Рід

Михайло Грушевський

Рід „Повісті“, ширша родина, задруга, дворище і посябрина. Плем'я. Упадок родового устрою

Оперта на патріархальних основах родина входила в склад ширших родинно-економічних організацій.

У ріжних індоєвропейських племен на початках їх історичного життя і геть пізніше бачимо сильно розвинений патріархальний родовий устрій. Родини, зв’язані спорідненням (по батьку) і ще більше – спільними сакральними, релігійними зв’язками [Новіші соціологи кладуть сильний натиск на те, що в основі своїй родові організації не були (або не мусили бути) зв’язані спорідненням, і ся зв’язь крові тільки пізніше входить в представлення членів роду], творять певні групи, які служать підвалиною економічних і суспільно-політичних відносин. Слов’янські й спеціально – українські племена, безперечно, перейшли також через подібну стадію. Весільний ритуал український виводить „роди“ молодого й молодої, численні, зложені з ближчих і дальших свояків:

Ой роде, роде багатий, подаруй товарець рогатий:

Ви, дайте, таточку, волики, а ви, мамонько, корову,

А ви дайте, братчики, баранці, а ви дайте, сестрички, ягнички,

Ви, далекий родочку, червоні…

або:

Бо наш рід великий, щоб було чим обділити,

У нас роду много – не обділим всего…

[Zbiór wiadomosci, X, с. 51, XI, с. 137. Сей рід дослідники (Охримович ор. с.) уважають матріархальним. Чи був він колись матріархальним, се лишаю на боці (справа стоїть в зв’язку з питанням про матріархат у наших племен взагалі), а беру тільки вказівки на існування родів. Інші вказівки, з історичних часів, вказують на рід патріархальний. Чи він розвинувся з матріархального, чи без нього сформувався, се інше питання. Так само не зачіпаю питання про генетичні відносини роду і родини, бо се питання спірне і вповні виходить за наші історичні перспективи]

В ріжних явищах українського життя історичних часів ми стрічаємо сліди патріархального родового устрою, родових відносин, як напр. ідею патріархального роду з його спільним майном у княжих відносинах староруської династії, як виключення доньок від спадку в староруськім праві, і т. ін. Ми чуємо ще, так би сказати, близькість сих родових відносин. Можливо, що сей родовий устрій в добі праслов’янській і в часах слов’янського розселення ще був вповні живий. Але в початках історичного життя українських племен бачимо його вже тільки в останках і пережитках, в формах, ослаблених або розмішаних уже іншими ідеями й принципами.

Правда, сей родовий устрій племен слов’янських і спеціально – українських довго був і в певній мірі досі лишається справою спірною ; але значна частина спору полягає на неоднаковім розумінні термінів. Те все, що виходить за границі тіснішої родини (зложеної з батька, матері й дітей), розуміється, не конче ще рід, і група свояків, зв’язаних не родовими, а якимись іншими (напр. економічними) зв’язками, також не буде групою родовою. Розуміючи рід як таку організацію, де споріднені родини в’яжуться силою чи принципом сього споріднення певними реальними зв’язками, ми мусимо признати, що в історичних часах у українських племен ми бачимо тільки останки такого устрою.

Оборонці родової теорії вказували часто на саму термінологію нашої найдавнішої літописи.

В Повісті дійсно виступає як основа давнього руського, взагалі східнослов’янського побуту „рід“ : „Поляномъ же живущимъ о собѣ и владѣющимь роды своими, и живяху кождо съ родомъ своимъ на своихъ мѣстахъ, володѣюще кождо родомъ своимъ (вар.: роды своими)“, каже вона.

[Сей текст літописи про полянські „роди“ дав підставу для теорії родового побуту, як основи суспільної організації давньої Руси. Її виставив, очевидно під впливом науки історії німецького права, дорпатський професор Ґустав Еверс у своїй голосній праці Das älteste Recht der Russen, 1826. Потім сю теорію талановито розвинув, перевівши через цілу історію давньої Руси, Соловйов в книзі: О родовых отношениях между князьями древней Руси, 1846, осібно п. н.: История отношений князей Рюрикова дома, 1847, і потім в історії Росії (особливо т. І, гл. 3 і т. II, гл. 1).

Другим впливовим репрезентантом сеї теорії був Кавелін (статті, зібрані 1859 p. в його Сочинениях, є й нове видання). Далі треба назвати Чичеріна (Опыты по истории русского права, 1858), Нікітського (Внутренняя история Пскова, 1873), почасти Забєліна (История русской жизни, 1876). Против теорії родового побуту виступили слов’янофіли, уважаючи основною формою руського суспільного устрою громаду (общину). Особливо важною була критика родової теорії (як її представляв Соловйов) у К. Аксакова (Сочинения, т. І). Потім ся громадська теорія положена була в основу праць сеї школи, як Лешкова, Русский народ и государство, 1858, Беляєва, Рассказы из русской истории, 1865. Як посередній погляд між сими двома теоріями явилася потім теорія задружна чи родово-громадська. Вона остільки була сильніша, що оперлася на конкретнім факті – аналогіях полуднево-західних слов’ян].

Одначе перше, ніж робити якийсь виводи з сього, треба подивитись, як властиво розуміє се слово Повість, чи взагалі літопись. Показується, що се слово уживається в дуже загальнім значенні. Воно значить часом цілий нарід: „ми отъ роду Рускаго“ [Іпат., с. 19], часом рід в значенні династії, покоління: „по сей братьѣ начаша дѣржати родъ ихь княжениє въ Полях“ [Іпат., с. 6], часом родину: Кий „съ родомъ своимъ“ (сам один, без братів) хотів осістись на Дунаї, але йому не дали [Іпат., с. 6]; в новгородській версії Кий осівся на одній з київських гір „с родомъ своимъ“, а його брати на інших горах [Новг., с. 3]. Очевидно, в сім тіснішим значенні родини ужите се слово і в наведенім вище, класичнім тексті літописи про полян : кождий жив із своєю родиною й нею правив (пригадаємо індоєвропейське означення для чоловіка-батька, як пана, володаря). Тільки ся родина не конче мусила бути тісною родиною в сучаснім значенні, зложеною з батька й недорослих дітей, а могла бути родиною ширшою.

В землях українських, і інших східнослов’янських (білоруських і великоросійських), у словаків, болгар, а найбільше – у західних сербів додержалися до наших часів ширші родини, зложені з кількох родин тісніших, звичайно зв’язаних між собою спорідненням в мужеській лінії, зі спільним майном, під управою свого старшини – найчастіше старшого в роді (хоч і не виключно). Нині все ширше приймається погляд, дійсно дуже правдоподібний, що в сих родинно-економічних зв’язках, які відповідають ширшій індійській родині (joint family, Grossfamilie) і звісні в ріжних часах у всіх майже індоєвропейських племен, маємо пережиток не тільки слов’янської, а й взагалі індоєвропейської старовини. Зрештою, в певних економічних обставинах (напр. де хліборобство вимагає більшого числа рук до роботи) такі комбінації родин так практичні, і зрештою так прості, що диктуються самими обставинами [Schrader, Reallexicon, с. 218 і далі, Grosse, Die Formen der Familie, розд. IX]. Не будучи такою складною й крухою інституцією, як організація родова, такі ширші родини могли зносити легше всякі суспільні й колонізаційні переломи, могли безкінечно довго держатися як останки родових організацій, або й незалежно від них зав'язуватися.

З-поміж слов’янських народів, як я вже сказав, найбільше й найживіше задержалися сі ширші родини у західних сербів, тут через те найскорше звернули на себе увагу дослідників та стали вихідною точкою для дальших спостережень. В літературі звуться вони звичайно „задругами“, хоч ся назва в дійсності стрічається тільки спорадично, і виробленого, технічного імені ширша родина не має.

[Перший звернув увагу на суспільний устрій західних сербів і покористувався ним до реконструкції історичного побуту слов’ян взагалі, Г. Іречек в праці Slovanske právo v Čechach a na Moravê. Спеціально до старо-руського устрою приложив його аналогії Леонтович, О значении верви по Русской Правде и Полицкому статуту сравнительно с задругою юго-западных славян, Ж. М. Н. П. 1867, потім в статті Задружно-общинный характер политическаго быта древней Руси, Ж. М. Н. П., 1874 (стаття не скінчена, і автор не пішов далі загальних фраз).

Погляд Леонтовича був прийнятий Бестужевим-Рюміним в його Русской истории, I, гл. І, 4, і потім його стрічаємо й у декотрих інших російських дослідників. Туж задружну форму клали в основу суспільної еволюції в історії інших слов’янських народів – напр. для Чехії, Vacek, Vývoj society a prava slovanského v Čechách (Aletheia, 1897), для Польщі – Balzer, Rewizya teoryi o pierwotnem osadnictwie w Polsce (Kwartalnik hist., 1898) й ін. Задружну форму положив в основу слов’янського господарського життя й колонізації також Майцен в звісній своїй книзі А. Meitzen, Siedelung und Agrarwesen der Westgermanen, der Kelten, Romer, Finnen und Slaven, II, 1895).

Притім одначе не обходилося без довільностей і натягань задружної інституції, що мусили викликати протести. Такі натягання напр. у Леонтовича й ін. викликали критику Яґіча, Боґішича, Собестіанського, Самоквасова. Фактично, задруга стала копальнею золота для ріжних будівничих суспільних теорій і кождий знаходив собі там, чого йому було потреба, наповняючи фантазією або натягаючи, чого бракувало. Тому такі критичні остороги були дуже на місці.

Але деякі дослідники пішли в противний бік і попробували викинути задружній устрій з історії давнього суспільного устрою, як форму пізнішу. Перший виступив з таким поглядом сербський учений Новакович в статті: Село (Глас. срп. акад. XXIV, 1891), добачаючи в задружній організації впливи візантійської і турецької податкової системи, отже явища пізніші. Потім розвинув його погляди і ще далі пішов в тім напрямі Peisker в статті Slovo о zádruze (Národopisny sbornik českoslovansky, 1899) і ширше по-німецьки Forschungen zur Social und Wirtschaftsgeschichte der Slaven 3. Die serbische Zadruga, Берлін, 1900 (Zeitschrift für Social- und Wirtschaftsgeschichte, VII); його підтримали також інші дослідники старо-слов’янського устрою, як V. Levec (Vêstnik Slov. starožitnosti, III, ч. 29), Рамм в Globus, 1900, Zum Streite über altslavische Hausschipschaften „Zadruga“, Сергеєвич в III т. своїх Юрид. древностей (1903).

Та попри деякі цінні остороги й замітки, ся гадка – звести до самих пізніших фіскальних впливів ті родинно-суспільні форми, які між іншим доховалися в задружній організації, розуміється хибна. Критики, що виступили проти сього погляду, як Balzer, О zadrudze słowiańskiej (Kwartalnik hist., 1899), Смирнов, Очерк культурной истории южных славян (Зап[иски] Каз[анского] ун[иверситета] 1900, V), Kadlec, К „Slovu о zádruze“ (Narodopisny Sbornik, 1900), Markovič, Die Serbische Hauskommunion, 1903, Липськ, – стоять тут на міцнім ґрунті фактів. Але там, де починаються доводи існування задруги, се поняття береться не раз занадто широко, і під нього підтягаються явища не конче відповідні].

Зрештою тут ім’я не має значення. Ним означають ширші родини, що складаються з більшого числа властивих родин, спільного походження по мужеській лінії – до третього, четвертого, часом п’ятого коліна. Посторонні особи також можуть увійти до такої ширшої родини через оженення або через умову, але взагалі така чужорідна домішка незначна і такі мішані задруги стрічаються рідше – се передовсім союз рідних по батьку. Його члени мають спільне майно, провадять спільне господарство й мешкають вкупі, в хатках, зібраних навколо хати, де мешкає голова – домачин; в середніх задругах буває 15-20 люду, найбільше, виїмково велике число, якого вони досягають, се 50-60. Править задругою звичайно старший віком – батько або старший в роді, але не конче; часом домачином буває хтось молодший, особливо до того здібний; вибирає його задруга; коли нема дорослих мужчин, домачином може бути й жінка (особливо мати – удова), навіть дівчина. Домачин заступає задругу перед всякими посторонніми, кермує господарством; одначе права його ограничені: у всіх важніших випадках він не може рішати сам, а ціла задруга. Задруга має своє ім’я, переважно патронімічне, що додається до імен її членів. Розростаючися, вона розпадається на дрібніші задруги або поодинокі родини; поділ майна робиться різно – по числу голів, чи по певним генеалогічним лініям, чи відповідно до більшої або меншої скількості праці, вложеної в спільне майно поодинокими родинами. Цілого села задруга не творить ніколи, а входить як складова частина його.

В гірських місцевостях галицької й угорської Руси заховались до наших часів подібні до задруги ширші родини, тільки менші числом: вони досягають до 25 душ, з неділеним майном, під управою „ґазди“, або „завідці“, найчастіше – старшого в родині, що кермує господарством і заступає родину перед сторонніми. Такі ж ширші родини стрічаються, хоч дуже зрідка, і деінде на Україні, а в XVIII столітті вони стрічались далеко частіше.

[Про ширші родини на українській території: І. Франко, Карпатські бойки і їх родинне життя, Перший вінок, 1887. Pič, Rodový byt na Slovensku а v uherské Rusi (Časopis musea král. Českého, 1878). Лучицький, Сябры и сябринное землевладение в Малороссии (Cеверный вестник, 1899, І і II і осібно, по-німецьки в Jahrbücher Шмолера: Zur Geschichte der Grundeigenthumsformen in Kleinrussland). Ал. Ефименко, Исследования народной жизни, 1884. А. Щербина, Договорные семьи (Cеверный вестник, 1888, IX). Самоквасов, Семейная община в Курском уезде (Записки геогр. общ. по отделу этнографии, т. IV, 1878).

Для полудневої Слов’янщини головний матеріал дає збірник В. Боґішіча, Zbornik zadašnjih pravnih običaja u južnih Slovena, 1874; з літератури назву Боґішіча, D'une forme particulière de la famille rurale chez les Serbes et les Croates (Revue de droit intern. XVI, 1884), Гешова, Задружно то владѣнне и работание въ България (Период. списание, 1889), Йовановича, Историjски развитак српске задруге, 1896 (Білград), E. Miller, Die Hauskommunion des Südslaven (Jahrb. der internat. Verbin. für vgl. Rechtswissen, III). Бобчевъ, Българска челядна задруга, 1907 (Сборникъ за нар. умотв., XXII). Dopsch, Die südslavische Hauskommunionen (Oester. Rundschau, 1909).

Для словаків і поляків – цитовані праці Піча й Бальцера. Літературу й матеріал про ширшу родину у слов’ян подає книжка Кадлца (K. Kadlec), Rodinny nedil čili zadruha v pravu slovauskim (1898). Загальніше – G. Cohn, Gemeinderschaft und Hausgenossenschaft (Zeitschr. f. vergl. Rechtswiss. XIII, 1899)].

Крім того, нам добре звісні форми, що здавна розвинулись у нас з сеї початкової ширшої родини.

В ріжних околицях України: в Галичині, на Поділлі, на Волині і в Поліссі ми стрічаємо в актах XIV-XVI в. т. зв. „дворища“; ближчі звістки про них маємо з XVI в., але тоді сі дворища (в латинських актах аrеае) були вже пережитком. Дворище менше від тих великих задруг, по великості відповідає гірським ґаздівствам. Тільки виїмково стрічаються більші дворища (як в однім випадку – 27 господарів). Кровний зв’язок лежить переважно в основі дворища (на се вказують і їх імена, часто патронімічні, або виведені від імен своїх старшин), але чужорідна домішка тут частіша: стрічаємо дворища, зложені з двох осібних родин, що мають свої осібні прізвища. Щодо способів володіння у членів дворища звістки наші дуже бідні; безперечно, в спільнім володінні зіставались луки, ліси тощо; орна земля в XVI в., хоч не всюди поділена реально, здається, не була вже і спільною власністю: кождий має свою, бодай ідеальну частину, що відповідає спадщинному поділу, генеалогії членів, не загальному числу голів в данім моменті. Безперечно, давніше всі взагалі ґрунти були спільною власністю дворища. На зверх виступає дворище як цілість, всякі повинності відбуваються з дворища, а не з господарства.

Аналогічне з дворищем явище – се посябрина, „себровство“, спілка „сябрів“. Се теж група господарств, зв’язаних переважно кровним спорідненням, часом з неподільними ґрунтами, часом з правами на певні ідеальні частини в спільних ґрунтах і вигодах. В Лівобічній Україні, де нова колонізація і велика соціальна революція дали народу, можна сказати, пережити ще раз наново цілу еволюцію форм власності, сі посябрини були в силі ще в XVIII віці.

Як на пережитки подібного устрою вкажу ще на села околичної шляхти на Поділлі, в Барщині, де поодинокі кутки („части“) сіл розвинулись із таких дворищ, і ще в XVIII в. не мали докладно поділених ґрунтів [Див. Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, II, ч. 96]. Лівобічний хутір у своїм початку був властиво теж нічим іншим, як старим дворищем [Література: В.-Буданова, Формы крестьянского землевладения в Литовско-Русском государстве XVI в., Киевский сборник, 1892, Єфименкової, Дворищное землевладение в Южной Руси, в І т. зб. „Южная Русь“, Любавського, Областное деление, в. кн. Литовського, с. 453-4, моє – Економічний стан селян на галицькім Подністров’ї (Жерела, т. I, с. 7-4, про дворища в Галицькій Руси), Лучицького, Сябры и сябринное землевладение].

Дворища або посябрини ми знаємо ближче в часах, коли вони вже кінчили своє існування. Для давніших часів ми мусимо в них припустити більше значення кровного зв’язку та спільне володіння, так що сі форми стрінуться з тими ширшими родинами, і вони разом будуть відповідати „роду“ нашої Повісті. Ми можемо означити його як родинно-господарський зв’язок групи людей, зв’язаних кровним спорідненням по батьку (рідше – з домішкою чужородців), що спільно провадять господарство під проводом свого старшини, чи „старця“, який „володіє“ сим родом. На обсяг сього староруського роду може вказувати постанова Руської Правди про пімсту: право мстити мають батько і сини, брати, сини брата і сестри [Акад. код., § 1, варіанти у Калачова, с. 178-9]– се й буде звичайний склад такого тіснішого „роду“.

Пам'ять про споріднення, розуміється, йшла далі сих тісних границь. Але далеко не скрізь і не всюди тісніші роди чи ширші родини свідомістю самого споріднення, чи певними традиціями, які симулювали споріднення, в’язалися в ширші організації, які б можна назвати справді родами у властивім значенні того слова. Ми бачимо їх у західних сербів, де такі родові організації, під іменем братства і племені дожили до наших часів. В „братства“ входять цілі села, чи поодинокі задруги з ріжних сел, що ведуть свій рід від спільного предка і носять спільне прізвище; число таких братчиків часом рахується на кілька тисяч, але вони уважаються свояками і донедавна не женились у своїм братстві [Bogišić, Zbornik, с. 511 і далі, Krauss, розд. III]. З братств складається „плем’я“; зрештою братство, розростаючись, само може перейти в плем’я [Тут плем’я означає ширший рід. В старослов’янськім письменстві воно як і род значить свояків, рід, але також нарід і φύλη, tribus (сі слова в Св. Письмі перекладаються через „плем’я“), і в сім останнім значенні я його уживаю, в противставленні до „роду“ (gens, γένος )].

Українські племена, судячи з ріжних пережитків, також перейшли через таку стадію, коли в склад роду входили не тільки ближчі свояки, а й „далекий родочок“. Але в старій Руси ми вже не стрічаємо слідів якихось ширших родових організацій, хоч дуже правдоподібно, що траплялись не раз групи „родів“ і сіл, що виводили себе від спільного кореня і уважали себе спорідненим. „Братчина“ в найдавнішім східнослов’янськім матеріалі – се вже союз сусідніх осель, зв’язаний релігійними, сакральними зв’язками [Про се і зв’язані з сею справою неясності див. т. VI, с. 500-2]. На традицію ще ширших родових груп вказує той загальнослов’янський факт, що старі імена племен дуже часто сформовані в патронімічній формі на – ичі; таку форму приймають і назви, що мають напевно не родовий, а територіальний початок, от як наші дреговичі (пізніше в тій формі прозиваються люди навіть від імені міста, як псковичі, тверичі і т. д.). Сей факт, що має аналогії й у інших індоєвропейських народів (у германців напр. наросток inga), вказує, що племена в своїй основі спочатку вважались групами людей споріднених, спільного кореня; теж саме значить уживання слова „рід“ в значенні племені, народу – „мы отъ роду Рускаго“.

Але се в IX-Х в. був тільки неясний відгомін минулого. Старі родовоплемінні організації, правдоподібно, значно ослабли, або й потратилися в часах слов’янського розселення й пізніших колонізаційних змінах. Ті племена, які виступають перед нами в X-XI [ст.], занадто великі, занадто екстенсивні, аби в них могла держатися традиція спільної генеалогії. Певні племінні імена могли бути принесені з правітчини; навіть основою нових племінних груп могли послужити старі родовоплемінні організації (особливо на територіях, ближчих до правітчини, до вихідних точок розселення). Але на новій території племена сформувалися безперечно під рішучим впливом географічно-колонізаційних обставин – тим більше рішучим, чим то було дальше від правітчини, а ближче до колонізаційної периферії.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 350 – 358.