Диференціація індоєвропейської родини

Михайло Грушевський

Вирізнення слов’янської групи, слов’янсько-литовська спільність і слов’яно-литовська територія, границя західна – германська і східна – фінська, границя слов’яно-литовська

Закінчення спільного пожиття індоєвропейської родини й повне вирізнення з неї поодиноких народів і язикових груп, приймаючи що се сталося в початках металічної культури, кладуть більш-менш за дві тисячі літ з лишком перед нашою ерою. Не пізніше, бо в першій половині другого тисячоліття бачимо арійські народи вже на полудні в Азії, далеко від їх правітчини. Не дуже раніше з огляду на появу між індоєвропейцями металічних виробів ще перед розселенням. [3 лінгвістичного становища против сеї дати підносять часом закид, що за такий недовгий час не могла розвинутися язикова диференціація, яку бачимо пізніше; але не треба спускати з очей можливості, що асиміляція чужеродців і скоріший культурний розвиток в нових обставинах могли значно прискорити язикове розрізнення.]

Розуміється, дата дуже загальна і приблизна, гіпотетична. Так само тільки в найзагальніших рисах можна собі уявити самий процес розділу індоєвропейської родини, що зазначився тоді. В лінгвістиці, що досі одиноко рішає се питання, донедавна стояли дві теорії – генеалогічна, що признає виділення цілих груп і існування якийсь час спільних язиків для сих груп, до нового розділу кождої групи на мови чи групи мов, – і теорія хвиль, або переходів, що вирізнення мов об’ясняє повільним процесом диференціації ще в тих часах, коли стичність між народами не була розірвана, і один язик служив посереднім переходом меж двома сусідніми. [Перегляд питання – див. Schrader Sprachvergleichung, с. 68 і далі (тут схематичні рисунки).]

Тепер сі теорії найчастіше комбінуються. Дійсно, вирізнення лінгвістично-етнографічних атомів не розривало язикової й етнографічної зв’язі відразу. Се вирізнення мусило початися вже за часів етнічної «індоєвропейської спільності», і між іншим проявлялося в мові; але етнографічна одність брала якийсь час перевагу над сим процесом відрізнення, диференціації. Він зростав через розширення території, через асиміляцію все нових чужородців на нових окраїнах і в зв’язку з сим збільшалися відміни в побуті і мові; з їх зростом все слабша ставала одностайність цілої родини, але все ж вповні жива і замітна була зв’язь між поодиноками групами тих атомів, на які розпадалася цілість. І навіть після того, як нарешті міграція, мандрівка робила рішучий початок відокремленню даної племінної одиниці, ся зв’язь з своєю групою, а через них – із іншими, не зникала відразу. Територіальне віддалення і ослаблення географічної зв’язі з давнішими земляками – з одної сторони, пожиття з новими чужородцями і мішання з ними – з другої, розвиваючися паралельно, з обох кінців надривали старі етнічні зв’язі, але рвали їх помалу, і певні зв’язки з близшими сусідами з-поміж своєї давнішої родини ще довго могли жити.

Замітне язикове явище – зміна палятальних звуків в двох різних напрямах, що зазначилася без сумніву ще підчас «індоєвропейської спільності», зісталася слідком такої дуже старої розколини, що ще перед рішучим вирізненням поділилася індоєвропейську родини на дві галузі – східну і західну. [Се так звані група-сатем і група-кентум, по тим формам, в які уложилося слово сто (в санскр. çatem, в латинськім centum, вимовл. kentum).] До східної належали племена арійські (іранські і індійські), тракийсько-албанські (предки теп[ерішнього] вірменського і албанського), слов’янські й литовські (і може ще які нам незвістні); до групи західної – грецькі, італійські, кельтські, германські. Але між обома сими групами не бракувало переходових членів, що переплітала посередніми зв’язками сі дві половини індоєвропейського світу.

Слов’яно-литовська група з одного боку стоїть в близьких відносинах до групи арійської, з другого – близько підходить до германської. Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили, що вони були перехідним огнивом між групою слов’янською, грецькою й іранською – але мови сі вигасли, і в сім місці тепер прогалина (такі прогалини взагалі в значній мірі повинні толкуватися тим, що деякі посередні огнива попропадали). Але ближчі зв’язки слов’янської мови з іранською на щастя не пропали для нас і свідчать про ближчу зв’язь між слов’янськими й іранськими племенами, навіть і після мандрівки арійських племен, коли індоєвропейська родина почала розпадатися. З другого боку зв’язки між різними племенами індоєвропейської родини свідчать про те, що по мандрівці полудневої, арійської групи – північні племена жили ще в тіснім сусідстві.

Деякі дослідники навіть приймали існування спільної західної, європейської мови по відділенню східної, арійської, себто ірансько-індійської групи, і протиставляли їй сю західну; але повної аналогії тут нема. Далі, тому що слов’янська група з одного боку близько споріднена з литовською, а з другого певні зв’язки лучать її з германською, то заступники генеалогічної теорії для слов’янсько-литовської групи разом з германською приймали певний період спільної мови – се так звана у них північна, або північно-східна група. Але тепер і сей погляд стратив віру. [Пор. напр. Бремера, Ethnographie с. 761, Гірта, Indogermanen, I, с. 127.] Зате тісна зв’язь слов’ян з литовською (інакше – балтійською) групою не підлягає сумніву, і всі лінгвісти всяких напрямів сходяться на признанні тісної спільності слов’янсько-литовської групи – що вона після відділення інших споріднених народів і груп становила певну цілість. (Цілість, розуміється, тільки релятивну, бо певну диференціацію в тих часах треба припустити навіть в середині самого слов’янства, не тільки між групами слов’янською й литовською).

Велика язикова близькість слов’янських і литовських племен наводить на гадку, що спільне життя сієї групи тяглося дуже довго. Се легко зрозуміти, вважаючи на колонізаційні обставини. Тим часом, як міграції германців на захід, а іранців на схід ослабили їх зв’язки з слов’янами і стичність зісталась тільки на розмірно незначній лінії сусідства, слов’яни з литовськими народами жили в тіснім географічнім сусідстві дуже довго, аж до початків великої історичної міграції слов’ян. Приймають, хоч і гіпотетично, що тільки в середині останнього тисячоліття перед Хр[истом] відокремлення племен слов’янських від литовських зазначилося вповні. [Язикові критерії непевні, про них не буду говорити (про один, досить популярний – назву півня у слов’ян була мова в 2 вид., друга – се форма имені неврів); важніша обставина, що в тім часі, з рухом германських племен на Захід мусили справді бути сильні пертурбації і в слов’яно-литовський колонізації.] В історичнім матеріалі воно виступає перед нами як факт довершений в І в. по Хр[исті], коли слов’янські і литовські племена виступають з осібними йменнями (венеди і еісти). Нарешті велика слов’янська міграція в III-IV вв. по Хр[исті] розірвала до решти сю слов’янсько-литовську близькість, а заразом дала останній імпульс вирізненню поодиноких слов’янських народів.

В часах перед повним відокремленням від інших індоєвропейських народів і на останку від литовців (сі часи можна б назвати перед-слов’янськими або слов’яно-литовськими) предки слов’ян зробили дальші кроки в сфері матеріальної та духової культури в порівнянні з побутом індоєвропейської епохи. [Про спільний словесний запас «північно-східної» і потім слов’янсько-литовської групи і образ культури, який випливає з нього – Fick Vergl. Wörterbuch der indogerm. Sprachen, I. Schmidt, Die Verwandtschaftsverhältnisse der indogerm. Sprachen, C. Förstemann, Sprachlichnaturhistorisches, R. Hassenkamp, Über den Zussammenhang der lettoslavischen und germanischen Sprachen. A. Brückner, Die slavischen Fremdwörter im Littauischen. Є тут в самій основі багато суперечного, а для слов’янсько-литовських відносин зроблено ще дуже мало. Тут не входжу в справу, тим більше, що нам важніший культурний стан праслов’янський, про котрий будемо говорити нижче (розд. V).]

В сі ж часи мусили вже зарисуватись певні відміни в самім тілі будущого слов’янства, що потім стали початком його диференціації на галузи й народи. Причини мусили впливати ті самі, що й на розрізнення серед індоєвропейської родини: розширення території, збільшене віддалення між різними частями, мішання з чужеродцями, неоднакові поступи матеріальної і духової культури поодиноких частей. Сі всі процеси переходили потім свій дальший розвій в самім слов’янстві, коли його одність з литовською групою ослабла і воно відрізнилось від неї в осібну групу. В сій добі – котру можемо назвати праслов’янською – дозрівав процес розрізнення слов’янської групи, якому велике слов’янське розселення дало змогу тільки розвинутися у всій виразності.

Для доби слов’яно-литовської і ще більше – доби праслов’янської ми можемо викомбінувати вже з значною правдоподібністю територію слов’янського розселення (розуміється – в загальнішій формі). Як би не стояла справа про правітчину індоєвропейської родини, де б не була вона, кінець кінцем в усякім разі слов’янсько-литовська доба, пережита була не деяк у Східній Європі: слов’янсько-литовські племена своє спільне життя безперечно прожили тут. З міграцією германців на захід, в Центральну Європу визначилася західна границя їх території; полуднева уставилася за розселенням в чорноморських степах іранських племен; на полудневім заході предки слов’ян стикались з народами тракийської родини найправдоподобніше. Се все були свояки. Тільки на широкій лінії, що йшла з північного заходу на полудневий схід через Східноєвропейську низину, стрічались границі слов’янсько-литовської колонізації з чужою – фінською.

В історичних відомостях найраніше визначається полуднева границя. В дальшім викладі ми переглянемо докладно історичний матеріал, що сюди належить, тепер же поки що зазначу загальний вивід, який виходить з його: не кажучи за давніші, загальні згадки, з V в. перед Хр[истом]. почавши маємо ми докладніші відомості про колонізацію чорноморських степів і з них бачимо, що кочівнича іранська, або іранізована скитсько-сарматсько-алянська людність не переходила на північ далі за поріччя нижнього Дністра – Бугу – Дністра. Геродот, найважніше наше джерело в сій справі, виразно відрізняє народи, що сиділи далі на північ, в районі середнього Дніпра – се народи не скитські.

На полудневім заході Карпатське підгір’я з II в. перед Хр[истом] покриває міграція бастарнів; їх оселі простяглись звідти аж над нижній Дунай; там вони були «приходнями» (‘επήλυδες), і такими ж були очевидно і в карпатських сторонах. До їх приходу з півночі, слов’янські осади могли сягати й Карпатських гір, в басейні верхнього Дністра, Сяну й Вісли, і так само по ослабленні сеї бастарнської колонізації могли простягатися туди. Самий гірський пояс карпатський займала група народів найправдоподобніш – тракийських. Так виясняється перед нами найдавніша територія слов’янських і литовських племен, яку можемо прослідити. Постараємось означити її докладніше.

На заході перед останньою, історичною міграцією германців (т. зв. великою мандрівкою народів) германська колонізація межувала з слов’янськими й литовськими народами в басейні Вісли. Бачимо се зі звісток I в. по Хр[исті]: Плінія, Тацита і Птолемея, що писав в II в., але опиравсь головно на праці Марина Тирського з І в., доповняючи й поправляючи її новими джерелами. [Про Птолемея: Schwarz, Der Geograph Cl. Ptolemaeus (Rheinisches Museum, 1893). Glazebrook Rylands, The Geography of Ptolemy, 1893, Дублін. Boll, Studien über Cl. Ptolemaeus (Jahrbücher für Cl. Phil., 1894). Holz, Über die germanische Völkertafel des Ptolemäus, 1894. Berger, Die Grundlagen des Marinisch-Ptolemäischen Erdbildes (Verband. d. sächs. Gesell. d. Wis., 1898). Аналіз його відомостей зі Східної Європи: Müllenhof, Deutsche Altertumskunde, II с. і далі. Králiček, Die Sarmatisсhe Berge, der Berg Peuke und Karpaten des Cl. Ptolemaios, 1894 Браун, Разыскания в области гото-славянских отношений, 1, 1899. Кулаковский, Карта Европейской Сарматии по Птолемею, 1894, і доповнення в Филол[ологическом] обозр[ении], 1899. Niederle, Slovanské Starož., I, гл. X.]

Докладніші відомості для означення етнографічної границі дає поміж ними власне Птолемей. У нього Вісла межує «Германію» з «Сарматією» від верхів’я до моря. Меж «великими народами» (‘έθνη μέγιστα) Сарматії вичислює він «венедів по цілій Венедській затоці» коло «Венедських гір»; між меншими народами згадує готів (Γύθωνες ) над Віслою, на полудень (‘υπό) від венедів; ще дальше на полудень від них – фінів і ряд народів з покрученими або неясними назвами. [Σούλανες (ed. princeps: Βούλανες ), Φρουγουνδίωνες і коло верхів’я Вісли – Α’υαρνοί (або ‘Αβαρηνοί ), на схід від венедів – Γαλίνδαι, Σουδινοί, Σταυανοί – Ptolemaei, III, 5, 70]

З сього виходить, що східною границею германських народів була Вісла, але на нижній Віслі готи сиділи вже на правім боці її (що сиділи вони на нижній, а не горішній Віслі, се видно з того, що Тацит уміщує їх безпосередньо на північ від люгіїв – германських народів по Одеру. [Germ. 43-4.] На схід від Вісли і на північний схід від готів сидів «превеликий» нарід венедів-слов’ян, і литовські народи, у Тацита означені загальною німецькою назвою Aestii, Esten. [Пізніше в IX-XI в. ся назва перенесена на фінських естів.] Так розмішує Птолемей; Пліній і Тацит, не даючи близших вказівок, потверджують відомості Птолемея; Пліній згадує про Віслу, як границю Сарматії, й венедів уміщає десь коло неї; Тацит згадує венедів на східних границях Германії, за готами. [Hist. Nat.», IV, 27, Germania, 46.]

Чи переходили осади слов’ян за Віслу бодай подекуди, ще перед пізнішою їх мандрівкою на захід, як се часом припускають на підставі хорографічних і археологічних даних, се зістається непевним. [Оборонці різних «слов’янських» теорій підносять, що Германія має географічне, а не етнографічне значіння, як і сармати; але в сій часті «Германії» Птолемей вичислює ряд народів, котрі трудно не признати за германські. Що найбільше можна признати, що слов’яни ширилися, як нижча верства, під пануванням тих племен. Се пробують довести археологічним матеріалом. Поки що доказів певних нема.]

Хоч Птолемей зачисляє венедів-слов’ян до більших народів Сарматії (разом з бастаранами, язиґами, роксолянами), одначе на його мапі Східна Європа так замощена різними іншими народами, що для сього «великого» народу зістається дуже невелике місце. Причиною сього була велика плутанина в іменах, і та форма, в якій Птолемей уявляв собі Східну Європу – форма вузької шиї між океаном і Меотідою. Усунувши ті імена, що перейшли, в формі дублетів, з лівого боку Вісли на правий, і ті, що за тіснотою місця з прикарпатських і донсько-кавказьких країв простягнулись на Птолемеєвій мапі задалеко на північ, здобуваємо порожню просторонь за Віслою, на Подніпров’ї і далі на схід, де Птолемей, чи його джерело – Марин з Тира, не знав в дійсності ніякого народу крім тих венедів.

Як ми бачили, Птолемей виразно уміщує венедські осади над берегом моря, «по Венедському заливу», що тягнеться у нього на значну просторонь, на кілька степенів. Сього мусимо триматись. Правда, у Тацита за германськими народами на лівім боці Вісли згадуються «на правім боці Свебського моря» литовці, Aestii з їх торгівлею горючим каменем (янтарем, Bernstein). Але ся звістка не виключає звістки Птолемея: венеди і литовці могли на сім побережжі сусідувати. [Браун (Разыскания, с. 384), щоб погодити Птолемея зі звісткою Тацита робить інше припущення – що венеди означають і слов’ян і Литву. Але сей здогад, прийнятий ще деким, противиться всій сумі наших відомостей, і викликав тому рішучу відправу.]

Також не маємо підстави відсувати слов’ян з-над моря, щоб умістити там готів, як роблять інші. [Згадка Пітеаса про готів над морем (у Плінія, XXXVII, § 35 – Gutones) перестала бути аргументом, з того часу як Міленгоф поправив її на Teutones (Deutsche Altertumskunde, I, с. 479). Деякі історики (от напр. Wietersheim, Dahn Geschichte der Völkerwanderung, І, с. 145) мотивували уміщення готів над морем тим, що вони пізніше показують обізнання з морем; але в дійсності вони показую[ть] повне необізнання. Браун (Розыскания, с. 29, пор. 331) містив готів над морем, опираючися на оповідання Йордана (гл. 3), але джерело се дуже непевне (сам Б[раун] бачить в нім різні недокладності). Аргументи contra див. напр. у Бремера op. c[it.], 826; він вказує на Тацита, але для Брауна напр. Тацит і Птолемей говорять про різні стадії в міграції готів.]

З згаданих у Птолемея сусідів венедських не тяжко відгадати в галіндах пізніших прусських галіндів (огляд наших літописів), в судінах – може прусських же судавів; сі народи відповідали б загальній згадці про Aestii на Балтійськім побережжі у Тацита. Тільки у Птолемея вони відсунені від Балтійського побережжя осадами венедів. «Όσσιοι» Пригадують річку Оссу в Пруссії. Кілька інших імен, що зістаються на Птолемеєвій мапі між Віслою та «океаном», не можна добре об’яснити, і сама реальність їх лишається непевною. [В Βουλανοι бачили польських полян, ще частіше в ставанах «слов’ян» (против сього див. Müllenhof, c 21, Krek ,2 c. 293), в вельтах – Ο’υέλται – вільців-лютичів, а Міленгоф (П с. 25) поправляв їх на Λετούαι і т. ін.]

Для визначення докладнішої границі Слов’янщини з фінами нема історичних відомостей. Тацит і Птолемей лише згадують про них, і Птолемей навіть всадив їх, як один з «менших» народів над Віслу, вище готів: очевидно, він не знав про них нічого крім імені. Звістки сих письменників свідчать тільки, що в І в. по Хр[исті] фінів знали недалеко від Балтійського моря. [Дуже важним для історії колонізації було б піднесене лінгвістами помічення, що в найдавніші часи фіни стикалися з готськими й литовськими народами (десь значить коло Балтійського моря) і аж пізніше, по розділі на свої головні галузи – західну й східну, стрілися з слов’янами. Готські елементи в фінській мові признаються старшими від готської мови ульфіли, значить належать до часів перед готською мандрівкою і тоді готська й литовська колонізація мала б іти клином ніж фінською й слов’янською, відрізуючи слов’ян від моря. Див. цитовану працю Томсена, Доннера Vergleich. Wörterbuch der finnischen Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotsi. Одначе сі спостереження треба б ще докладніше й різностороніше перевірити й освітити, щоб на їх основі уставити колонізаційні відносини перед великою міграцією.]

На другім кінці граничної лінії сліди присутності фінів бачать в фінськім імені Волги у Птолемея (‘Ρά – у фінів і досі Rhav, Rawa); також ім’я Уралу – «Δάιξ» об’ясняють з фінського. Певнішу вказівку на фінську колонізацію на полудні дають лінгвістичні сліди довгої культурної стичності між фінськими мовами середнього Поволжя (перм’яків, вотяків) і осетинською – останком чорноморських іранців: вони вказують, що в часи розпросторення іранців в прикаспійських степах фіни жили на середнім або нижчім Поволжі. Середину граничної лінії між сими крайніми точками виповнював каталог народів Германарихової держави, де бачили імена поволзьких фінських племен мері й мордви (не кажучи за більш неясні). Але не знати, чи дійсно тут маємо сі ймення, а не прості созвучності, і в кождім разі про територію згаданих племен не можна з нього витягнути ніяких вказівок. [Про каталог сей див. нижче, в гл. III.] Археологічні і антропологічні розсліди досі не могли ще нічого дати для роз’яснення сього питання.

[Були проби опертися на поміченнях про розширення довгоголової раси в найдавніших нахідках, але етнографічного критерію з сеї довголовості супроти фінів так само не можна зробити, як і в інших випадках: фіни, як і слов’яни, з фізичного погляду мішанці. Так само непевні і деякі археологічні прикмети в ролі етнографічних критеріїв. Див. статті Европеуса, Die Verbreitung der Finnen in älterer Zeit (Verhandl. d. Berlin, anthrop. Ges., 1875), також Ztschr. f. Ethn., 1876 й ін. А. Богданова, Антропологическая выставка, т. IV, I с. 141-2, і Compte rendu du congres à Moscou, I (Quelle est la rасе la plus ancienne de la Russie centrale), Голубовский, История Смоленской земли, Данилевич, Очерк истории Полоцкой земли, й ін.]

Пробовано ще використати неслов’янські назви в хорографії верхнього Дніпра і Десни, ще більше в басейні Волги, Оки й Дону [Надеждин, Опыт ист[орической] географии русского мира. Барсов, География Начальной летописи, с. 74 і далі, 258-9. Голубовский, История Смоленской земли, с. 31 і далі. Новіші автори (Браун, Погодін, Нідерле) не посунули сеї справи наперед.]; але сі вказівки добре не перевірені, та й позбавлені хронології: вони вказують на неслов’янську людність (припустимо – фінську) в часах перед слов’янською колонізацією IX-XI в., але не мають доказової сили для давніших часів, бо під час слов’янського руху на захід і полудень слов’янські правітчинні краї могли (бодай по часті) спустити, і фіни могли їх на якийсь час тоді опанувати. Таким чином, тут колонізаційної границі не можемо вказати ближче, як те, що басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською.

Виключивши території інших племен, дістаємо для старої слов’янсько-литовської колонізації четверокутник, що ограничується лінією Вісли на захід, Балтійським морем на півночі, на полудні займає краї по середньому Дністрі й Богу, а на сході – басейн Дніпра (може – крім верхів самого Дніпра й його головних східних притоків). Тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщена слов’янсько-литовська територія перед міграцією. Литовські народи займали її північну частину. Як ми бачили, Тацит виразно уміщує їх на східнім березі Балтійського моря, і се потверджується хорографічними й лінгвістичними поміченнями. Правда, у Птолемея галінди й судини сидять не на самім побережжі, а відділені від нього осадами венедів, але се така ж помилка як перенесення на тій же мапі фінів на середню Віслу, або ж на Балтійськім побережжі треба припускати інші литовські племена, упущені Птолемеєм. Ближче означити тодішню литовську територію можна тільки гіпотетично. [Див. праці: Bielenstein, Die Grenzen des lettischen Voltsstammes und der liettischen Sprache in der Gegenwart und im XIII Jhrt., 1891. Bezzenberger, Bemerkungen zu dem Werbe von A. Bielenstein (Извест. Петерб[ургской] ак[адемии], т. IV, 1895). Погодин, Из древнейшей истории литовского племени (Вестник археол[огии] и истории, 1898). Kurschat, Die Verbereitnung des litauisch-lettischen Volksstammes (Mitteil. der lit. litter., Ges., XXIV, 1889).]

Орієнтуватись в тодішній литовській колонізації пізнішими етнографічними границями можна тільки до певної міри, тим більше, що і в означенні пізніших етнографічних границь є багато непевного. В пізніших часах східне побережжя Балтійського моря аж до Курішгафа займають фіни (Корсь і Либь Початкової літописи), – вони відтиснули відти литовців. Литовці займають цілий басейн Німану, а навіть в басейні Березини і Прип’яті (на лівім боці її) пробовано виказати неслов’янські (ніби литовські) елементи. [Вже Надєждін вказував неслов’янські елементи на північ від Прип’яті – Опыт географии русскаго мира; за ним пішов Барсов, География, 2 с. 74 і далі. Пробували їх потім вирізнити Филевич, История древней Руси, с. 123 і далі, Кочубинский, Територия доисторической Литвы – Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1897, 1. с. 62,78, Погодин, Из истории, розд. IX. На жаль, якихось певних результатів сі праці не дали (див. рецензії в Записках, т. XVIII і XXI). В кождім разі нема підстави виключати категорично з слов’янської правітчини землі за Прип’яттю (як то часом роблять).]

Досі одначе литовські елементи в поріччях Прип’яті й Березини напевно не сконстатовані, а як і приймати їх, то ще велике питання: що треба б тут зачислити до колонізації пра-литовських часів і що може бути слідом пізнішого розпросторення Литви на полудні. Подібно як слов’яни, литовські народи разом з слов’янським рухом, в IV-V в., могли пересунутись на полудень і захід, полишивши фінським племенам північно-східну частину своєї території; могли опанувати тоді колишні слов’янські займанщини, та по якімсь часі знову їх стратити під поворотною хвилею слов’янської колонізації – коли замкнулись полудневі і західні границі слов’янського розсіяння, і слов’янській колонізаційний рух, по реакції, відбився о північні границі.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 66 – 75.