиво; в неолітичній і аж розійшовшись прийшли до металічної культури. На правітчині се був нарід головно пастуший, кочовий, а хоч був обзнайомлений з початками хліборобства, то воно значнішу ролю осягнуло аж на нових осадах. [До таких виводів прийшли два авторитетні історики культури як Ген (V. Hehn) і О. Шрадер і тепер, хоч з деякими ваганнями, в головнім се погляд майже загально прийнятий.]

Розуміється, як би культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо вихідної точки індоєвропейської колонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та колонізація переходила, то се б багато помогло нам до орієнтування в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов’янської колонізації. Досі маємо тільки правдоподібності. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) – по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була Східна Європа; друге – що сі племена почали ділитися ще в неолітичній культурі. Се друге виводиться з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшлося, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишившись бодай у декотрих груп, – тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселенням, отже й самої її не було.

Щодо правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинитися. Перед усім треба піднести, що за азійською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею – се лінгвістичні зв’язки індоєвропейців з семітами, але таких старих зв’язків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіння зв’язки і подібності індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву існують, і вказують на Східну Європу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами.

[Про них і про генетичну зв’язь (спільне походження) індоєвропейців з фінами, що приймають декотрі дослідники на підставі тих стичностей – Andersоn, Studien zur Vergleichung der indogerm. u. finnisch-ugrischen Sprachen, 1879. Thоmsen, Beróringer mеllem de finske og de baltiscke Sprog, 1890. Веске, Славяно-финнские культурные отношения по данным язика, 1890. J. Mikolla, Beruhrungen zwischen den westfinnischen und slavischen Sprachen, I, 1894. H. Sweet, The histоry of language, 1900. Wiklund, Finnisch-ugrisch und Indogermanisch (Le monde oriental, 1906). Інша давніша література в 2 вид. Див. ще нижче про фінсько-іранські стичності.]

В Східній же Європі заховалися й найбільше архаїчні язики індоєвропейської родини (литовсько-латишська група). Цілий процес колонізації індоєвропейських народів далеко легше пояснити собі з європейською правітчиною, а що особливо важно: лінгвістичні стичності різних груп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міграцією були розміщені між собою аналогічно з їх теперішнім розміщенням, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міграцію в Європу з Болортага. З сих всїх обставин справді стає більш правдоподібною правітчина в Східній Європі.

Ся правітчина мусила займати значні простори, бо скотарський, переважно кочівничий спосіб життя індоєвропейців вимагав великих просторів, а сей пранарід мусив бути численним з огляду на його пізніше розспросторення. Правда, він певно асимілював при розселенні, а мабуть іще й перед ним у великім числі чужі народності; на се виразно вказує антропологічна мішанина індоєвропейських племен – типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова диференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужерідних елементів. Але сама така асиміляція можлива тільки при значній асиміляційній масі. Брак спільної назви для моря вказував би, що правітчина не лежала при самім морі, могли лиш декотрі племена доходити до моря (Чорного чи Балтійського). Скотарське господарство – з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, – вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниччі степу і лісу, що тягнеться в полуднево-західнім напрямі через східноєвропейську рівнину. В такім разі слов’яни, і навіть ще ближче – наш нарід може бути автохтоном на певній часті своєї території, і його пізніші міграції були розмірно не великі.

Все се, що правда, тільки правдоподібності. Не маємо ніяких вказівок на те, аби індоєвропейські народи виемігрували в Європу з Азії. Нема ніяких фактів, котрі б вказували, що на нашій території перед індоєвропейською колонізацією існувала яка-небудь інша. [Досить розповсюднена фінська теорія – що Східну Європу перед індоєвропейцями цілу займали фіни, не має ніяких реальних підстав. Тільки в північній її часті при пізнішим розселенні слов’яни посунули фінів далі на північ.] Але треба додати важне ограничення – не маємо того всього в нашім теперішнім матеріалі, при тих засобах досліду, якими розпоряджаємо. І рахуючися в повній силі з тими правдоподібностями, які дає нам теперішній дослід, се і не дуже налягати на тих правдоподібностях.

Відкриваючи нам перспективу культурного розвою народів індоєвропейської групи, зводячи їх широко розстріляні проміння до певного, правікового ядра, язиковий матеріал дає тільки дуже загальні вказівки на ту конкретну територію, ті реальні обставини, в яких переходив сей розвій. Так само як історичне слідження індоєвропейського розселення тільки приблизно приводить нас до тих – все таки дуже широких, докладно не вияснених просторів, з котрих мусило йти се розселення. Супроти своєї цілі ми й на сій дорозі – індоєвропейських старинностей кінець кінцем опиняємося в подібних обставинах, як на дорозі археологічного та антропологічного слідження. Там дається нарід і його культура, шукаємо території; тут територія і культура, або територія, культура і фізичний тип – шукаємо народу-носителя тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла б послужити нам до зведення у одно сих проблем – культура, але вона занадто загальна. Як би нам міг бути до того одправною точкою ще фізичний тип – але й сього нема!

Археологія, як ми бачили, виразно вказує нам на українсько-руській території перед слов’янською міграцією два відмінні типи: довгоголовий – неолітичний, і короткоголовий, що поруч довгоголового виступає в часи металічної культури. Питання, котрий тип індоєвропейський або спеціально слов’янський? На се антропологічне питання не можна цілком відповісти. Як я вже згадував, народи індоєвропейської родини мають мішаний тип: чорний і ясний, короткоголовий і довгоголовий; сю мішанину помічаємо навіть на територіях самих народів; полишаючи на боці кольор, напр. північні германці довгоголові, а полудневі короткоголові, полудневі італійці довгоголові, північні короткоголові і т. ін.; в результаті одні уважають первісним індоєвропейським типом довгоголовий («германський»), інші – короткоголовий (т. зв. «кельто-слов’янський» [Література в 2 вид[анні].]).

І можливо зовсім, що ся мішанина типу у індоєвропейських народів старша і від часів розселення, то значить, що сі племена ще перед розселенням, на правітчинї не були чистим типом, одностайною антропологічною расою. [Таку гадку з усею рішучістю висловив Вірхов ще в 1883 p. (Korrespondenzblatt der deut. Ges. fur Anthropologie), і до неї все більше схиляють ся дослідники.] Самий етнічний і язиковий тип індоєвропейський міг утворитись наслідком мішання, метизації рас, як і потім таке мішання, асимілювання чужеродців вплинуло, без сумніву, і на розділ індоєвропейської групи і на пізніше відрізнення поодиноких індоєвропейських груп, на витворення в середині їх поодиноких народів.

[Про вплив етнічного мішання, метисації на відрізнення язикове – напр. Ascoli Sprachwissenschaftliche Briefe (пер), 1887, Тейлор ор. c[it.]., Гірт, Die Verwandchaftsverhältnisse der Indogermanen (Indogerm. Forschungen, 1894) і новіша його праця Die Indogermanen, 1905, т. І, Бодуен де Куртене, О смешанном характере всех языков (Ж. М. Н. П. [Журнал Министерства народного просвещения], 1901, IX). Против надуживання сього об’яснення справедливі замітки висловив Яґіч (Einige Streitfragen, Archiv, XXII), указуючи, що діалектичні різниці в кожній більшій лінгвістичній масі і без того неминуче мусять бути. Але се зовсім не зменшує впливів мішання на язикову диференціацію, що хотів новіше заперечити Шрадер (ор. c [it.], вид. 3).]

Таким чином справжнього індоєвропейського типу може бути й не було зовсім, як не було може й «первісного слов’янського» одностайного антропологічного типу. Теперішні слов’яни переважно короткоголові: на заході й полудні тип сильно короткоголовий, в напрямі на північ і схід він слабне – сильно переважає ще у українців, але у поляків і великоросів з ним уже бореться середньоголовий, з значнішою домішкою довгоголових. [Про се І. Deniker, Lеs races des l’Europe. I. Indice céphalique en Europe, 1899, II. La Taille, 1907. W. Ripley, The races of Europe, London, 1900. Niederle, O původu Slovanů i Slovanské Starožitnosti, розд. III. Talko-Hryncewicz, W kwestyi pochodzenia Słowian – Wisła, 1902. Новіший перегляд питань: Hoernes, Natur u. Urgeschichte, I (1909). Старша література в 2 вид.]

Матеріал з старих могил дає більший процент довгоголових, а в українських поганських могилах, що по культурним прикметам уважаються за слов’янські, довгоголовість навіть переважає; але тип уже й тут не одноцільний, а мішаний: є й короткоголові й середні типи.

В таких обставинах хопитися якоїсь антропологічної прикмети, наприклад довгоголовості, і взяти її за етнографічну прикмету індоєвропейців; прийняти певні культурні прикмети, певний похоронний обряд за їх спеціальність і зв’язавши се з поняттям індоєвропейської правітчини, відтворювати образ індоєвропейського розселення – було б з методичного становища повною довільністю. [Тим способом утворена була десять літ тому теорія германсько-індоєвропейської правітчини Муха і Косінни. Ототожнивши культуру передісторичної Німеччини з культурою індоєвропейською, довгоголовий германський тип прийнявши за первісний індоєвропейський, зробивши Німеччину правітчиною індоєвропейських германських народів, а германців – безпосередніми спадкоємцями і продовжателями індоєвропейської культури, вона попала в тон амбіціям німецької суспільності і здобула чимало прихильників. Але з наукового становища зісталася фантазією.]

Які різниці народностей і рас могли покриватися покровом одної чи подібної культури, і навпаки – як значно різнитися могли в певних побутових формах індоєвропейці перед своїм остаточним розрізненням! Яку різнорідність етнічну міг покривати собою тип похорону з скорченим кістяком, що протягається на такі величезні простори, без особливо характеристичних відмін!

При сучаснім стані наших відомостей ні археологія з антропологією з одного боку, ні лінгвістика з другого, ні разом в сполученні не можуть розв’язати з повною рішучістю проблем індоєвропейської старовини, не дають цілком певних вказівок для етнічного орієнтування в археологічних останках. Через се для орієнтування в передісторичній етнографії нашої території все ще приходиться нам уживати історичних відомостей. Але як скомбінувати їх з фактами археології, антропології й лінгвістики, вони не в однім зможуть вияснити нам далеко більше і кинути світло в значно давніші часи і в ширші простори, куди зовсім, або майже зовсім не сягає історична традиція.

Сею дорогою належить нам піти в висвітлюванню етнографічних відносин нашої території – в етнографічнім орієнтуванні серед культурного матеріалу її.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 60 – 66.