Шлюб

Михайло Грушевський

Оповідання Повісті, форми шлюбу, вказівки сучасного весільного обряду, питання про сліди примітивних форм супружества; патріархальна родина

Як похоронні обряди тісно зв’язані з релігійним світоглядом, так обряди шлюбні ведуть нас в сферу відносин родинних і суспільних.

Класичне місце Повісті так оповідає про шлюб у руських слов’ян [Навожу з Іпат., с. 7, даючи в нотках варіанти Лавр. й ін]:

„Поляни бо своих отецъ обычай имяху [Имуть] тихъ и кротокъ, и стыдѣнье къ снохамъ своимъ, и къ сестрамъ и матеремъ своимъ [и къ родителемъ своимъ], и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дѣверемъ велико стыдѣнье имуще, и брачныи обычаи имъяху: не хожаше женихъ [зять] по невѣсту, но привожаху [приводяху] вечеръ, а заутра приношаху что на ней вдадуче. А Деревляни живяху звѣрьскымъ образомъ, жівуще скотьскы; и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья [Брака] въ нихъ не быша, но умыкаху у воды дѣвицъ. А Радимичи и Вятичи и Северо одинъ обычай имяху: живяху в лѣсѣ, якоже всякий звѣрь, ядуще все нечисто, и срамословьє в них передъ отци и передъ снохами; и бьраци не бываху у нихъ, но игрища межю селы; и схожахуся на игрища, на плясанья и на вся бѣсовьскыя пѣсни, и ту умыкаху жены себѣ, съ нею же кто свѣщавашеся; имяхуть же по двѣ и по три жены“.

В сім оповіданні деякі дослідники, під впливом теорій про примітивні форми пожиття, добачали у руських слов’ян ще на початках історичного життя існування неунормованих супружих відносин – стадне життя й хапання жінок. Але сього ніяк не можна з нього вивести. Літописець монах признавав шлюбом тільки віддавання молодої її родичами нареченому і з сього погляду хвалив собі рідні полянські звичаї, а деревлянської або сіверянської умички за шлюб не признавав. Але з його ж власного оповідання виходить, що тим способом чоловіки брали собі жінок, отже супружество існувало; брак „стида“ проявляється в „срамословію“, тільки всього, і то найбільше літописець може закинути сіверянам й іншим – що вони мали по кілька жінок, а не те що вони не мали унормованих супружих відносин. Правда, покликуються ще на варіант оповідання Повісті в Переяславській літописи, де представлено так, що сі відносини на „игрищах“ не вели до тривких супружеств: „иныхъ поимающе, а другыхъ поругавше метаху“, але варіанти сієї літописи мають ясні прикмети пізніших моралістичних вставок – міркувань аскета-книжника, і не мають значення такого, аби могли поправляти або доповняти оповідання Повісті.

[В Повісті противставляються моральні звичаї полян „звірячому“ життю інших народів; пізніший книжник, котрого роботу маємо в Переяславській літописи, чи не зрозумівши, чи тенденційно перекрутивши, дає зовсім інакший образ: слов’янські народи давніше жили морально (ся моральність характеризується оповіданням повісті про полян), але пізніше „латина“ (або в значенні католиків, або в значенні західноєвропейців), перейнявши неморальні звичаї „от худыхъ римлянъ, а не отъ витязѣй“, передала їх і слов’янам: „Слов’яни же отвращахуся ихъ, овіихь къ нимъ присташя мало“ (с. 3). По сім наступає опись неморальності: тут вкупі маємо всякі страхи про ігрища, і уживання косметиків (начаша друга прѣд другою червити лице и белимъ тръти). В сумі сі моралістичні нападки роблять вражіння досить пізніх додатків, підсичених фантазією черця про всякі страхи світського життя].

Міцні зв’язки чоловіка і жінки, їх обов’язковість і нерозривність навіть по смерті, посвідчена ріжними джерелами (обов’язкова смерть жінки на могилі чоловіка, кари за невірність і т. ін.), не лишають місця для форм стадних, гетеристичних і т. ін. в сю добу. Оповідання Повісті досить виразно дає знати, що хапання дівчат, де воно ще практикувалося, було вже символом, пережитком, обрядом: „умыкаху, съ нею же кто свѣщевашеся“, отже наперед дівчина давала свою згоду, і тільки в такім разі наступала та умичка – отмица, як її звуть полудневі слов’яни (у них сей обряд місцями задержався в дуже свіжій формі до XIX в.). В сучаснім українськім весільнім обряді заховалися тільки досить слабі відгомони його в виді оборони молодої її родом, від роду молодого, в згадках весільних пісень про оружну боротьбу між ними і погоню матері і роду молодої за забраною боярами молодою, як от:

Будемо бити да воєвати, Марієчки не давати,

або:

Принадь, принадь, Марисуню, до стола,

Обступили боярчики довкола –

Киньми грають, двір рубають,

Шабельками витинають, Марисуні шукають і т. ін.

[Труды экспед. в Юго-Зап. край, IV, дод. ч. 61. Твори В. Навроцького, I, с. 46]

В оповіданні Повісті про умикання XI в. сей обряд виступає в далеко реальнішій формі. Але він і тоді був тільки обрядом. Сама обстанова, в якій він виступає (сі ігрища межи селами, де сходилися сусідні роди), вказує, що умичка стратила реальний характер, приладилася до певних забав, релігійних церемоній (подібно як купальські обряди); значить за сим обрядом уже тоді лежали довгі часи розвою [Ковалевський пробував відріжнити в оповіданні Повісті сіверян, радимичів і в’ятичів, у яких умичка стала обрядом, і деревлян, що нібито практикували умичку зовсім серйозно. Але се неможливо. A priori неправдоподібна така величезна культурна ріжниця у так близьких собі племен, як деревляни й сіверяни, що перед якимись чотирма століттями вийшли з спільної правітчини. Уважніше ж придивившися до тексту Повісті, побачимо, що автор не робить ріжниці між сими племенами: сказане про сіверян і інших лише докладніше розвиває коротку характеристику деревлян; „одинъ обычай имяху“ значить – „мали такий самий звичай (як і деревляни). Противставляються лише – „кроткій обычай“ полян і „звѣрскый образъ“ їх сусідів].

Так само лише в пережитках держалася форма купна жінки чоловіком. “Вѣно“, що давалося чоловіком, властиво значить ціну і було спочатку оплатою за жінку її роду, ціною, якою жених зовсім реально викупав для себе і свого роду жінку і її потомство у її роду. Але в епоху, що нас тепер інтересує, воно у східних слов’ян зійшло вже на просто шлюбний дарунок, що давався вже по довершенню шлюбу родині жінки. Володимир, побравшися з Анною, дає „за вѣно Корсунь Грѣкомъ царицѣ дѣля“. Ярослав, видавши сестру за польського князя Казимира, дістає від нього „за вѣно“ вісімсот невільників. Ібрагім-ібн-Якуб (X в.) каже також, що у слов’ян жених дає батьку молодої значний дарунок [Іпат., с. 80, 108, адь-Бекрі вид. Розена, с. 5].

В нинішнім весільнім обряді пам’ять про продажу жінки її родом виступає ще дуже виразно. Рід молодого торгує доньку у її матері і брата й купує за гроші й дарунки:

Ой темно, темно в полі, темніше на дворі,

Там бояри ворітечка обняли.

Вийди, мати, й питай, коли торгують – то продуй,

Чорнії чобіточки вимовляй…

Про брата:

Братчику, намисничку, сядь собі на кріслечку,

прав собі червоного від пана молодого,

або:

хто нам червоним брязне, той собі дівку возьме…

і звісна співанка:

Татарин, братик, татарин,

продув сестру за таляр,

русу косу за п’ятак,

біле личко пішло й так

[Zbiόr wiadomości, т. VII, с. 158, X, с. 29, Головацький, II, с. 109].

Але се пам’ять реальних явищ значно давніших, ніж XI вік. В оповіданні Повісті про полян, здається, бачимо уже початки посагу – так мабуть треба розуміти се „приношаху что по ней вдадуче“ [Часто толкують се як віно, викуп за жінку. Але слова: я по ней“ вказують на посаг]. А посаг був явищем розмірно дуже пізним, і для становища жінки в родині чоловіка незвичайно важним.

Умичка і купно жінки були взагалі основними формами шлюбу у індоєвропейських племен і в більше або менше сильних пережитках задержалися у ріжних народів в історичних часах, так само як і у нас (вони зрештою не були якоюсь виключною прикметою індоєвропейців і загально звісні по цілім світі) [Див. паралелі з ріжних країв і рас у Вестермарка, Geschichte der menschlichen Ehe, 1893 розд. XVII, Hildebrand, Recht und Sitte auf den verschiedenen wirtschaftlichen Culturstufen, c. 9 і далі. Державин, Обычай умыкания невест и его переживания в свадебных обрядах у соврем. народов, 1905 (Сборник в честь Ламанского). Пpo форми умички й купна у індоєвропейських племен – Schrader, Reallexicon sub vocibus Brautkauf, Baubehe].

Бачучи їх лише в обрядових пережитках в перших історичних часах у наших племен, ми тим самим мусимо признавати їх шлюб і родинне життя взагалі дуже сильно виробленими. Се дійсно показують інші – історичні й лінгвістичні свідоцтва. Не тільки в початках історичного життя українських племен, а навіть в часах праслов’янських ми бачимо вироблену вже патріархальну родину й патріархальні родові відносини. Лінгвістичні факти показують, що патріархальний побут панував уже в цілій силі в часах перед розділом індоєвропейських племен. Коли припустити, що індоєвропейські племена дійсно перейшли через такі форми шлюбу й родинного життя, як стадна й родова спільність жінок, спільний шлюб братів і матріархальний рід, як то приймає певна школа соціологів, – то прийдеться заразом признати, що сі форми були пережиті предками індоєвропейських племен десь давніше перед їх розділом, бо в часах безпосередньо перед розділом, як свідчить язиковий запас, патріархальний тип мав повну перевагу.

Але се зістається взагалі великим питанням, чи індоєвропейськими племенами були пережиті такі форми, як стадна спільність жінок, спільний шлюб братів, або матріархат. Звісна схема еволюції супружества, уставлена згаданою школою (Багофена, Морґана, Мак-Лєнана й ін.), парне патріархальне супружество чоловіка й жінки вважає кінцевим явищем в довгім ланцюгу еволюції супружества, що вийшовши з неунормованих, стадних відносин чоловіків і жінок, переходило через спільність жінок родову, братську, взагалі форми поліандричні, характеризовані матріархатом, і аж в кінці дійшло до форм патріархальних [Bachofen, Muterrecht, 1861, Antiquarische, Briefe, 1880. Morgan, Ancient Society, 1877. Mac-Lennan, Studies of ancient History, 1886. Giraud Teulon, Les origines du mariage et de la famille, 1884, й ін. У нас сі погляди були спопуляризовані особливо книжкою Енґельса, виданою в українськім перекладі: Початок родини, приватної власності й держави, 1899 (Бібліотека Видавничої спілки)].

Але ся схема має характер тільки гіпотетичний і зовсім не може бути признаною за універсальну, інакше сказавши – про поліандричні й матріархальні форми родини напевно можна говорити лише у тих племен чи рас, де є виразні докази існування сих форм, бо розвій супружих і родинних відносин не мусив конче переходити у всіх племен через отсі форми [Див критику згаданої схеми в працях: Starcke, Die primitive Familie in ihrer Entsehung und Entwickelung, 1888, Leipzig. Westermark, Geschichte der menschlichen Ehe, 1893, Jena. Grosse, Die Formen der Familie uud die Formen der Wirtschaft, 1896, Freiburg. Про індоєвропейців спеціально: Delbrück, Die indogermanischen Verwandschaftsnamen, 1889, Leipzig, i Das Mutterrecht bei den Indogermanen (Preussische Jahrbucher т. LXXIX, I). Schrader Über Bezeichnungen der Heiratverwandschaft bei den idg. Völkern (I. F. XVII) і також Reallexicon sub vocibus Polyandrie, Mutterrecht].

Для українських племен, і для слов’янських народів взагалі таких дуже певних доказів ми досі не маємо. Ті сліди й пережитки, які вказуються в сучасній етнології на доказ існування у них поліандрічних і матріархальних фаз супружества, переважно дуже непевні. Належить пам’ятати, що супружі відносини підлягають дуже сильним впливам ріжних економічних, культурних і релігійних чинників, в них бувають кроки наперед і назад, і ніяк не можна всякі прояви ослаблення супружого союзу й морального життя уважати без дальших церемоній за пережитки початкового неунормованого супружества. Тому, наприклад, добачати в слабкості супружих зв’язей у козаків останки початкового стадного життя, а в куницях, плачених за дозвіл на шлюб дідичеві, викуп за право, яке старшина мав до всіх жінок роду, або в великоросійськім снохачестві – останки сього права, досить небезпечно. Що було б, як би ми не знали, що ослаблення супружества у деяких великоросійських сектантів було випливом новішої релігіозної доктрини [Згадаю напр. ослаблення супружих зв’язей у безпоповців, титулування сестрами жінок в деяких містичних сектах, протеґування гетеризму для ослаблення супружеств і формальні сексуальні оргії, до яких доходять декотрі з них. Щоб з того можна зробити, слідячи їх методом переживань – як би не звісна була ґенеза сих явищ?], або наприклад, що поява зовсім реального купна жінок у українських осадників Таврії сталася найновішими часами, очевидно під впливом татарських взірців, – та й схотіли б добачати тут пережитки колишніх форм супружества?

З ріжних пережитків, на які вказувано, сліди старших форм супружих і родинних відносин в ритуалі українського весілля найбільше серйозні. Але й їх належить брати cum grano salis. Весільний ритуал – се не скостенілі обрядові схеми, донесені нам в непорушній цілості, а поетична перерібка, амальґама ріжних обрядів, свобідно доповнена всілякими побутовими подробицями, не зв’язаними навіть безпосередньо з шлюбним ритуалом (таким напр. треба вважати ціле представлення шлюбу в княжій обстанові – князь і княгиня, бояри, дружина молодого і т. д.) [Крім загальних праць, вказаних вище, згадаю ще: Сумцов, О свадебных обрядах, преимущественно руських, 1881, Религиозно-мифическое значение малорусской свадьбы (К. старина 1885, III), К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала (ibid. 1886, l). Ящуржинский, Свадьба малорусская как религиозно-бытовая драма (К. старина, 1896, XI). Свадебный обряд в Угорской Руси – Ж. старина, 1892. Буковинське весілля – Zeitschrift des Vereines für Volkskunde, 1901. Весільні ритуали з Лівобічної України – Матеріали, до укр. етнології, т. І і III, галицькі ibid. т. X. Література весільного обряду у індоєвропейських племен, Schrader, Sprachvergleichung,3 II, с. 33].

Тому коли напр. в перезві бачать останок первісного гетеризму (стадного супружества), в церемонії частування – відгомони фратроґамії (спільного супружества братів), в важній ролі матері й брата (не батька) молодої у вступних церемоніях – образ матріархальних відносин [Див. особливо праці Охрімовича й Вовка], то все се лишається не більше, як інтересною гіпотезою, поки її не потвердять інші факти і вказівки (як потверджуються обряди умички й купна, відносини родові, й т. ін. [З значною правдоподібністю можна вилучити з сучасного українського й іно-слов’янського весільного ритуалу також певні моменти, що належали до старої шлюбної церемонії, як обрядовий перевід молодої з її оселі до оселі молодого, прощання молодої з її домом і домовими духами й вступна жертва духам роду її мужа, до котрого вступає, обрядовий хліб (коровай) і обрядове деревце (гільце), й т. ін]. В кождім разі, припускаючи навіть сліди таких старших форм супружества, їх треба признати значно старшими не тільки від праслов’янських часів, а навіть від часів індоєвропейського розселення [Виходило б в такім разі, що їх відгомони, задержалися на кілька тисячоліть в весільнім ритуалі, – і се вповні можливо. Бачимо, що обряди купна й умички, які були обрядами, пережитками тому тисячу літ, задержалися в весільнім обряді до наших часів так свіжо, невважаючи на прискорене темпо культурної еволюції. Могли отже задержатися й відгомони форм з часів передіндоєвропейських].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 339 – 345.