Фізичний тип

Михайло Грушевський

Давні описи, археологічні дані, краніологічне питання, ноша голови, чистота

Від тої матеріальної сфери, в котрій розвивалася діяльність давнього українця, перейдемо тепер до нього самого – до його фізичної й духової фізіономії.

Для фізичного типу наших предків маємо передусім класичну звістку Прокопія про словен і антів (і притім він виразно зазначає, що сі народи не ріжняться між собою виглядом): „всі вони високі і надзвичайно міцні, тілом і волоссям не дуже білі або блондинуваті, і не впадають зовсім в чорне, але всі рудуваті“ [Ε'υμήκεις τε γάρ καί 'άλκιμοι διαφερόντως ε'ισίν 'άπαντες, τά δέ σώματα καί τάς κόμας ο'ύτε λευκοί 'ες 'άγαν 'ήξανθοί είσιν ο'ύτε πη 'ες τό μέλαν α'υτοι̃ς παντελω̃ς τέτραπται 'αλλ' 'υπέρυθροί ε'ισιν 'άπαντες De bello Got. III, 14].

Теж саме кажуть про Русь і слов’ян араби: і їм, мешканцям чорнявого полудня, впадало в очі рум’яне тіло й русяве волосся слов’ян, так що й своїх русявих земляків вони прозивали часом „слов’янами“. „Слов’яни – нарід червоної краски, з русявим волоссям“, характеризує їх абу-Мансур, „кріпкий тілом“, додає Казвіні. Русь спеціально характеризується ними теж, як великі тілом, русяві, гарні люди [Найдавніша згадка про русих (чи рудуватих) слов’ян є у персидського поета VII в. Ахтала. Потім про волосся й рум'яну (червону) шкіру слов’ян говорять Масуді, Казвіні (XIII в.) і цитовані в географічнім Словнику Якута абу-Амру і абу-Мансур; про Русь – ібн-Русте і ібн-Фадлан. Арабські терміни, уживані для волосся, значать і „рудий“, „червоний“, і „русий“, „білявий“, тож хоч Фадланові слова перекладають: „ рудий“, але скорше треба тут розуміти русих. Звістки див. у Гаркаві, с. 2, 93, 138, 269 і 279, пояснення див. у нього ж, с. 5-6, Jacob, Welche, 2, с. 14-5, Niederle, O původu Slovanů, с. 38 і далі. Тою незвичайною для арабів русявою краскою слов’янського волосся мабуть треба пояснити звістки арабів, що Русь фарбує волосся – се каже вже Джайгані (деякі стрижуть собі волосся на голові, як х[в]орий вмре, або красять собі бороду), потім Хаукаль: „деякі з русинів голять бороду, деякі з них звивають її як кінську гриву і фарбують жовтою (або чорною) фарбою“, і пізніші, як Едризі і Дімешкі – Гаркаві, с. 121 і 232 і Труди III з'їзду, т. І, с. 347. З другого боку, назва слов’янина, Саклаб, Сакаліба в орієнтальних кругах стає синонімом білої раси взагалі і під назву слов’ян підтягаються й інші білі народи Північної Європи (докази на се зібрав недавно Вестберґ в статтях К анализу восточных источников о Восточной Европе, Ж. M. H. П. 1908, II, стаття I)].

З сим сходяться описи кількох наших князів. Хоч можлива непевність, чи не маємо тут до діла з чужою династією, у всякім разі цікаво, що сі описи сходяться вповні з загальною характеристикою слов’ян і Руси. І так Лев Диякон описує Святослава: „він був середнього зросту, не занадто високий, але й не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий; бороду була обголена, на верхній губі густе й довге волосся; голова зовсім обголена ['Εψιλωμένος τόν πώγωνα, τήν κεφάλην πάνυ 'εψίλωτο – властиво з голою бородою і головою; се можна толкувати – або обголений, або обстрижений, та πάνυ 'εψίλωτο, то мабуть скорше вказує на голення], з одного боку висів чуб [παρά δέ θάτερον μέρος α'υτη̃ς βόστρυχος 'απηώρητο – тут може бути непевність, чи чуб висів по обидва боки, чи тільки на один, але останнє більше згоджується з звичайною фразеологією], що означав значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі він був дуже добре збудований“. В сій інтересній описі (вона вказує й те, яка на Руси тоді була мода на волосся) на сей раз звертаю увагу тільки на ясні очі Святослава.

З літописей наших вкажемо дві описи, одну Мстислава Ярославовича (XI в.), другу – Володимира Васильковича (XIII в.): „бѣ же Мьстиславъ дебелъ тѣломъ, чермьномъ лицемъ, великома очима“; „сий же благовѣрный князь Володимѣрь возрастомъ бѣ высокъ, плечима вѣликь, лицемь красенъ, волосы имѣя желты кудрявы, бороду стригый, руки же имѣя красны (гарні) и ногы“ – отже знову маємо русяві, рум’яні, кріпкі фігури [Іпат., с. 105 і 605]. З рисунків зовсім виразно виступає рум’яний і русявий (може рудавий) тип на мініатюрі Ярополка Ізяславича Чивідальської псалтирі [Кольорова копія у Кондакова, Изображения русской княжеской семьи].

Зібравши до купи письменні звістки про Русь і слов’ян, ми здобули характеристику русявих, рум’яних, великих зростом людей [На сих пунктах, як ми бачимо, обопільно покриваються характеристики слов’ян і „Руси“. Значить, було б даремно в якийсь з сих прикмет – русявості, великім зрості і т. ін., бачити доказ норманства Руси, чи руської династії. Такі виводи стрічаємо і в сучасній літературі, але вони безпідставні. Прокопій в кождім разі не писав про норманів, а його характеристика вповні відповідає характеристиці Руси IX-X вв]. В декотрих пунктах вони вповні потверджуються й іншими даними, в інших лишають нас в непевності. Щодо зросту, то й нинішня українська людність досить висока (вище середнього зросту), вища від великоросійської, а в деяких місцях доходить таки дуже високого зросту (кубанці, гуцули) [Деякі характеристики сучасного українського антропологічного типу і літературу археологічно-антропологічну див. в примітці 8]

Сю ж прикмету виказують поміри костей з могил IX-XI в. Могили Західної Волині дали пересічно 171 сантиметрів для мужчин, 155 для женщин, могили Погоринські – 169 см для мужчин, для женщин – 158 см, могили з поріччя Тетерева – в середнім 167 см. Не так ясна справа кольору. Археологічного матеріалу для неї не маємо. Сучасна українська людність не має одностайного типу, як і ціла сучасна Слов’янщина взагалі має два окремі типи – ясний і темний; темний переважає на заході й полудні, ясний на північнім сході, й українська територія припадає на переходову: на півночі й північнім сході її переважає ясний тип, на заході (в гірськім поясі) й полудні – темний; варіації так значні, що не можна уставити ще, який тип переважає між українцями (матеріалу досі зібрано ще дуже небагато). З огляду на наведені вище історичні звістки виходило б, що як раз ясний тип був початковий, основний, або переважний українсько-руський, тим більше, що він виказується на найстарших, найбільш законсервованих частинах нашої території – північних. Але і для того часу властиво може бути мова тільки про перевагу того чи сього типу, а не його виключність.

Цікава, а дуже не ясна справа про краніологічний тип нашого народу, як і взагалі про тип слов’янський. Тепер у нас рішучо переважає короткоголовий тип, бодай в зібранім матеріалі (а він зібраний з деяких тільки місцевостей). Розкопки старих українських могил Х-XII в. – на Волині, в землі деревлян, сіверян виказують, що у старої української людності тип довгоголовий рішучо переважав над короткоголовим. Так, могили Західної Волині дали 14 довгоголових (доліхо- і субдоліхо-кефалів) при 4 середньоголових і 2 суббрахікефалах (брахікефалів не було зовсім); в численнішім матеріалі з Погорині було 74 довгоголових (доліхо- і субдоліхокефали) при 11 середніх і 26 короткоголових (суб- і брахікефали); могили з-над Случі дали 4 довгоголових (доліхо- і субдоліхокефали) і 2 середньоголових [Антонович, Курганы Зап[адной] Волыни, с. 136-7, Мельник, op. c. с. 490, Гамченко, Раскопки в бассейне Случи, с. 392].

Розкопки в околицях Тетерева також дали дуже мало виразніших брахікефалів [В помірах сих черепів є деяка неясність – Антонович (Раскопки в стране древлян, с. 11) і Талько-Гринцевич (Charakterystyka, c. 17 – 9) значно ріжняться в результатах своїх помірів: Антонович рахує більшість брахікефалів (43 на 66, з середнім покажчиком, одначе тільки 80,7 отже майже середньоголові), Т.-Гринцевич же не подає ані одного з покажчиком вище 78. Антонович мав помірів більше, але що ані у нього, ані у Гринцевича скелети не мають ближчої метрики, не можна зорієнтуватися в сій суперечності. Рамченко опубліковав 7 довгоголових, 3 середньоголових і 1 короткоголовий (Житомирський могильник, с. 111 і Городище на р. Корчеватій, с. 183)]. На 65 сіверянських черепів було тільки 6 короткоголових. На 33 донецьких 26 довгоголових, 3 середні, 4 короткоголові, і т. д. [Богданов, Антропол. выставка, II, с. 183, III, с. 350, Попов, с. 48]

Про еволюцію антропологічного типу на підставі сих спостережень поки що було б передчасно говорити. Питання про початковий слов’янський тип – чи був він короткоголовий чи довгоголовий, стоїть тепер гостро в науці, і рішити його вповні дефінітивно поки що нема можності, а без того і про еволюцію українського типу голови трудно говорити, і я обмежуюсь тільки зазначенням сих фактів. Супроти довгоголовості старої української людності в лісовім поясі маємо поки що два огнища короткоголового й темного типу – один в західнім, карпатськім гірськім поясі, другий – на степовім шляху з Азії, де короткоголовий тип появляється вперше в залізній культурі. Коли зміни типу голови зводити на вплив самої метисації, то відси могли вийти елементи короткоголового, темного типу. І знов про старий український антропологічний тип треба сказати, що про його одностайність, про „расу“ в VIII-Х в., очевидно, так само не може бути мови, як і нині; тип сей тільки мусив бути тоді менше комплікований, менше мішаний і менше ріжнорідний як теперішній.

Стільки б можна сказати про антропологічний тип, не забавляючися в гіпотези й здогади. Додати можна б дещо про ношу голови; бачили ми вище моду X в., бодай княжої дружини: великі вуса, обголену чи сильно обстрижену бороду і на обголеній голові – чуб; бачили ми обстрижену бороду й у пізнішого князя – Володимира, з XIII в. Княжі портрети на монетах виразно показують замашисті вуса, а щодо бороди, то на декотрих монетах з іменем Володимира, золотих і срібних, зовсім виразно видно, що князь не має бороди, на інших не можна добре розібрати, чи має він коротку бороду, чи зовсім низько обстрижену [На сій підставі неб[іжчик] П. Лебединцев доводив, що Володимир має коротку бороду на монетах. Прегарні копії сих монетних княжих портретів у нумізматичних виданнях гр[афа] Толстого. Але на портретну вірність старих монетних образів не можна покладатися]. Князь на т. зв. монетах Святополка не має бороди. Ярослав на старих рисунках софійської фрески має коротку бороду. У Святослава Ярославича на рисунку його збірника бороду низько обстрижена, так само у Ярополка Ізяславича. З того виходило б, що загальна мода у наших князів і може – вищої дружини була тоді на вуса, а бороду стригли [Але мода мінялась, чи не була однакова на полудні і півночі; новгородський князь Ярослав Володимирович (внук Мстислава київського,) на фресці Нередицької церкви кінця XII в. має довгу бороду і довге волосся (Прохорова, Рус. Древности, VI)]. Та се не була, певно, мода загальна; арабські письменники згадують, що деякі русини носять бороди, а деякі голять.

Руська Правда між іншими шкодами згадує видертий вус і бороду, а судячи по глузуванню ляхів з Данилових вояків: „поженемъ на великие бороды“ можна здогадуватися, що рядова дружина і поспільство XIII в. носило бороди довші [Іпат., с. 535. Тексти арабів подано вище (с. 306-7). Рус. Правда, Академ. код., § 7]. Щодо волосся, чоловіки родини Святослава і так само Ярополк мають волосся обстрижене, але не дуже коротко – видно його з-під шапки.

Тут буде до речі згадати ще одну подробицю зверхнього вигляду – чистоту. На тім пункті маємо про наших предків досить непохвальні характеристики. Прокопій каже про слов’ян і антів, що вони дуже брудні, а ібн-Фадлан, оповідаючи про руських купців, називає їх „найбруднішими божими сотворіннями“, прирівнює до онагрів, а ілюструє се оповіданням, що руські купці милися в однім цебрі, не переміняючи води, та сякаючи або плюючи туди. До певної міри сі звістки можуть бути правдивими: замилування до чистоти се культурна привичка, і теперішня чистота, котрою визначається переважна маса нашої людності, могла виробитися пізніше, але без ограничень сих старих звісток теж прийняти не можна. Прокопій писав про півкочову і менш культурну, взагалі передову слов’янську колонізацію, а ібн-Фадлан свою характеристику опирає на тім, що слов’яни не мають подібних ритуальних обмивань, як магометани, і під впливом сього міг дещо й побільшити в своїм оповіданні [Прокопій, l. с. Ібн-Фадлан в вид. Гаркаві, с. 91]. Подібним чином інший арабський подорожник оповідає про сучасних німців (правдоп. X в.): „нема на світі нічого бруднішого від них, вони миються на рік раз або два – в холодній воді!“ [Jacob, Ein arabischer Berichterstatter, 2, с. 12].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 306 – 310.