Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 5. Матеріальна культура… / Оброблювання продуктів

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

5. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нім

Оброблювання продуктів

Михайло Грушевський

Кушнірство, ткацтво, гончарство,
„древоділля“, металічні вироби

Переходячи до ріжних способів оброблювання продуктів, зачнемо від оброблювання звірячої шкіри та волосся, що займає одно з найстарших місць в історії техніки й своїми початками сягає ще праіндоєвропейських часів. У європейських народів навіть на найнижчих степенях культури бачимо скрізь одіж, зроблену з шкіри, переважно домашніх звірят, особливо овець; в деяких краях у нас сі овечі убрання заховали своє значення й досі, та носяться трохи не цілий рік. З усім тим для оброблення шкіри заховалося досить мало термінів і в загальній індоєвропейській словниці, і навіть в загальнослов’янській. Об’яснити се треба мабуть тим, що оброблення шкіри було занадто примітивне і не йшло далі простих і елементарних, мало спеціалізованих технічних заходів. Для означення невиробленої шкіри маємо загальнослов’янські слова: шкіра (старосл. скора) й кожа, для виробленого – усма або усние; назва гарбара – усмар, уснар стрічається в ріжних слов’янських діалектах (старосл., східносл., захід.) і хтозна, чи не належить до праслов’янського запасу. Далі маємо загальнослов’янські назви для шкіряного обув’я – старосл. чрѣвий, наше черевик, для шкіряної одежі – кожуx; сюди ж належить міх, мішок – спочатку ушита зі шкіри річ, шкіряна торба (міх – в ріжних діалектах значить і футро, і торбу); також певно й рукавиці, загальнослов’янське слово, що спочатку означало, розуміється, примітивні шкіряні рукавиці на цілу руку.

Найпростіші способи утилізації волосся – се плетення (праіндоєвропейське слово: санскр. praçna – щось сплетене, гр. πλέκω, г.- нім. flihtu) й збивання його на повсть (старосл. плъсть, нім. filz). З плетення поволі виробляється ткання й прядіння; до звірячого волосся дуже рано прилучається лико з дерева й ликуватих рослин – льну, коноплі й ін. На генетичний зв'язок ткання з примітивнішими процесами вказує сама термінологія: можна вказати напр. слов’янське вити, звивати, що зв’язується з санскр. vâ – ткати [Шрадер, Reallexicon, с. 937, там же інші паралелі, також його Handelsgeschichte, с. 172 і далі]. Велике число загальних індоєвропейських виразів для ткання і почасти – для прадіння показує, що вже в дуже ранні часи розвинулась і ся вища техніка; знаємо, що досить поширена вона була вже в неолітичній культурі. До загальних індоєвропейських термінів належить слово ткати (лат. tехо, зв’язують з санскр. taksh), на первісне значення вказує старосл. слово ткънжти, втикати), кросно (грец. κρέκω – ткати), навій; пеньста, що приходить в індоєвропейських назвах ткацького варстата (санскр. sthavi – ткач, гр. 'ιστός і ін.) переховався може в слові постав, що в ріжних діалектах означає то варстат, то виткану штуку. Щодо прядіння, то тут напр. один індоєвропейський пень *snēi – прясти заховався в слові нить, нитка; інший в назві витканого сл. опона (заг. європейське-гр. πηνίον ґот. spinnan); може неприпадкова також подібність слов’янського веретено (старосл. врѣтено – від вертіти) з іншими назвами (санскр. vartana, г.-нім. virtil). До загальнослов’янського запасу належать вирази як куделя, прясти, далі – ряд назв для означення витканого, як платъ, полотно (старосл. платьно), поpтъ, pуб (рябъ), сукно і саме слово ткач.

В розкопаних сіверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходилися останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнорідні), полотна льняного й конопляного, простішого й тоншого, тканого з певним взором; далі т. зв. прясла, себто кам'яні кружечки від веретен, що правдоподібно надівалися на деревляну налічку, для розмаху. Стрічалися нерідко також останки шкіряного обув’я, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоншої; сліди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножиці до стриження вовни і т. ін. [Самоквасов, с. 188, 191, 192, 198, 196. Антонович, op. c. 14, 15, 16. Мельник, с. 492 і далі. Ніцаха, с. 701.] В історичних пам’ятках маємо досить бідні вказівки про сі галузи домашнього промислу. Із згадок літописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас) [Лавр., с. 7, Іпат., с. 84]. Шкіра звалася ріжно – усньє, черевьє, хъзъ [Іпат., с. 84, 108.]; про вироби з неї будемо говорити ще при одіжи. Щодо ткацтва, то бачимо згадки про прядення вовни, роблення „платьна“, плетення ріжних виробів руками і т. ін. [Ж. Феодосія, с. 9, 16, 19.] В звісній легенді про похід Олега на Царгород [Іпат., с. 19.] слов’яни проти вставляють грецькі шовки („паволоки“ і „кропини“) своїм домашнім „толъстинамъ“ (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тонші ткацькі вироби не мали зовсім місця на Руси.

Ліплення з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоєвропейської культури [Сліди її в мові – див. у Шрадера, Reallexicon, 277]. Але при кочовничім житті глиняна посудина не вигідна [Кілька справедливих уваг про се у Флоринського, Первобытные славяне, II, 1, с. 192-3.], і гончарський промисел розвивався тільки при осілій культурі, а в часах міграції приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоєвропейській, так і в затальнослов’янській словниці гончарство зіставило дуже слабі сліди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолітичній добі. Крім того на слов’янській правітчині була широко розвинена посудина (загальнослов’янська назва – „судъ“) деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнослов’янське слово горнець (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнослов’янським, і воно може належати ще до праслов’янських часів [Див. у Будиловича, II, с. 35; у полудневих слов’ян се слово вийшло з уживання].

Археологія дає багатий матеріал про уживання глиняної посудини як в ранішій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тоді знали вже гончарський круг (чи може його простішу форму – гончарську дощечку), а не ліпили просто руками [Антонович, op. c. с. 13, пор. Самоквасов, с. 191, Гамченко – Труди IX зїзда, т. II, Мельник, op. c. с. 493, Ніцаха, с. 695]. В історичних пам’ятках не маємо майже ніякого матеріалу – самі загальні згадки; з глиняної посудини особливо згадуються корчаги: в них тримали і всяку страву і вино [Іпат., с. 88, Ж. Феодосія, с. 20 (се слово заступає грецьке κεράμιον, див. в словнику Срезневського sub voce)].

Обробленнє дерева, що з самих обставин мусило бути широко розповсюднене в праслов’янськім побуті, зіставило сліди і в мові. Слово тесати зачисляють ще до праіндоєвропейських (санскр. takshan – тесля): тесла (сокира) належить до слов’яно-литовських (г.-нім. dehsala); до загальнослов’янської словниці належать такі теслярські приряди, як долото, свердел, струг, кліщі, пила. До старих виробів „древоділля“ належить віз: не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. vâhana, гр. 'όχος, г.- нім. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоєвропейських, між ним коло, ось, іго (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоєвропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнослов’янського запасу належать одначе тільки назви дрібніших прирядів до плавання, як човен (старосл. члънъ), ладія. Далі сюди належать роботи коло будови дома, що в лісових праслов’янських краях багато потрибував „древодільської“ роботи і при самій будові і при урядженні. Численні загальнослов’янські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинувся був сей виріб; сюди належать напр. бочка, бодня, діжа, відро, збан, корито, може й чаша.

Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічаються останки деревляних відер, з залізними обручами й дужками [Самоквасов, 191, 195 і далі, Антонович, op. c. 8 – 14 і Курганы Зап. Волыни, с. 137-8, Мельник, с. 493, Гамченко, Житомир. могильник, табл. 47]. Але багатших останків дерев'яних виробів в могилах, розуміється, нема чого сподіватись. Більше дають нам наші історичні пам’ятки. Тут слов’яни взагалі славяться своїм „древоділлям“ з дуже давніх часів: ще аварська держава – підвластних слов’ян уживала до сієї роботи (мова йде спеціально про роблення човнів) [Theophylacti Symocattae ed. de Boor, p. 226]. Константин Порфірородний в своїм класичнім оповіданні знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвласні київській Руси слов’яни рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Дніпром до Києва; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давніших човнів, пускаються цілими ватагами до Царгороду [De adinin. imp., ст. 9]. І пізніше, як і досі, Дніпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Києві звісні спеціальні „ізвозники“, що перевозили дерево з пристані до міста [Патерик, с. 100, 169-170].

В староруських часах звісні осібні „древоділи“ й навіть цілі спілки, організації їх. В однім оповіданні з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе „старѣйшину древодѣлямъ“ [Сказания о Борисе и Глебе, вид. Срезневського, с. 32]. На кождім кроці стрічаємо згадки про деревляні будови, стіни, мости; кам’яна будова з’явилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавці були на домовині в Києві XI в. (продающей корсты) [Лавр., с. 208]. Деревляна посудина-відра, бочівки, „кади“, „ладки“, „лукна“ [Іпат., с. 84, 88.], мусили бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.

Але і уживання металів, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед розділенням слов’ян. Загальним означенням для металу було руда, загальне індоєвропейське ім’я міді (санскр. lôhá, пеглев. rôd, лат. raudus, староскандінав. raudi) – першого металу, звісного індоєвропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Інше, загальнослов’янське ім’я металу – „крушець“ (від крухий). З поодиноких металів маємо загальнослов’янську назву для міді (медь) – його звичайно зв’язують з німецьким smida, метал (відповідає слов’янському „кузнь“): се б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний метал [Крек, 2, с. 182, Шрадер, Reallexicon, с. 726]. Загальнослов’янські ж назви для золота (старосл. злато, спорідн. з німецьким готське gulp, і з словом „жовтий“), для срібла (старосл. съребро, гот. silubr, прус. siraplis) і заліза (желѣзо, прус. gelso, лит. geleźis, початок не ясний) [Звичайно зв’язують з грецьким χαλκός, проти сього див. Кречмер, Einleitung, с. 187 і далі]. Знання сих чотирьох металів належить певно до праслов’янських часів. Натомість загальнослов’янське олово вагається в значенні в ріжних слов’янських діалектах, означаючи то олово (plumbum), то цину (stannum); очевидно сі два метали були мало звісні в праслов’янські часи, як то зрештою можна бачити й у багатьох інших народів [Див. Шрадер, Sprachverg, l3, II, с. 91, Reallexicon, с. 96]. З металічної техніки маємо загальнослов’янське ковати (бити – ku, лат. cudere, г.-нім. houwan), ковач – коваль, молот (лат. martulus, сюди ж – молотити). До назв металічних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хліборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. ін.), ріжні інші припаси як гвозді, шила, ріжна зброя, рівно ж туалетні окраси – все се і в праслов’янські часи вже мусило вироблятись бодай по часті з металів, хоч уживання в дечім кості й каміння могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.

В археологічних розкопках варті особливої уваги ознаки ближчої знаймості українських племен з металічною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого заліза (з горну), великі молотки і ріжнорідні вироби з заліза, що вказують на широке їх розповсюднення і загальну приступність: великі, хоч нефоремні залізні цвяхи, ковала, кресала стрічаються дуже часто в могилах [Антонович, op. c. 8, пор. Мельник, с. 510, Самоквасов,с. 195]. Очевидно, залізо оброблялось на місці, правдоподібно – й добували його на місці ж, бо Деревлянська земля досить багата залізною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалі металічні вироби – залізні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті – дуже часті в могилах. З залізних виробів найбільше ремісничого знаряддя (сокири, долота, ножі) і всякіх речей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя – мечі, ножі, списи, сокири, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сіверянської землі). В славній чернігівській Чорній могилі, датованій візантійськими монетами IX в., знайшлися два оковані сріблом роги для пиття, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже техніки, з стилізованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фігурами, уважається за місцеву роботу [Толстой і Кондаков, Русские древности, V, с. 14 і далі, Кондаков, Русские клады, І, с. 14 і далі]. В одній могилі на Погоринні знайшлося маленьке залізне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита залізом скриночка – прибори якогось місцевого юбілера [Мельник, с. 57.].

Дуже правдоподібно, що високо розвинена металічна й юбілерська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металічна техніка вже тоді зробила великий поступ.

Супроти багатого археологічного матеріалу тратять значення небагаті історичні звістки про металічні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантію мечі, та Джайгані, що між слов’янськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хіба згадку про коваля в Житії Феодосія [Хордадбег, вид. де Ґуе, с. 115, Джайгані в Трудах III археол. з’їзду, І, с. 347, Житіє Феодосія, л. 4.].


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 261 – 266.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 590

Модифіковано : 1.06.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.