Вишата Київський

Михайло Грушевський

На Ірпеню, внизу Білгорода (Білгородка, недалеко Київа) було село невелике, або краще – висілок. Давніше жили в…, де й городок був невеликий. Жили давніше тут обережно, сторожко; по сей бік Ірпеня була земля Київська, народу полянського, і тут по границі завше бували сварки, а часом таки й навсправжки билися; так уже з дідів-прадідів повелося. То займуть де на водопою череду, то видеруть борті, а то де зустрінуться да поб’ються на сумежжі, і заведуться з того боку на цей, з цього на той набігають, де село спалять, де розіб’ють, а далі й війну піднімуть навсправжки, іде військо з Білгорода, чи й з самого Києва, пожежі, грабунок, що й казати. Недурно коло рідкого села на границі не було городка, десь у захисті, за лісом, за болотами ровом обкопають, вал насиплють, засіками обгородять.

Ну то як взяли силу київські князі та почали по-своєму і в древлянській землі порядкувати, дак стало переставати, і вже за князя Володимира та за його сина Святослава, що сидів у древлян, у Овручу, а ще більш за Ярослава, стало спокійніще. Хоть все-таки все держалося, що по сей бік – то своє, рідне, а за Ірпенем – то вже Дерева, чужина, і туди хиба за великою потребою їздили.

Отоді вже за спокійніших часів заснувався той висілок, над самим Ірпенем. Жилось добренько, затишно. Орда печенізька так далеко в ліс не залазила, та й останніми часами не стало за її чутно, як Ярослав її під Києвом побив. Хліба сіяли, але тільки для себе, звіря ловили, птицю, та ще в бджолах кохалися. Меду та воску чимало возили на продаж і в Білгород, і в самий Київ. Дехто так коло пасік і мешкав.

Меж ними й старий Радко. Його пасіка була найдалі, в глибокому лісі. На своєму грунті в висілку він покинув старшого сина, що оженився вже кілька год; другий пристав у прийми, а з менчими синами він вибрався до пасіки, там випалив кавалок лісу під поле й городи й загосподарював. Непогане було господарство: волів два плуги й інша худоба, але й він більш усього дбав про бджіл. Мав їх кілька сот пнів, і велись дуже у його добре. Казали про його, що він до їх знає, рої шапкою завертає, і що в його по кілька раз на рік рояться. Дехто так по-приятельську допитувався в його того способу, дак, бувало, тільки усміхається старий, а не каже нічого.

При йому жило троє синів, менший – Малко, ще малий був хлопець, а жвавий і проворний, бувало, ніхто не зуміє так, як він, поставити принаду для лисиці або іншого звіряти, ніхто не зуміє так знайти й видерти гніздо, вислідити боброве жеремя. Вода, ліс тоді ще кишіли звірем, птицею, ще не розшугав їх чоловік; водилося немало бобрів, кози паслися стадами по лісових пастівнях, а в затишних заводях водилися табунки лебедів.

Малко, бувало, з собакою цілий день шмигляє по лісу або потягнеться на річку та човном чкурне куди-небудь. Батько, бувало, й свариться, що з нього такий вдався волоцюга, та любив сина, найменчий був. Та й розумний був хлопець. Чи що побачить, чи що почує, до всього допитається й уже нізащо не забуде. А любив він найбільше слухать, як старий батько почне балакать з гістьми про часи минулі й про всякі події, які робляться по світу.

Старий Радко бував у бувальцях; за молодих літ жив у Києві, ходив, було, з човнами і в Крим, і в Чернигів, і в північні землі, в Смоленськ. А ще більше любив хлопець, як прийде старий Вишата з-за Ірпеня. Господи, чого він не знав, він пам’ятав ще, як за старого Володимира хрестили людей, – тоді ж бо його батько, що жив в сій околиці й славився за віщого чоловіка, подався за Ірпень, до древлянських нетрів, щоб не хреститись.

А молодий Вишата пустився по світу. Був він з Святополком, як той з Ярославом за Київ воювався, ходив, бував і в Польщі, і в Новгороді, і в Грецьку землю їздив не раз. А тому годів з тридцять вернувсь на батьківські грунти. Старого Радка знав він ще з Києва, й частенько його навідував. Приходив із ним і сусіда його, прирожденний древлянин, старий кремезний дідуган. Було, ввечері, кумекаючи медком, чого-чого тільки не переговорять, почнуть таке пригадувать, про що й не снилось.

А Малко десь осторонь, притаївшись, слухає, слухає, й слова проз вуха не пустить. А найбільше любив він, як почнуть сперечатись діди. Заводив, бувало, Радко, почне, бувало, вихваляти, що нема в світі такого народу, як поляни, й такого городу, як Київ. Знають про його і в Греції, і в Німеччині, і на півночі, і в далекій землі бусурманській. А дід деревлянський не втерпить та й почне задиратись.

– Бозна, що ти кажеш, – вступить і Вишата, – дались вашим кияни, що й досі чмелів слухають. Батько небіжчик, пером йому земля, було, розказує, як, було, ходили на деревлянську землю, що, було, попалять, порозганяють людей, а що наберуть всякого багатства, шкур, меду – й не сказати.

– Ну, бувало всякого, – не здається дід. – Бувало й вашим. Се як у вас, у Києві, завели собі князі дружину, то й почали з нею шарпать сусідні краї, а раніш світили й ваші села пожежею. А з Ігорем що було, з Володимировим батьком, як він був внадився до нас – зібрав раз дань та одправив дружину, та знову вернувся, – я, каже, ще походжу, позбираю. Ну, наші старшини поміркували, а князь Мал, що тоді в Коростені князював, й каже: «Внадиться вовк до овець – по одній всіх перетаскає; як не вб’ємо цього, то чисто нас винищить». І послали до його – чого, кажуть, йдеш знову, адже всього дань побрав. Не послухав, та й напались на його під Коростенем, людей з ним було мало. Взяли його живцем, нагнули два дерева, прив’язали за ноги та й пустили; так його й розчахнуло деревом. Під Коростенем і досі могила його єсть, сам бачив.

– Се правда, – сказав Вишата.

– То ти знаєш, а що було за те, про те не кажеш, – одрізав Радко, – як послали ваші сватати Ольгу, Ігореву удову, за того вашого Мала. Як вона з ваших сватів поглумилася, тих попекла, тих в землю живих закопала.

– А Коростень як спалила, – перебив Вишата.

– Еге, Коростень. Я, каже, знаю, що ви тепера перевелися, нема ані шкур, ані меду, дайте мені дань з двору по три горобця та по три голуба та й живіть собі. Вони й дали, раденькі, як дурненькі. А вона за ліс одійшла й сказала поприв’язувать пташці до ноги трута з сіркою, запалили та й пустили. Ті до своїх дворів полетіли й попідпалювали стріхи…

– Народ з міста кинувсь тікати, а його били, скільки побили, – додав понуро Вишата.

– Було всього, кажу, – з нехіттю відповів дід. – А я тільки вас спитаю, – заговорив він, і очи в його блиснули, – яка вам з того користь. Що нам та київська дружина уїлася, вже не кажу; поки в нас свої князі князювали, не знали ми того нічого. Ти, може, Вишата, багато здобув скарбів за сих князів, так їх будеш хвалити, а я тебе питаю, Радко, що тобі користі з них?

– Що правда. Того тижня, як приїздив з Білгорода тивун, мусив йому дати два круги воску, та борошна два мішки, та вівса, та цебер меду.

Всі помовчали.

– Я таки так думаю, що йде воно не на краще, а на гірше, – сказав Радко. – Мій батько казав, що люди жили далеко заможніше, як тепер.

– А чому, а чому? – сказав дід. – Поки жили собі кожний на своєму грунті, чужого не зачіпали, доти кожному Біг давав, що йому треба, а як почали чужі землі забирати, руйнувати – думаєш, то Богові мило? Й земля не родить, і звіря менчає, й риба пропадає…

– А я так скажу, що старі боги гніваються, що їх забули, – сказав Вишата, – не шанують вже ні праведного сонця, ані грому, ані вітру.

– Кажуть, що сей Біг старший над ними, він їх створив, тільки ми його не знали. Я був в Білгороді, да приїздив з Київа якийсь піп, і він все то розказував, – сказав Радко.

Такі, було, балачки ведуть діди. А Малко слухає та запоминає. А то Вишата почне розказувать за свої походи, де він бував. Як їздили в грецьку землю – торгувати, а не воювати, Дніпром їхали до моря, а морем попід берегом – до столиці грецької Константинополя. Нелегка була дорога, скільки мороки й страху було на порогах, скільки човнів, бувало, тут пропадало. А самий страшний поріг то землею обходили, човни берегом волочили, й тут стерегла човни ті печенізька орда, треба було й відбиватись від них, і товари стерегти, найпаче, як, бувало, везуть на продаж у Крим або в Грецію невольників і ведуть їх берегом в кайданах; великі часом їх ватаги возили – адже в Константинополі цілий торг був невольників з Русі.

Один цілий караван пропав – невольники кинулись на купців, а печеніги шасть – так всіх і перебили, а то в неволю побрали. Зате яких товарів добували в Царгороді – золоті й срібні оксамити, такі, що одна штука їх коштувала кількадесят золотих, дорогі намиста, обручки, ланцюги. О! Греки на се містці великі! Зате войовники неважні, скільки з їх окупу брали старі князі! А от тепер уже не так; Ярослав посилав сина на греків, дак не повелось – розбило, кажуть, кораблі за Дунаєм, так що тільки князь з боярами кораблем назад поїхав, а військо пішло берегом, і греки побрали в неволю й посліпили багато. Правду каже Радко, що повелось на гірше.

І Малко слухав і марив, як би він поїхав в Грецію, тільки не торгувать, а походом, він би поздобував собі не грошима, а мечем ті чудовні оксамити, ті ланцюги й обручі. Як той князь Олег, що перелякав греків, поставивши човни на колеса, й так човни землею по вітру підвівши. І Малку снились походи човнами по далекому морю, в далекі краї, хвилі й бурі, і він прокидався, кричучи.

Старий Вишата помічав, як пильно слухає хлопець його оповідань, і часом озивався до його, й його радувало, що хлопець так добре пам’ятає те, що при йому розказувано.

– Се в тебе неабиякий хлопець, – казав він Радку, – дивись, як в його очі світяться, як забалакаємо за походи. Він тут не буде сидіти в тебе на пасіці.

І Малко червонів, радіючи з таких річей. А батько відповідав:

– Бо дурний та й тягне його світу побачить.

Одного дня восени Вишата прийшов до Радка та й каже:

– Збираюся в Київ їхать, одвезти воску на продаж. Чи не пустив би ти зо мною Малка, а то мій парубок нездужає. Зробив би мені ласку, та й хлопець побачив би світа.

– Для сусіда чому не зробити послуги. Хлопець мені не потрібний. – І покликав Малка.

– Хочеш, – питає, – їхати з дядьком до Київа?

Малко, те почувши, трохи не вмер з радощів. Кілька місяців перед тим був він з батьком в Білгороді. Після хутора та малого виселка дуже гарним і дивним здалось йому місто, хоч в йому не було жадної кам’яниці і церква-катедра була дерев’яна (кам’яну тільки через сто літ з лишком після того збудував князь Рурик), але будинки були великі, просторі, їх було так багато, як порівняти з виселком. Бачили вони якогось боярина, що проїхав ринком з своїми парубками, отроками на гарнім білім коні, бачили гарний міст через Ірпень на узводі, що піднімався й спускався; там митник збирав мито з возів, що йшли з землі древлянської. Що ж то Київ, адже кажуть, що він далеко кращий, що не можна й рівняти.

Але не знати, чи пустить батько. Й Малко схилив голову й промовив, з-під лоба поглядаючи на батька:

– Як татко дозволять.

– Та їдь, бо дядькові треба хлопця. Дивись тільки, не дуже роззявляй рота, щоб була з тебе дядькові поміч, а то десь там і пропав би.

Другого дня Вишата з Малком раненько переїхали за Ірпень човном і подалися на Вишатин хутір, од Ірпеня до нього було верстви з півтори. Налагодили вози два, поскладали віск, узяли харчів трохи. Мав Вишата ще товариша для дороги, й раненько другого дня рушили. Того ж дня ночували під Білгородом й, заплативши мито на мосту, рушили великим шляхом Білгородським, що йде на Київ з Волині, з Польщі, з Німеччини. Старий Вишата сидів на возі, старі ноги в його підбивались швидко. А Малко ішов коло його.

– Гей, та мені цей шлях таки взнаки дався з молоду, – казав Вишата, розбалакавшись. – І тепер, як згадаю, як ми з Святополком ним з Київа до Польщі мандрували, як його під Любечом побито. Гей, війна була! Воно таки правда, що кривдою далеко не заїдеш: трьох братів вбив, а від четвертого сам пропав.

– Нащо ж ви, діду, йому служили, коли він такий був, той Святополк?

– То вже не наше діло – глядіти. Сів на столі, ну й князь, і годі. Поки держався Святополк, йому служили, Ярослав переміг – йому стали служить, а Святополк пропав так, що й сліду не зосталось. Розказували, що забіг кудись межи чехи і ляхи та й пропав, що й земля його не приймає, й з могили його смердить! Розказують, а якби його верх був, як би славили…

«Ну, я б нізащо не став такому служити», – подумав Малко, але сказати побоявся, а тільки спитав:

– Та нащо ж йому було братів різать?

– Розумієш ти! Так уже повелось: звикли київські князі над усіма землями панувати, от і Святополку не хотілось з одним Київом зостатися.

– Треба тобі знати, – заговорив знову Вишата, – тепер по всіх землях з Київського роду князі сидять – Ярославові сини або їх посадники та тивуни. От у Київі старий Ізяслав, і його посадники сидять по всій землі нашій, і в Деревлянщині, і на Волині. А в Чернигові, за Дніпром – його брат Святослав, а в Переяславі за Дніпром – Всеволод. До їх же й інші землі належать, туди, на північ, де міста Смоленське, Новгород, Ростов. А попереду не було так – кожний народ, кожна земля своїх князів мала. От чув ти, що у древлян свої князі були в Коростені, так і по інших – громадою собі вибирали. Але ті князі не держали собі війська, а київські позаводили собі дружину, військо, попереду – щоб то від сусідів та від орди боронитись, а далі почали сусідів під свою руку привертать. От як древлянів. Попереду примучували, палили села, забирали худобу.

Пам’ятаєш, було, з дідом балакаємо. А далі вони покорились, дань стали давать, хоч як попереду князів своїх мали. Ну, а Святослав, Володимирів батько, вже свого сина посадив за князя у древлян. Так і по других землях. Я пам’ятаю, довелося мені ходити в деревлянську землю. Як Святополк вбив Святослава, що в деревлянській землі сидів, древляне подумали, що то їх черга прийшла, і нас посилали їх гамувати. Гай-гай, і тепер згадати, якого ми коло Звягля наробили…

Вишата замовк, розворушивши давнину. Але Малкові хтілося послухать.

– Ви, діду, хтіли мені розказати щось за київських князів, – нагадав він.

– Еге, за Київ. Дак от, кажу, київські князі помалу підбивали під себе інші землі – і Олег, і Ігор, і Ігорів син Святослав, і Володимир. За Володимира уже всі землі під Київом були й стали прозиватися Руссю. Адже Київщина наша так зветься. Та київські що, бувало, назбирають, то синам роздадуть. Поки батько живий, доти сини й слухають, а батько вмре, й почнеться.

Та що батько – от Володимир на що був князь славний, такого, думаю, не було другого та, може, й не буде, а Ярослав, в Новгороді сидючи, перестав батькові дань давати – по тисячі хунтів срібла щороку мав посилати в Київ, та й перестав. Кажуть, що самі новгородці його на те підбили. Я се добре пам’ятаю – якраз перед тим в Київ прийшов. Стали готовить на Новгород іти, послав Володимир шляхи в лісах прорубати, гаті гатити, аж тут про печенізьку орду рознесли, буцім на нас іде, ну, то й нас послали на печенігів, а Володимир тим часом вмер.

Що то був за князь ласкавий, щирий, для дружини не жалував нічого. Якось, кажуть, дружина підпила, ну, як то буває, почала вередувать: горе нашим головам за цим князем, мусимо їсти ложками не срібними, а дерев’яними. Воно, звісно, напідпитку. А Володимир, прочувши, звелів поробити срібні ложки. «Я, – каже, з золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду й золото, й срібло, як батько та дід мій». З того часу їли срібними ложками, і я їв, пам’ятаю.

А вже за його синів те все перевелось. Та й не тільки до дружини. Який, кажуть, був замолоду гнівний та суворий, а потім став добрий та привітний. Кажуть, що з того часу, як вихрестився, він подобрішав. На трапезу до себе закликав старців і убогих і приходити велів на двір до його за всякою потребою, давали їм і харчів, і грошима.

А то надумався, що каліки не можуть до його прийти, звелів на вози понакладати хліба, мняса, риби, меду й усякої страви й возити по місту, питати, чи нема де слабих та немічних, що ходити не можуть. Смертю не велів нікого карати, ні за яку вину. Е, добре при йому жилось. Я вже не все застав, тільки чув, за моїх часів то вже він був слабий, й рідко коли його доводилось бачити.

– Дак ви, діду, при Святополку служили потім?

– Авжеж. Ми в поході були, як Володимир вмер. Тоді печеніги все шарпали, орда така була, в степу жила, землі не робила, з табунами ходила. Набігали на наші землі, худобу забирала, невольників. От ми в Білгороді були, я тобі забувся показати, там на ринку криниця. Дак то колись печеніги обступили Білгород з великою силою, за того ж Володимира, а в його було мало війська, не можна було доступитись. Став голод у місті, зібралися люди на раду – нема чого робити, кажуть, однаково пропадемо з голоду, краще здамося печенігам, на їх ласку. Так і ухвалили. А оден старий дід був, прочув про се та й покликав до себе старшину.

– Послухайте, – каже, – не здавайтесь. Викопайте серед міста яму, та поставте туди діжку. Та зберіть по горсті муки з людей.

Ну, вони так і зробили, а він сказав зварити з теї муки киселя й налити в ту діжку, а в другу яму поставити діжку й налити сити медяної. Тоді ідуть до печенігів да й кажуть:

– Пришліть до нас в місто людей, подивитесь.

Привели їх до тих ям да й кажуть:

– Що ви маєте даремно стояти коло нашого міста. Хоч десять літ стійте, не поможе. Адже земля нас годує. Дивіться на власні очі.

Зачерпнули їм киселя й меду, погодували, й самі поїли. А печеніги кажуть:

– Дайте нам з собою узяти, а то наші не піймуть віри.

Дали їм. Вони понесли, показали.

– З землі годуються, – кажуть, – не поможеться нічого.

Так і пішли від міста. Так і обдурили. А то було б лихо. Не то що Білгород, Київа ледве не взяли за князя Святослава. Хлопець один викрався з міста, та дав знать на той бік Дніпра, дак вирятували. Таке-то. Та, чекай, про що то я почав казать?

– Як ви в похід ходили за Володимира.

– Еге. Дак нас з Борисом, Володимировим сином, послали за Дніпр. Ходили, ходили, нема печенігів і духу. Повернули назад, аж коло Переяслава прийшла вість, що Володимир вмер, кличуть бояри Бориса, щоб у Київ поспішав, сісти по батькові на стіл княжий. А в Київі тоді Святополк був, старший Володимирів син. Він, кажуть, щось також на батька був чигав, дак його батько в Київ викликав і попереду в в’язненню держав, а далі на волі, тільки в його князівство не пускав, в Вишгороді жив. Дак бояре боялися, щоб він Київа не опанував, і потаїли про Володимирову смерть, а Бориса послали кликати. А Борис не схотів.

– Святополк, – каже, – старший, я на його не піду.

Його умовляли:

– З тобою, – кажуть, – військо, чого боїшся; як таки так перепустити Київ.

А він був такий тихомирний та покірливий.

– Не зніму, – каже, – рук на старшого брата, та на тому й годі.

Ну, ми бачимо, що не вистоїмо нічого, й пішли в Київ до Святополка.

А він уже сів на столі, поодчиняв скарбниці, киян обдаровує. Ну, кияне ні в сих, ні в тих, не знали, що Борис скаже. Як же ми прийшли, тут уже видко, що Святополк князем. А він послав якихось з Вишгорода, й вбили Бориса, а потім його менчого брата Гліба, потім Святослава. Аж Ярослав повстав. Двічі ходив на Київ, та таки його верх зостався. Пропав Святополк.

– Е, що казати, – додав Вишата. – Велика була колотнеча. Скільки люду пропало. Мені Бориса шкода було дуже; хороша була людина. Юрко в його парубок був, любив його Борис дуже, ланцюга золотого йому подарував, дак той, побачивши, ліг на князя, щоб його затулити тілом своїм, і його вбили. А Святополк з того не покористався. Все Ярославу дісталося, а після нього оце діти його по всіх землях сидять.

Так балакаючи, подорожні наші наблизилися до Київа. Що ближче, то більше стрічалося люду, то більше возів, табунів йшло дорогою, поспішаючи на ярмарок. Вишатині воли йшли [повільно]. Аж другого дня на горі за лісом блиснуло, замигтіло щось. І старий Вишата, підвівшися на возі, сказав Малкові:

– Дивись, хлопче, оце Київ. Та постій, – усміхнувся він, бачачи, що Малко чепуриться, наче збирається в місто вступити. – Сьогодня ще ми в Київі не будемо; не далеко видати, та далеко дибати.

За Желанню, під Київом стояв величезний табір возів, що йшли до Київа й тут ночували. Розташувалися й наші, варили кашу. У коршомці край шляху веселі люди пили мед і співали пісень. Якийсь високий чоловік став на ганку з чималим кухлем і гукав так, що лунало:

– Гей, люди добрі, в кого горлянка засохла, сюди, сюди. Ге, у Рачши буде, ще й перебуде.

Народ посунувсь туди. Високий частував і гукав:

– Пий в мою голову. Ге, ще буде й перебуде. Малко подивився на Вишату.

– Се хтось з дружинників зачепився за корчму.

– А ви, діду?

– Ото, не бачив я його меду. Він ще не родився, як я був в дружині не згіршим від його.

Довго ще гукали коло корчми. Але Малко того не чув, бо з волами пішов на попас.

Рано, вдосвіта рушили з ночліга. Виїхали на узгір’я, й Малко занімів, таке диво побачили перед собою. На високій горі, з-за лісків блищали золоті бані й жевріли проти раннього сонця. Гострим верхом стреміло й жевріло також золотом щось на кшталт башти. Ясувалися бані срібні, блакитні, біліли серед пролісків білі мури. А нижче, під горою, мов комашня, кишіло велике місто, широко розкинувшись понад річкою. Також біліли будинки, стреміли бані. Без кінця й краю стояли човни, плоти, й ріка синя, як криця, розливалася велично.

Вишата довго стояв мовчки, схиливши голову без шапки, й із очей його покотилися сльози на сиві вуса.

– Гай-гай… Правда, Малку, гарно? Кажу тобі: довіку не побачиш такого другого. Нема в світі славнішого міста, як Київ. Нема такого народу, щоб не знав про нього й не боявся його. А краса? Кращого не бачив я ніколи. На що славлять Царгород, та ні, не проймає вона так душі.

Малко замилованими очима дивився на місто й почав розпитувати.

– Се на горі – зветься город, там княжий двір, бояре жиють і церкви – бачиш, сяють. А під горою це зветься Поділ, тут торги й пристань, бачиш, човнів скільки – он там Почайна тече в Дніпро, де та заводь, дак там головна пристань.

Так балакаючи проїхали болонею проз Дорогожичі. Кирилового монастиря, що збудував потім Всеволод, ще не було тоді. Почалося місто, широкі городи й сади розкинулися далеко по оболоні; хати стояли сільські, невеличкі. Проїхавши кілька вулиць, виїхали на торговище велике серед Подола. Що ближче до нього, то доми ставали більші, чепурніщі; звичайно, були на два поверхи – знизу комори тощо, зверху хати; сінешний ганок на дерев’яних стовбах виходив над улицею. Тут-таки ж, серед домів, раз у раз траплялись невеликі церкви, також обмащані часом глиною й вибіляні, з дерев’яними фарбованими банями. Се дуже дивувало Малка, і він питався Вишати, нащо так багато церквів.

– Що вулиця, то й своя церква; а то товариства й спілки купецькі мають свої церкви. Отут зараз буде церква грецька – купців, що з греками торгують.

То була гарна церква, хоч дерев’яна, а з високою банею бляшаною блакитною з золотими зірками.

Широке торговище вже кишіло людом. Гук і гвалт стояв над ним. Іржали коні, мумкали воли, брязкали залізні штаби, і гула, як рій, людська товпа. Малко оглух і осліп від такої метушні, від стількох див і мовчки ішов за Вишатою.

Ледве стали вони з возами, наблизився до їх конем парубіка; за ним слідом їхало ще двійко з піками й шаблями при боці, на баских конях. То були отроки, себто парубки осьменика, урядника, що глядів торгу, й взяли від возу по різані – срібляник різався на кавалки, й то звалося різанею. Далі приїхав митник, що збирав мито на князя, й з кожного воза взяв по кавалку воску. Вишата з серцем віддав. Він розважився, одначе, бо покупці знаходились швидко. Але тим часом гучно засурмили в сурму серед торговища й громада сколихнулась. Малко, не стямившись, протиснувся також. Два кремезних чоловіка на вороних конях, в гарних убраннях сурмили, коли ж перестали, третій кінний, се був вісник, бирич, знявши шапку на палицю й уклонившися на всі боки, гучно закричав на все торговище:

– Кличе князь людей на віче, до Святої Софії. Зходьтесь, добрі люди.

І знову сурмачі засурмили, кінні повернули з торговища в вулиці, сповіщаючи, а люди посунули з Поділля на гору, й Малко, забувши дядька Вишату й усе на світі, посунув за ними.

В товпі гомоніли. Гадали, про що то збирає князь людей. Дехто з киян вже чув, що на зиму, скоро замерзне, збирається він походом, тільки не відано було напевно, куди. Якийсь поважний дід голосно казав:

– На війну, то на війну, а при сій нагоді треба йому сказати й за митників. Цього не бувало, щоб з дальніх возів збирали мито, хто віддав на шляхах.

З ним згоджувались. Хтось згадував, що з Вишгорода люди прийшли й скаржаться на тивуна, що весільну куницю підвищує неправедно. Згадували ще щось.

– Лучче було б не йти, а зробити віче на Подолі. Там вільніше було б з князем побалакать. Вернімось та пошлем сказати князю, що його на торговищі ждемо, – радив хтось.

Але нема чого й думать завернути таку лаву людей.

Коло Софії на майдані, перед двором княжим, і до Десятинної вже була сила народу, а все прибувало. Малко пробився наперед, до Святої Софії, що збудував тому годів з тридцять Ярослав, і стояв, задивившись на ту церкву величну. За ним видко було монастирі – Св. Юрія і Ірини, а далі стремів високий золотий купол Золотих воріт; тоді вони справді були золоті – весь верх вкритий золотою бляхою, й церква Благовіщення, що стояла на їх, навіть з боків золотом цяцькована. З другого боку вишилась величезна церква Десятинна Володимирова, ще більша від Софії.

Так пройшов якийсь час. Нарешті знову засурмили.

– Князь іде, князь іде, – крикнули.

Князь Ізяслав справді виїхав з свого двору, круг його їхали бояре в дорогих убраннях, з золотими ланцюгами на шиї, спереду й ззаду багато дружини. Він під’їхав і зійшов на сходці Святої Софії, віддавши коня отроку. Се був високий на зріст і гарний білявий чоловік, годів було йому з сорок; борода була обстрижена, тільки здорові вуса. На йому був синє-злотистий каптанець, дорогим міхом обшитий, а зверху, на лівому плечі – керея, також злотиста, на поясі висів довгий меч, обцяцькований золотом. Ізяслав вийшов, зняв шапку й, уклонившися, сказав:

– Поздоров, Боже, громаду.

– Поздоров, Боже, князя, – відповіла громада, бубонячи.

– Закликав вас, пани-брати, щоб про похід поміркувати. Прийшла вістка, що за Прип’яттю не гаразд діється, не шанується ятвязький народ, і від його пакості чиняться волостям нашим туровським та пинським. Тож міркували ми з боярами нашими і, уповаючи на Бога й Святую Богородицю, – казав князь, уклонившися в бік церкви Богородиці Десятинної, – ухвалили йти на їх походом за тиждень. А яка ваша в тім гадка буде?

Гомін піднявся в громаді. Край Малка заговорили кілька: «Що війна, що нам до тих ятвягів, нам тут гірше тивуни допікають, аніж ятвяги». Але поки вони говорили, інші голоси чути стало:

– Ми з тобою, княже, готові.

– То зберайтеся, хто хоче, човнами, хто має, а хто не має, то й конем.

– А от просимо, княже, щоби розсудив нам тивуна вишгородського, – заговорив хтось з громади. Але Малко того не слухав. Поки стояв він на ринку, поки дивився на величні церкви, на княжу дружину, слухав княжої мови, нова думка зростала в йому: «Нізащо не вернусь на хутір до батька, зостанусь в Київі, буду служити князю, буду їздити баским конем, як оці парубки «. Й скільки сили став пробиватись крізь народ до князя. Але товпа односила його. Князь сідав на коня, щоб їхати, народ повертав від Софії. Малко ледве не плакав. Аж разом люди розступились і він побачив перед собою двох бояр – один старий, другий молодий; кілька парубків їхало за ними. Малко кинувся й ухопив за стремена старіщого.

– Я хочу служити князю, я хочу бути в дружині, – крикнув він.

Хтось з парубків кинувся до його одігнати, молодший, усміхнувшись, сказав:

– Молодий ще, князю в дружину не годишся.

Але старший озвався привітно:

– Не гони його, Петро, бач, хлопчина бравий який. Звідкіля, молодець?

– З-за Білгорода, з висілка, а звуся Малко, – сказав Малко бадьоро.

– Земляк, знаться, мені. Молодий дуже, та дарма, зате бравий; слухатись будеш?

– Хоч ув огонь, – з запалом сказав Малко.

– Ого, який гарячий! Нащо в огонь, в огонь не треба. Ну, нехай, Петро, він іде з тобою, там на городському дворі даси йому коня та й їдьте на Угорське. Бувай здоров, хлопче, – і старий погнав коня за князем.

Малко і Петро оглянули один одного й усміхнулись. Петро був парубіка годів двадцяти, з себе гарний і дивився весело.

– Ну що ж, будем товаришувать, – сказав Петро. – Се тобі пощастило, що до нашого боярина попався.

– А як же він зветься? – спитавсь Малко.

– Правда, ти й не знаєш? Се Ян, Вишатин син.

– Вишатин! – скрикнув Малко, згадавши за свого Вишату. Як же тут буть, адже він буде його чекать, шукать по Київу. Й він розказав Петру свою справу. Той посміявся.

– Не бійсь, хлопче, сю справу уладнаєм. Поїдем звідси до твого Ви-шати удвох, то він тебе не затримає.

Вони повернули ув улицю. Один за одним стояли двори значніших бояр; мало хто з їх жив тут, а держали про случай, як треба приїхать до князя або що. На дворі Яна вони побачили ще кількох парубків; меж ними були і молоді, трохи старіщі од Малка. Петро вивів вороного коника, Малко сміливо його окульбачив і сів.

– Будуть з тебе люди, – похвалив Петро, – але гайда, поїдем шукати твого Вишату. Дивіться, хлопці, знайшовся у його Вишата-смерд (смердами дружина звала простих селян).

– Він не смерд, він сам був у дружині, – з запалом сказав Малко.

– Та добре.

Вони поїхали на торговище й незабаром знайшли Вишату коло ваги, він важив віск купцеві і сперечався з чоловіком, що відбирав гроші за вагу. Почувши від Малка, що він зостається, Вишата тяжко задумався. Воно, звісно, Малку краще буде в Київі, ніж киснуть на хуторі, але ж старий Радко ще скаже на його, що збив сина з пантелику.

– Ну, годі, – сказав Петро. – А коли будеш шукать небожа, так питайся Яна Вишатича.

– Ге, я його знаю, та й він мене знає, спитай його. Ну, щасти тобі, Боже, Малку.

І Малко з Петром поїхали на новосілля.

Дворище Яна було недалеко Дніпра. За Аскольдовою могилою, де стояла церква Св. Миколи, був княжий двір на Угорському, звідси дорога понад берегом ішла на Видубичі, і над дорогою трохи далі, в лощині, була стара дідівська оселя Вишатиного роду. Вони були давні київські мешканці, ніхто не пам’ятав, щоб вони звідкись прийшли, і старий Вишата любив тим похвалятись:

– Ми не якісь заволоки, по світу не волочились, як оці дуби, з руського грунту виросли.

Правда, на княжій службі довелось Вишаті і його дітям посадникувати і по далеких краях, але там вони не задержувались, і з першої нагоди вертали на свою батьківщину, в Київщину. Тут у їх були широкі грунти, чимало закупнів і рабів. За часи печенізького пополоху, коли вони зруйновали чисто землю понад Россю, й звідти люди мусили переходити далі на північ, в лісові краї, куди не заходила печенізька орда, під Київ і за Київ, багато люду мусило закладатися за бояр і заможних людей, не маючи спроможності на своє хазяйство сісти.

Дехто щасливіший та справніший, поробивши у хазяїна, з часом спромагався і на власне хазяйство, інший затягався й навіки зоставався закупом, найбільше, як хто позичав на своє хазяйство та не щастило відробить. Землі, правда, купувати не треба було, але випалити ліс, зготувати ниву, завестися хазяйством – не з голими руками.

Дехто і з доброї волі не квапився на власне господарство. Все-таки, закупом бувши, був він вільним, хоч і не зовсім, робив з копи, або що, і за значним боярином жилося безпечніше. Невольників же здебільше приводили з походів, в полон беручи. Вишата ніколи не продавав їх, як робили інші, в Крим або Грецію, а осаджував на своїх грунтах. Попадали також в неволю і земляки – хто позики не міг заплатить, кого за провину в неволю віддано; закуп, як хтів втікти від хазяїна.

Господарство було велике у Вишатиних синів. Немало посилали вони меду і воску Дніпром униз, в Крим та Грецію, і в Німеччину. І інші заможні бояре київські не тільки господарювали, а й торговлю вели чималу. З своїх грунтів хліб посилали на продаж у «верхні» землі, Дніпром – в Смоленськ і Новгород, а звідти й далі – на Балтійське море, натомість привозили звідти дорогі міхи, що «верхні» мешканці міняли у різних північних народів, зуби морських звірів північних – моржів, золото й срібло, що привозили з-за гір Уральських, з Сибірі, а також товари німецькі.

Ті дорогі міхи й кість посилали Дніпром униз у землі грецькі, в Крим, в Малу Азію і в саму Грецію; раніш посилали також в краї персидські і далі – в Азію, але як Святослав остаточно поруйнував Хозарське царство й городи персидські по Каспійському морю, торговля та якось затихла. Зате одправляли великі ватаги на захід, в Угорщину, в Німеччину; посилали віск, міхи, також рабів, а звідти – дорогі оксамити, золоті убрання, привозили й припаси церковні, ікони й книги. Ті ж бояре часом і в князя в дружині служили, а то, подякувавши князю, верталися на своє господарство.

Старого Вишати не було живого, коли Малко в Київі опинився. Ян був перед тим посадником на Волині, але відпросився у князя погосподарювати, бо не було кому приглянути – менчий брат Путята також посадникував в Ізяславських волостях. Ян жив найбільше в Київі, виїздячи часом то туди, то сюди на свої грунти подивитися на хазяйство. Жив він у Київі розкішно й любив похвалитися своїм багатством. Просторий будинок його на Угорському стояв на широкому дворі, навколо заставленому шпихлірами, коморами, льохами та хатами для людей. А було люду чимало. Були невільна челядь коло коней, коло корів, коло городу й чималого саду, були й вільні парубки-«отроки», або «дітські», й літні люди. Вони й хазяйство доглядали, і боярських дітей, і з боярином їздили, при йому урядникували, бували тивунами, мечниками, писарями тощо.

Малко скоро оглядівся на боярськім дворі й познайомився з іншими отроками й людьми, й челядниками, і через кілька днів, як свій, сидів коло огнища, коли варили куліш для людей, смажили мнясо на шашлику, і весь люд, вільний і невільний, покінчивши клопіт дневний, розкладалися собі, як кому краще, й балакали без кінця, чекаючи вечері.

Малку здавалось, що він тут давно живе в сій компанії, його хутір і батькова пасіка одійшли кудись далеко, немов млою повились. Там так тихо, сумно, а тут стільки люду, так весело. Чого тільки не наслухаєшся, найбільше, як дістануть з «медуші» доброго меду, та ще й сам боярин злізе з високих сіней та запанібрата почне чаркуватись. А то заверне котрий старець з гуслями та заспіває якої думи про славні походи, про могутніх борців давніх.

Особливо Малку сподобалися пісні про князя Святослава. Такого другого войовника не бувало в Руській землі. Звідусіль збирав войовників хоробрих, і сам був хоробрий і прудкий. Не возив з собою ані возів, ані казана, ані мняса не варив, а конину чи звірячину, чи воловину покрає тоненько, спече на вугіллі й з’їсть; не мав шатра, а повсть підстелить, а в голови – сідло. На кого військом ішов, посилав сказати: «Йду на вас!» Зруйновав орду хозарську, що на Дону жила й колись з земель руських і з самого Київа дань брала, города персидські зруйновав і болгарів дунайських опанував.

Послав до греків: іду на вас, і город ваш візьму, як і болгарський. А греки схитрували: не можемо, кажуть, з тобою битися, візьми дань, скажи тільки, скільки в тебе людей, на скількох дань давати. Святослав каже: нас двадцять тисячів, а по правді було тільки десять, а він навмисно побільшив. Греки, таке прочувши, зібрали сто тисячів, а дані Святославу не дали. Пішов Святослав на греків, а ті вивели своє військо. Злякалася Русь, побачивши. А Святослав каже: «Нема вже куди дітись, чи волею, чи неволею, мусимо з ним битися, та не завдамо сорому землі нашій, поляжемо краще, мертвому сорому нема. А доведеться мені полягти, самі за себе гадайте». І одійшов страх у наших.

– Де, – кажуть, – твоя голова поляже, там і свої покладемо.

Вдарили на греків, билися тяжко, і побігли греки, і став забирати їх

городи Святослав. Скликає тоді грецький цар бояр своїх, – що робить?, а бояре радять:

– Пошли йому золота, оксамиту, чи охочий він до них.

Понесли Святославу, а той ледве глянув.

– Сховайте, – каже хлопцям.

Знову посилають, і на сей раз зброю всяку. Побачив Святослав і кинувся до неї, й дякує цареві. Розказали царю, а бояри й кажуть йому:

– Годі, се войовник лютий, коли золотом ганьбує, а на зброю кидається. Мусимо йому дань давати.

І Малко думав, що він підросте ще трохи і сам піде в похід, і так само буде битись славно. І побачить князь його здатність, і зробить боярином. Адже й із простих людей в бояре виходили; як той хлопець, грабарів син, що за Володимира подужав печенізького перебійця й став боярином.

А тим часом його приставили до коней, і він їздив з боярином коло стремені, обдивлявся в Київі. Товариші приймали його добре. Один з хлопців пробував був висміяти Малка яко хуторянина, але Малко за словом далеко не ходив і одрізав йому добре. Весело жилось Малкові. Він застав ще в Київі щасливіщі часи, коли жилося спокійно і вільно.

Після того, як Ярослав р. 1036 побив печенігів під Київом, пропав про їх слух. Правда, на їх місце прийшли в степи з східніх країн торки, але орда була незначна, і як всі три брати Ярославичі спорядили похід на їх 1060 p., чисто ту орду розперіщили. За ордою орда сунулася в наші степи з країв азіатських, з-за моря Каспійського. Слідом за торками прийшла орда половецька, що так тяжко далася взнаки землі Руській. Але тоді ще вона не дала себе знати.

Тому жилося по селах і на пограниччю спокійно, не боялися, що набіжить орда, попалить, поруйнує і в полон забере. Купецькі ватаги вільно ходили. Князі-брати жили в згоді меж собою, тільки небожат своїх та інших родичів обділювали та тискали, але на се мало вважали. В Київі, кажу, жилося весело.

Але завірюха насовувалась. Потім вже пригадували, що на заході видно було зірку з сяєвом наче кривавим, що сонце мінилося, що в ріці Ситомлі під Київом рибалки витягли якусь дитину дивовижну, каліку, і що все те віщувало нещастя, й інші забобони.

Примітки

Публікується вперше за автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 58, арк. 92 – 120.

Твір без заголовка. На арк. 114 автор поставив дату «12–14 / VIII. 94», що й служить підставою датування цього незавершеного твору. В нашому е-перевиданні ми даємо твору назву «Вишата Київський», оскільки у написаній вступній частині повісті йдеться переважно про нього.

… (Білгородка, недалеко Київа)… – Білогородка – тепер село Києво-Святошинського району Київської області, розташоване на правому березі річки Ірпінь, за 22 км від Києва. Територія сучасної Білогородки була заселена здавна. У VII–IX ст. тут існувало слов’янське поселення, де згодом виникло місто Білгород. Уперше згадується він у літописі під 980 роком; на той час місто з прилеглими землями перебувало в особистому володінні великого князя київського Володимира Святославича, тут знаходився князівський палац. У 991 р. в Білгороді була збудована фортеця і місто стало одним із найміцніших форпостів в обороні Київської Русі від кочовиків.

… жили в… де й городок був невеликий – назва пропущена в автографі. Городком називалося невелике укріплене поселення.

Борті – дупла в деревах в лісі, видовбані для бджіл замість вуллів; до їх драбинками лазили. М. Г.

… а за Ірпенем – то вже Дерева… – йдеться про древлян (деревлян), східнослов’янське плем’я (союз племен), які у VI–X ст. жили на українському Поліссі. На Київщині їхні землі межували з територією полянських племен.

Орда печенізька так далеко в ліс не залазила, та й останніми часами не стало за її чутно, як Ярослав її під Києвом побив – печеніги – об’єднання тюркських племен, у 890-х рр. печеніги переселились у північно-причорноморських степах аж до гирла Дунаю, витіснивши звідси інші племена. У X ст. часто нападали на Русь. Останній похід печенігів на Київську Русь відбувся 1036 p., коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. На відзнаку цієї перемоги був споруджений Софійський собор.

… він пам’ятав ще, як за старого Володимира хрестили людей… – тобто був свідком процесу т. зв. хрещення Русі. Ключовою подією стало масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

А з Ігорем що було, з Володимирович батьком… – треба не «батьком», а «дідом»: йдеться про князя Ігоря Рюриковича (? – 945), основоположника київської династії князів. Він був батьком Святослава (? – 972), а Святослав – батьком Володимира Великого (? – 1015).

… князь Мал, що тоді в Коростені князював… – Мал (? – 946) – верховний вождь союзу древлянських племен. Подальша розповідь переповідає історію, відому з «Повісті минулих літ».

Ольга (? – 969) – дружина князя Ігоря, київська княгиня, канонізована Православною Церквою. Помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою бл. 945 р. над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х рр. X ст.). Близько 955 p. прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією.

Як той князь Олег, що перелякав греків – Олег Віщий – напівлегендарний князь Київської Русі. Здобув владу не пізніше 882 p., загинув між 912 і 922 рр. Вершиною його політики вважають похід на Константинополь і угоду з Візантією.

У 907 р. руська дружина на 2000 лодіях, за розповіддю Нестора-літописця, на чолі з князем Олегом вирушила в похід на Константинополь. Русичі оточили місто і перетягнули волоком човни по суші в затоку, оминувши натягнутий через затоку ланцюг. Бачучи неможливість чинити опір русичам, місто здалось, і князь Олег на знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста. Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Однак угоду про пільги для руських купців з візантійцями вдалося підписати лише в 911 p., коли пригрозили другим походом проти Константинополя.

… князь Рурик… – Рюрик II Ростиславич (? – 1214 або 1215) – син Ростислава І Мстиславича, внук Мстислава І Великого. Сидів (з перервами) на Київському престолі у 1173–1210 рр.

… нас з Борисом, Володимировим сином… – Борис і Гліб – молодші сини Володимира Святославича, одні з перших святих, канонізованих руською церквою. За літописом, незабаром після смерті батька в 1015 p., їх обидвох убив старший брат Святополк. Борис загинув на річці Альті 24 липня, а Гліб – 5 вересня біля Смоленська. У результаті чотирирічної війни Святополк був переможений своїм молодшим братом Ярославом Мудрим.

Желань – притока Ірпеня, пізніше відома як Борщагівка, Нивка, П’явка.

Почайна – колишня права притока Дніпра. Відома з найдавніших часів. Починалася на Оболоні, протікала краєм Подолу, від Дніпра була відділена піщаною косою. За часів Київської Русі правила за гавань. Саме в Почайні, поблизу її впадіння у Дніпро, 988 р. відбулося історичне Хрещення Русі. У XIX ст. після перепрямування основної течії Дніпра до правого берега в районі Подолу роздільну косу розмило і Дніпро поглинув Почайну. На місці верхньої течії Почайни залишилася низка озер на Оболоні.

Кирилового монастиря, що збудував потім Всеволод… – Всеволод II Олегович (бл. 1094 – 1146) – Великий князь Київський у 1139 – 1146 рр. Кирилівський монастир збудовано в кінці 12 ст.

… перед двором княжим, і до Десятинної. – Церква Успіння Пресвятої Богородиці Десятинна (Десятинна церква), вважається першою кам’яною церквою Київської Русі. Споруджена у 988–996 рр. на території Київського Дитинця Володимиром Великим, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків, звідки і походить назва храму. До нашого часу зберігся лише фундамент будови.

… Малко сміливо його окульбачив… – тобто осідлав. Кульбака – сідло для їзди верхи.

… За Аскольдовою могилою… – одна з найвідоміших історичних місцевостей та урочище в Києві, де колись також містився престижний некрополь, знищений за радянських часів. Аскольдова могила виникла на місці урочища Угорського.

Цю місцевість здавна пов’язували з легендою про вбивство київських князів Аскольда і Діра, літописною подією 882 p., внаслідок якої князь Олег захопив владу в Києві. За літописом, Аскольд похований саме на цьому місці. Згідно з переказами ще княгиня Ольга збудувала тут у X ст. дерев’яну церкву Св. Миколи (Микола – це ім’я, яке прийняв Аскольд при хрещенні у 867 р.). У 971 р. церкву зруйнував син Ольги Святослав, правління якого пов’язане із жорстокою язичницькою реакцією, переслідуванням християн і нищенням церков. Лише у 990 р. князь Володимир відновив раніше зруйнований храм. У 1036 р. при церкві був заснований жіночий монастир.

… на княжій службі довелось Вишаті і єго дітям посадникувати… – посадником називався намісник князя у землях, що входили до складу Київської держави у X–XII ст. Посадник, управляючи певною областю, був зобов’язаний збирати й доставляти князю данину.

… як Святослав остаточно поруйнував Хозарське царство – Хозарський каганат, Хозарія (650–969) – середньовічна держава, створена кочовим народом хозар, контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов’я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра. Зі становленням Київської Русі у хозарів з’явився сильний противник.

У 964 р. князь Святослав звільнив останнє залежне від хозар слов’янське плем’я в’ятичів і в наступному 965 р. розбив військо хозар з каганом на чолі і захопив фортецю Саркел. У 968–969 рр. руси, діючи в союзі з огузами, зруйнували Ітіль і Семендер. Цей момент вважають кінцем незалежної Хозарської держави.

… як той хлопець, грабарів син, що за Володимира подужав печенізького перебійця й став боярином – літописне оповідання, зафіксоване під 993 р., про поєдинок руського хлопця Кирила Кожум’яки з печенізьким борцем. За цю перемогу князь зробив Кирила та його батька «великими мужами», тобто надав їм боярський титул.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 479 – 493.