Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Скотарство

Михайло Грушевський

Лінгвістичний матеріал, птиця, пчільництво, археологічні й історичні звістки, ловецтво, рибальство

Скотарство було головнішим промислом праіндоєвропейського люду; як незвичайно слабі сліди хліборобства в праіндоєвропейськім запасі слів, так багато спільних виразів щодо скотарства. Коли додати, що судячи по фактам лінгвістики і з побуту старших культурою народів (греків, індусів) за скотарством стратило було всяке значення ловлення дикого звіря для поживи, що рибальство так як не існувало – принаймні не лишило слідів в мові, то незвичайне значення скотарства в праіндоєвропейськім господарстві стане цілком ясним.

Слід того незвичайного значення худоби, коли вона була єдиним багатством чоловіка, зацілів і в слов’янській словниці: слово скотъ – худоба в староруськім значить майно, гроші (пор. ґот. skatts – скарб), а „скотниця“ означає скарбницю; слово добуток, добытъкъ в ріжних слов’янських мовах значить то майно, то худобу [Будилович, 1. с. 180-1. Про скот – skatts, I, F. XVII, с. 33 і новіша полеміка з приводу поглядів Пайскера].

І в праслов’янськім господарстві, невважаючи на широкий розвій хліборобства, скотарство заховало далі першорядне значення: се відбилось в численності термінів, в праслов’янських дублетах і спеціальних назвах з сфери скотарства.

Бик і корова, крім праіндоєвропейського загального: говядо (санскр, gô, зенд, gâo, грець. βου̃ς верхн.-нім. chuo) [Індоєвропейські паралелі для назв худоби у Шрадера, 2, II, с. 154, і новіша полеміка з приводу праці Пайскера, Die alteren Beziehungen i Корша, О некоторых бытовых словах, заимств[ованных] славянами из т. н. урало-алтайских языков (Зап. рус. географ, общ., XXXIV), особливо статті Янко і замітки його і Яґіча в Archiv, f. sl. Phil., XXXI i Narodopisny Vestnik, 1909.] і другого праарійського імені туръ (зендське staora, грецьк.ταυ̃ρος, taurus), що в слов’янськім перейшло на дикого бика, – мають ще в праслов’янськім назви бика, вола, корови, теляти. Поруч праіндоєвропейського: вівця, овьца (сапскр. avi, грец. 'όϊς, стар. горішно-нім. au, ou), маємо праєвропейське ягня, старосл. агня, ягня (грец. 'αμνός, лат. agnus) для молодого звіряти; слово баран (спільне до старослов., східних і західних діалектів) правдоподібно належить для праслов’янських. При означенні для домашньої кози – коза є праслов’янське ж означення і для дикої – серна, сръна. Праіндоєвропейське свиня, свинія (санскр. sûkará, грец. ύ̃ς, г. нім. sû) має коло себе ще праєвропейське: вепр, вепрь (лат. aper, г. нім. ebur) і осібне слово для молодого звіряти – порося, npася (праєвропейське – лат. porcus, ір. оrс, г. нім. farah). Для коня маємо праслов’янські слова: конь, кобила і жрѣбя, але се останнє слово значить молоде звіря взагалі. Треба додати, що вже в праіндоєвропейські часи був домашній пес, сторож стад, тим часом як кітка була вже дуже пізнім здобутком європейської культури (кіт від лат. catus) і в правослов’янськім побуті мабуть не була відома [Ген, 3, с. 374, Engelmann, Die Katzen in Alterthum – Jahrb. d. deutsch, archaol. Inst., 1899].

Пасти, пастух (пастухъ і пастырь) слова загальнослов’янські. Для худоби збиралося сіно, як ми вже бачили. Тримали її для м’яса і для молока. Вже в праіндоєвропейській словниці знаходимо слова для сквашеного молока (щось ніби як сир), з чого, розуміється, виходить уживання й солодкого молока, а навіть масла. Загальнослов’янське означення молока вважають запозиченим з німецького (стар. г. -нім miluh) [Перегляд сього питання у Пайскера (с. 74-8) і Янко (с. 141-171).], запозичення в кождім разі дуже старе, а поруч нього ще інше слово, що безсумнівно входить в той же старий праєвропейський ряд: наше молозиво, грец. 'αμέλγω, лат. mulgeo, стар. гор.-нім melehan, старосл млъзя, млѣсти (доїти). Сир слово слов’яно-литовське, лит. Suris, зв’язують з стар. гор.-нім. sur квасний (sauer); поруч нього друге, хоч не так широко розповсюднене тварог (з нього нім. quark).

[Пайскер в названій праці на підставі того, що слово „тварог“, як він приймає, запозичене слов’янами у турків, а слова „молоко,“ „скот“, „нута“ (худоба) і плуг – у німців, розвинув смілу теорію: що слов’яни в праслов’янській добі, перед епохою розселення були в тяжкій неволі урало-алтайських кочівників, які не позволяли їм мати худобу, так що слов’яни зовсім не знали ані молока, ані інших молочних продуктів, і потім уже під пануванням германським, що наступило по турецькім, стали знова уживати молоко, тримати худобу і т. ін. Теорія ся зробила сильне вражіння і знайшла прихильників, хоч оперта на дуже слабких і непевних премісах, див. про неї в цитованій статті в Записках, т. 103, де вказана і викликана нею література].

Назва масла (від мазати) показує, що уживалось воно спочатку не для їди, а для мащення (тому є численні паралелі інших індоєвропейських народів) [Шрадер, Reallexicon, с. 121].

Користали і з шкір худоби (праслов’янське – руно), і з вовни (старосл. влъна, слово праіндоєвропейське, санскр. urna, гр. λα̃νος, ґот. wulla, литов. vilna).

Плекання домашньої птиці, цілком незвісне старшим часам [Ibid., c. 390-1.], не прийшло і в праслов’янські часи до більшого розміру, хоч розвій хліборобства і господарської осілості давали тому можливість. В загальнослов’янській словниці знаходимо назви для гуся, качки і курки. Перші два належать до праіндоєвропейських: санскр. hamsà, грец. χήν, нім. gans [Против гадки, що назва гуся запозичена з німецького див. Archiv fur Sl. Phil., ХXIII, с. 626.], для качки – санскр. âtí, лат. anas, нім. ente, cл. яты. Назва для курки перейнята від іранців (перс. churu, слав. куръ, кура); тільки про неї можна бути певним, що маємо до діла з домашньою птицею [Пор. Будилович, 1. с. 372. Против гадки про запозичення слов’янського імені від іранців Шрадер, Reallexicon, с. 323].

Новіший теж і судячи по фактам лінгвістики й історії незвісний старшим часам, уже між європейськими народами розвинений промисел – пчільництво теж мало, де широко розвинутись на слов’янській правітчині. Слова бжола (в старосл. пам’ятках бъчела і бьчела, виводять від *бък – гудіти), трутень, матка – загальнослов’янські, так само як і улій, тим часом, як слово мід належить до праіндоєвропейських (санскр. mádhu, грець, μέθυ – вино, г.-нім. méto, слов. медъ), а віск (сл. воскъ, лит. waškas, г.-нім. wahs) спільне північно-європейським мовам [Його також уважають за запозичене з німецького (Reallexicon, с. 86), але се запозичення сумнівне].

В археологічнім матеріалі годиться передусім згадати останки поживи в будовах з мальованою посудою: культура ся як не захоплювала слов’ян, то розвивалася в такім близькім сусідстві, що до певної міри може служити покажчиком також і їх господарського побуту. Кості звірят домашніх родів (бика, вівці, кози, свині) стрічаються в них дуже часто [Крім вказаної вище літератури ще спеціальна стаття: Duré, Untersuchungen über neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (з кошиловецьких розкопок) – Ztschr. f. landwirtschaftl. Versuchwesen in Oesterreich, 1909]. В нахідках похоронних піль київської околиці при небіжчиках особливо часто стрічаються кості баранячі, також свинячі, і навіть курячі [Хвойка op. c., с. 186]. В сіверянських і волинських могилах знайшлися останки коней, овець, птичі кістки, лушпина курячих яєць [Самоквасов с, 188, 191. Мельник, Раскопки в земле лучан, с. 495]. В описі руського похорону у ібн-Фадлана жертвуються бики, коні, пес, півень і курка, іншим разом вівці. Про жертвування птиць, і спеціально курей у Руси, говорять візантійці [Ібн-Фадлан в вид. Гаркаві, с. 95, 98-9, Константин Порфір[ородний], De adm. гл. 9, Лев Диякон, IX, 6.].

З джерел історичних арабське джерело IX в. говорить про годування у слов’ян домашньої худоби, спеціально свиней у великому числі („пасуть свиней ніби овець“) [Іпат., с. 7, 134, 135, пор. 119, Р. Правда Акад., § 26, 40, 42]. В наських джерелах згадуються воли, коні, вівці, свині, кози, навіть осли [Изв. ибн-Даста, с. 29, Кардізі, с. 123, анонім Туманського, с. 135]. Великі стада бачимо в князівськім господарстві, де згадуються осібні „конюхи“, „овчюхи“ (пастухи коней, овець) [Р. Правда, Акад., § 21, Іпат., с. 170, Лавр., с. 242 (Поучение Мономаха)]. Що скотарство було взагалі широко розповсюднене, показує широке уживання м’ясної страви. Їли м’ясо, найчастіше волове й овече, але споживали й коняче [Урок вирника, Іпат., с. 41]. Крім м’яса, користали з молока, знали сир, а волів та коней уживали і для їзди, і до роботи. Тримали скотину в хлівах, зачинених зусюди [Житіє Теодосія, л. 22, пор. Р. Правду Карамз., § 72].

Супроти виразних звісток про широке розповсюднення домашньої худоби між нашим народом треба вважати непорозумінням звістку Константина Порфірородного, що Русь не має у себе волів, коней, овець, тож купує їх у печенігів [De adm., 2.]; тут стільки правди, що Русь дійсно могла купувати часто худобу у своїх степових сусідів, бо ті жили виключно з скотарства.

Про плекання домашньої птиці наші домашні джерела (XI в.) говорять дуже виразно, не зіставляючи ніякої непевності, і то про годування на ширшу міру. Так деревляни тримають голубів в осібних голубниках у себе на подвір’ї; в menu Ярославового вирника курка виступає такою ж невідмінною щоденною стравою заможнішого чоловіка, як хліб та каша [Іпат., с. 38, урок вирника – див. вище]. В давнішій Руській Правді крім курки й голуба згадуються, як рідші домашні птиці: качка, гусь, журавель, лебідь [Академ. код., § 35-6].

Про пчільництво знаходимо теж дуже багаті звістки в історичних джерелах (археологія тут нічого сказати не годна). Про широке розповсюднення його говорить арабське джерело IX в. [Цитовані на с. 256, нотка 6]. „Мід і скора“ (шкіри, футра), „скора челядь і віск“, „скора, віск, мід і челядь“ – се головні українські продукти X в., предмети багатства й торгівлі: ними дають дань, посилають дарунки й торгують з чужими народами [Іпат., с. 34, 37, 40, 44]. Широко уживався мід і дома, особливо на пиття: його пили всі, від нижчих до вищих верств; на празник Спаса у Володимира варили по 300 перевар меду [Іпат., с. 86, Житіє Феодосія, л. 22]. Щодо форми самого пчільництва, то араби (з того джерела IX в.) докладно описують улії слов’ян, кажучи, що вони робляться з дерева, мов би збанки, там живуть пчоли і складають мід. Нема причини відкидати сієї звістки про пасічництво, особливо в краях степових. У свійськім джерелі – Руській Правді мова йде скрізь про бортництво північного лісового поясу: для пчіл робили штучні дупла в лісі, в деревах – т. зв. бортях, досить високо і „лазили“ (технічний вираз), вибираючи мід; саме слово борть (схід. і зах. слов.) означає штучно видовбане дерево (лат. torare, нім. bohren, наше бурав); поруч нього була у нас ще друга назва – свепет, в старих пам’ятках рівнозначна з „диким медом“ [Етимологія його, І. F., ХXIII, с. 126.]. В ширшій редакції Руської Правди знаходимо багато постанов про знищення знаків власності на бортях, або „бортної межі“, кражу меду з бортів або попсування самого борта [Карамзин код., с. 82-7]. Се вже само показує широке розпросторення сього промислу.

Ловля звіря в багатих лісом і звірем краях слов’янської правітчини теж мала, де розвинутись; вона і дійсно була розвинена широко, особливо в старших часах. Мова одначе може дати тут тільки дуже бідні вказівки. Можна вказати, що слово ловити, лови спеціалізувалось для ловлення звіря вже в праслов’янські часи; крім загальнослов’янського сітка, сѣть, маємо кілька широко розповсюдненних назв: сило, тенето (старослов., східне й західне). Археологія також не дає тут майже нічого, зато дуже багаті відомості дають історичні джерела. На погляд літописця лови були давнім, споконвічним промислом його земляків – полян; про легендарних братів – осадників Києва він каже, що вони „бяху ловяще звѣрьє“ в великих лісах наоколо Києва [Іпат., с. 5].

В арабських джерелах, почавши від IX віку, звірячі шкірки становлять головний предмет вивозу з Руси і взагалі східнослов’янських земель: бобри, соболі, лиси, білки й ін. [Про се див. нижче.] Але тут іще можна б припускати, що слов’яни збирали або купували ті шкірки у сусідних півничних народів, тому важніші звістки наших джерел, де йде мова про данину шкірками, збирану з самих наших племен: поляни, сіверяни, також в’ятичі колись платили „по бѣлѣй вѣвѣрицѣ отъ дыма“. Деревляни давали київським князям дань куницями, „по черьнѣкунѣ“ [Іпат., с. 11 і 13, пор. як деревляни, щоб перепроситись з Ольгою, заявляють, що готові їй давати дань „медомъ и скорою“]. В Руській Правді (ширшої редакції) знаходимо ряд постанов ловецького права: кари за зіпсування приряду до ловлення сіткою, за викраденого з сітки сокола або яструба, за краденого бобра і взагалі виловлену чужу звірину [Карамз. код., § 80-l, 92 -3].

З інших джерел звісні нам ріжнорідні способи ловів: уганяли за звірем конем, били його з руки, ловили сітками, уставленими в вигідних місцях (перевѣсы, перевѣсища), або заганяли до них звір’я; ловили псами, соколами, яструбами [Лавр., с. 238- 42, Іпат, с. 35, 38, 49, 150 і ін]. Особливо бавились ловами князі; про них маємо часті звістки в джерелах. Лови були їх звичайною розривкою, дуже частою, майже як заняття: по думці Мономаха (в його науці), відстоявши службу божу, князь має або зайнятися державними справами, або „ловы дѣяти“, або переїхатись, або лягти спати. Війна, лови, „путі“ (подорожі) – се княжа діяльність по Мономаху [Лавр., вид. 1872, с. 238-242; і нижче цитую Мономахові писання з сього видання]. „Наряд“ ловецький, соколи, яструби – се цілі відділи княжого господарства. Існували по ріжних місцях спеціальні княжі „ловища“ і „перевѣсища“. Не задовольняючись близькими місцями, князі рушали на лови часом в далекі, глухі пущі на окраїнах.

Звір був тоді далеко ріжнорідніший, ніж тепер; от як оповідає про свої лови Мономах [Се число попсоване: „10 и 20“. Мабуть треба 120.]: в „Чернигові зловив я (на узду взяв) в пущах 120 [Лавр., с. 242.] живих коней: по Росі теж ловив я диких коней власними руками; два тури раз взяли мене на роги з конем; олень мене бив рогами, а два лосі – один топтав ногами, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; медвідь віддер мені кусник сідла з під коліна; лютий звір (барс?) скочив і перекинув мене з конем“ і т. ін. Крім теперішніх і вичислених тут родів, мусило бути також багато бобрів.

Для розвою рибальства праслов’янська територія була теж дуже придатна. Тим часом, як ми не маємо майже ні одної загальноєвропейської назви риби (хіба для угря, але й тут ся подібність не певна) [Шрадер, 3, II, с. 147, 248. Гірт пробував довести, що деякі частинні назви належать до часів праіндоєвропейських I. F., XXII, с. 65 sq.], загальнослов’янських назв маємо вже кілька, хоч все ще не дуже багато – лосось (слово північноєвропейське – г. нім. lachs), линь (слово слов’яніо-литовське, а може і слов’яніо-литовсько-німецьке), щука, осетер, угорь, пструг, окунь. До загальнослов’янських слів належать такі як удка, мережа, невід. З історичних джерел знаємо тільки, що риба була широко розповсюдненою стравою [Іпат., с. 86, Житіє Теодосія, с. 18, 20]. В сіверянських могилах разом з іншими останками страви знайшлися й риб'ячі кістки [Самоквасов, с. 188].


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 254 – 260.