Основні принципи досліду української історії
Михайло Грушевський
Державність і недержавність, перевага внутрішньої історії над зверхнею, відносини ґльотики й археології до історії, початок історичного життя, поділ на періоди, загальний проспект праці
Через ті неприхильні обставини сього життя, українському народові тільки часами удавалося жити самостійним політичним життям, всею повнотою національного життя, і не цілості, а тільки деякими частями його.
Широким і сильним, інтенсивним політичним життям український нарід жив в перших віках свого історичного існування. Сотворена ним політична організація служила творящим центром для всеї Східної Європи, будувала її політичне, соціальне, культурне життя, клала підвалини йому на довгі віки: в основі всього нинішнього життя Східної Європи лежать і досі підвалини, заложені Київською державою. Очевидна річ, що процес, котрим творився сей політичний, державний організм і його розвиток з огляду на свої глибокі і далекосяглі впливи має високий історичний інтерес і варт уважнішого слідження. Але він вироджується скоро – політична сторона його слабне, тратить свій інтерес. Вся вага і весь інтерес лежить в тих соціальних і культурних процесах, що розвивалися на сій політичній основі, силою раз даного могутнього імпету. І процеси сі мають уже чим далі, тим більш місцевий, локальний характер, а не загальнодержавний характер.
Державне життя інтенсивніше продовжується тільки в Західній Україні, в державі Галицько-Волинській. Потім, з середини XIV в. почавши, український народ уже входить в склад інших, чужих держав, то становлячи пасивний об’єкт чужої управи, чужого, на інших підставах витвореного права, то стоячи в більш або менше виразній та гострій опозиції до сієї чужої управи і сього чужого права. Коли й за самостійного політичного життя українського народу політика звичайно лежала в руках правительственної меншості, що правила народом часто і проти його волі, – то тепер на політику не мали впливу ані вищі, ані нижчі верстви української суспільності, і через те політичні обставини сих часів можуть інтересувати нас лиш остільки, оскільки безпосередньо впливали на національне, економічне й культурне положення української людності.
Суспільно-економічна й культурна історія українського народу в тих часах – одинока його історія. Політичний рух і потім оружна боротьба – ряд повстань українського народу під проводом козаччини в першій половині XVII в. дає можність вирватися частині України з-під чужого права і жити знову державним, хоч і не суверенним життям протягом цілого століття. Але соціальні і культурні процеси і в сей період політичного відродження українського народу заховують свою домінуючу ролю, а з упадком того політичного життя знову стають єдиною історією українського народу.
Соціальний і культурний процес становить, таким чином, ту провідну нитку, яка веде нас незмінно через усі вагання, через усі флюктуації політичного життя – через стадії його піднесення і упадку, та в’яже в одну цілість історію українського життя, не вважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходилося йому переживати. Звичайно робилося навпаки: слідячи історію політичних організацій, пришивано кусні історії українського народу до історії державного життя польського, чи великоросійського народу, і вона розпадалася на ряд розірваних, позбавлених всякої тяглості і зв’язі епізодів. Навпаки, вона стає органічною цілістю, коли в основу досліду кладеться соціальний і культурний процес, де тяглість не переривалася ніколи, де хоч би й найрізкіші зміни налягали на стару, тривку основу, яка тільки поволі змінялася під їх впливами. Він визначає нам провідну дорогу від наших часів до найдальших історичних і навіть передісторичних, наскільки вони починають піддаватися досліду, слідженню їх еволюції.
До недавніх часів історія народів починалася від перших історичних, письменних звісток про них. Тепер молоді науки – передісторична археологія чи археологічна етнологія з антропологією і порівняною соціологією, з одного боку, й порівняне язикознавство (ґльотика) та фольклор з другого, розширили науковий обрій далеко поза границі письменних звісток.
Щоправда в теперішнім своїм стані в обох сих напрямах більше відкривається перспектив, ніж заповняються вони якимсь вповні позитивним змістом. Всі сі науки ще в початкових стадіях свого розроблення, і дуже не легко, не впадаючи ані в надмірний скептицизм, ані в легковірність, вибрати з них те, що повинно бути введене в історію українського (чи якого іншого) народу для розсвітлення її початків. Ґльотика напр. на пункті методу далеко не сказала ще останнього слова, і в певних точках її розслідів можливі великі сумніви.
Антропологія ж і археологія, особливо Східної Європи, все ще стоять в стадії збирання матеріалу, і сам він збирається часто ненауково, так що й користати з нього треба обережно, а кожда більша нахідка вносить значні переміни в суму відомостей [се можна бачити з порівняння розділу, присвяченого археології українсько-руської території в отсім виданні і в попередніх – як багато зміняється в ній за кілька літ]. Самі сі дисципліни – філологічні й археологічні, не знайшли досі тих середніх термінів, на яких можуть зійтися: серед археологів і антропологів не рідко можна стрінути дуже зневажливе помітування виводами ґльотики – заперечується сама можливість добути якісь корисні результати сею дорогою, і з другого боку подібні ж скептичні погляди на виводи антропологів і археологів можна стрінути серед язикознавців. В дійсності, розуміється, вся вага в методах препарування і студіювання матеріалу.
Язикознавці і археологи однаково доходять до фантастичних теорій, коли сходять з дороги строго методичного досліду, а підходять дуже близько до себе в своїх спостереженнях при обережнім і методичнім студіюванні. Вихідна точка перших – культурна еволюція певного народу, виражена в його язиці; вихідна точка других – культурна історія певної території, втілена в матеріальних останках її культури. Ідучи кождий своєю дорогою і контролюючи себе обопільно, вони часто можуть дати руку й помогти одні одним своїми спостереженнями. Для сього треба тільки наукової обережності й можливої широти в досліді, і не вважаючи на всі трудності, історик ніяк не може помітувати здобутками сих дисциплін, коли мова йде про дуже темні й інакше зовсім неприступні питання в історії народу чи його території.
Для культурної історії української території уже тепер робить дуже важні прислуги археологія, не вважаючи на свій досить іще примітивний стан. Вона малює перед нами ту спадщину, яку дістали українські племена при своїм розселенні, і ту культурну сферу, в яку ввійшли сі племена з своїм розселенням. Для культурної історії нашого народу в передісторичні часи важні вказівки дає ґльотика і помагає вияснити культурну фізіономію українських племен в період розселення. Антропологія відкриває пред нами фізичну еволюцію, покриту покровом культурної одності. Порівняна соціологія і фольклор відкривають багаті перспективи духової і соціальної еволюції, що поронила свої сліди в скостенілих пережитках давнього і сучасного побуту.
Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр[исті], коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи; його життя не можемо слідити в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передісторичного життя. Порівняне язикознавство слідить їх по язиковому запасу, а пізніші історичні й археологічні дані помагають контролювати його виводи і доповняють в цілім ряді пунктів. Сим питанням присвячена перша половина сього першого тому.
Розселення українсько-руських племен на своїй нинішній території припадає як раз на початки його історичного життя. Століття безпосередньо по сім розселенні приготовляють організацію Руської держави, що служить головним змістом першого періоду історичного життя українського народу. Заходами київської династії й дружини сполучено в одно політичне тіло, хоч на недовгий час, усі частини нашого народу, і ся політична одність відбилася на його культурі й суспільнім житті загальними прикметами. З них найважнішим було заведення християнства, що потім протягом довгих віків переходячи помалу в народні маси, впливало на народне життя; многоважне значення мали разом з християнством принесені тісніші зв’язки з візантійським культурним світом; далі – розповсюднення київського права й суспільно-політичного устрою. Суспільно-економічна еволюція сеї доби характеризується такими фактами, як двоїстість громади і дружини, витворення купецько-боярської капіталістично-земельної верстви, сильний розвій (і потім упадок) торгівлі й промислу й т. ін.
Сій добі присвячена друга половина, першого, другий і третій томи сеї Історії.
Середніми десятиліттями XIV в. відкривається другий, переходовий період нашої історії. Українські землі входять у склад двох сусідніх, держав – Вел[икого] кн[язівства] Литовського і королівства Польського. В культурній сфері бере перевагу західний вплив над візантійським, в економічній іде все скоршим темпом утворення привілейованої вищої верстви і повне економічне і правне поневолення нею народної маси; заразом ся привілейована верства все сильніше відривається від народної маси культурно й національно. Форми суспільного побуту і культурного життя, вироблені століттями самостійного політичного життя, підпадають різким перемінам під впливами польського й перейнятого ним римського і німецького права. Вони почасти витісняються, почасти спускаються в нижчі верстви, в сферу етнографічного селянського побуту, звичаєвого права, уступаючи перед новими поняттями і формами, як явищами вищого, привілейованого порядку.
Антагонізм мас до правительственної й привілейованої меншості, котрого початки існували вже в попередніх часах, загострюється тепер національною й релігійною ворожнечею. Розбудження відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті, повної економічної руїни та поневолення, проявляється спершу культурно-релігійним національним рухом, але він відкриває дорогу конфліктові політичному, оружному, що й розпочинається, завдяки колонізаційним обставинам Східно-Полудневої України, на Подніпров’ї з кінцем XVI в. Оглядові сих переходових, литовсько-польських часів присвячені томи IV, V і VI нашої «Історії».
Історія народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм, для його повалення й зреформування суспільних відносин відповідно народнім ідеалам справедливості, – становить зміст третього періоду. Суспільно-економічна боротьба сполучається з релігійною й національною, через се вона захоплює собою незвичайно широкий круг інтересів і порушує з гори до долини всі суспільні верстви. Ареною її все служить Східна Україна. Тут суспільно-економічний і політичний устрій переходить через повний перестрій, як рідко подибуємо в історії.
На руїнах скасованого шаблею козацького польсько-шляхетського класового устрою робиться грандіозна проба відбудування нового соціального і політичного устрою. Заразом національне почуття доходить до небувалого напруження, як і життя релігійне. Натомість в Західній Україні по закону реакції прискореним темпом іде попередня культурно-суспільна еволюція. Та боротьба кінець кінцем програна і в Східній Україні; розмах народної енергії упадає, знесилений стрічею з непереможними перешкодами. Крізь слабку основу нового суспільно-політичного ладу пробиваються нестримно старі течії класового устрою і литовсько-польського права та розбивають і руйнують підстави нового ладу. Останні відгомони могутнього руху, політичного і національного відродження тихо гаснуть під загальною реакцією, доповняючи загальний образ повного занепаду. Сій недовгій, а многоважній добі найбільшої активності нашого народу як народу – його широких мас, – сій великій трагедії українського життя, не позбавленої своєї величі і краси навіть в своїм сумнім закінченні – мають бути присвячені томи VII, VIII, IX, може і X.
Уживши старої історіософічної термінології, сі дві доби політичного українського життя – стару, княжу, і новішу – народну (козацьку), можна б назвати тезою й антитезою, що доходять до синтези в століття українського відродження. Народні змагання відновляються й прояснюються в світлі поступових європейських ідей та присвоюються новою інтелігенцією, що появилася на тім новім ґрунті під впливом поступових ідей. Культурні елементи лучаться з національними і суспільно-політичними змаганнями попереднього бурливого періоду, і на місце оружної розпочинається культурна боротьба для осягнення ідеалів, що в’яжуть в один організм народні маси з тою новою інтелігенцією. Si datur venia – оглядом сеї доби повинна бути закінчена отся «Історія».
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 16 – 20.