Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Незакінчені твори / Сокільник Дмитро

Сокільник Дмитро

Михайло Грушевський

1

Недалеко великого гостинця зі Львова до Галича, на згір’ю при потоці, що спливав до Зубрі, стояла оселя Дмитра прізвищем Сокольника.

Так звали його тому, що давніше він, а перед тим іще й його батько були княжими сокольниками. І він і його батько були княжими холопами «доможитами», в домі вихованими; батько Дмитрів, Радко на ім’я, служив сокольницьку службу ще старому королеві Данилові. Потім віддав його старий король синові Льву разом з іншими сокольниками, а Лев, осівшися в новозбудованім Львові, посадив його разом з іншими в долині над Щирцем – відтоді й почала прозиватися та осада Сокольниками.

Добрий був сокольник старий Радко, знав і хвалив його собі дуже князь Лев, а ще ліпше удався його старший син Дмитро: ніхто не вмів так «виконувати», дресувати молодих соколів чи кречетів, так добре коло них ходити, так зручно посилати їх на ловах, як він, і дуже любив його князь Лев. На ловах під Львовом найчастіше посилав він Дмитрову птицю, і не було ще випадку, аби вона себе скомпромітувала. Був при тім статечний і порядний.

Говорили вже, що по старім тивуні… що держав соколій поряд на львівськім дворі, не хто інший дістане його, як Дмитро Радчич, і вже завчасу в Сокольниках примазувалися різні далекоглядні політики до будущого сокольничого, та все сі комбінації пішли прахом, так як і багато інших – через женячку Дмитра.

Було Дмитрові двадцять рік, як одного осіннього дня, посилаючи молодих кречетів, з товаришом забилися вони аж під Звенигород і упросилися на нічліг у одного смерда… в Городиславичах. Заможний господар гостинно прийняв княжих слуг. Непримітно минула година при вечері й на вечері, коло джбану свіжозвареного меду, весело балакали сокольники з старим господарем і його синами, але Дмитрові очі оберталися все частіше від столу й кубків, слідячи за зграбною поставою молодої доньки Марини, що зберала вечеру й поралася коло господарства. Впало в око Дмитрові дівоче лице, карі очи й русі коси, й не спішився він до Сокольник: дуже радо прийняв він запросини – лишитися на обід і сильно запрошував господаря та його синів – загостити на храм та на братчину на Святу Покрову.

Від того часу якось так все траплялося, що соколи й кречети, й яструба Дмитрові дуже часто летіли під Звенигород, до Городиславич, і він за ними туди мусив подаватися. Не завсіди заїздив він, щоправда, до хати старого…, але не минуло майже й разу, аби не побачив він де Марини, найчастіше при криниці, під горою, під вільхами старими – добре там було коня напоїти та й самому напитися, та й забавитися трохи, а диви – й Марина йде по воду.

Їздив так не раз Дмитро та поїв коня в Городиславичах, та й спитався одного разу дівчини – чи не пішла б вона за нього. Зашарілася дівчина та й очі спустила.

Пішов Дмитро з тим же до старого…, оповів йому та й спитався, чи має сватів посилати. Мовчки вислухав його…, помовчав та й, підвівши свою сиву голову, сказав Дмитрові:

– Любий ти мені, сину, й радий би я тебе за зятя мати, та не можна тому статися. Хоч би тебе князь і золотом поковав, та таки ти княжий холоп. Не винен ти тому, та й я також, але дитини в неволю не да[м] і не хочу, щоб мої внуки були холопами.

І так він то сказав сильно, що Дмитрові й слова відповіді не знайшлося. Поклонився й пішов, та просто й поїхав собі до Сокольник: не стало серця й дівчині сказать про батькову відповідь, ані в очі її глянути.

Три дні по тому шибався Дмитро з своїм конем по лісах і горах, не їв і не пив, і коня мало не збавив. Залізом затяжіла на серці йому відповідь старого…, а то тим тяжше, що не знаходив він проти неї слова опору. Вирісши в неволі, в добрі й привіллю, не чув він ніколи досі на собі пут неволі – було то тільки слово, звук порожній, аж тепер сей невільничий ретязь так якби на шиї почув. Правду каже старий – хоч князь його золотом окує, невільник він тільки та й годі. Нема йому волі, нема дороги й самому, а що вже та й казати, аби з собою та й вільну людину неволити. Сто раз правду каже старий…

Вернувся він до Сокольник, а та гадка йому з голови не виходить. І що то зробити – не знати. Якби тільки про нього мова йшла, от коротка б річ була: не подивився б на княжі золотом шиті кафтани, сріблом набивані зброї, кинув би все та й пішов світ за очі – за волею, свободою. Та що ж тоді з Мариною. Ані з собою взяти, ані тут лишити…

Гей, дівчино, маковий, червоний цвіте.

Ізв’язала єси мене, прив’язала єси мене –

ані піти, ані жити.

Помітив і тивун…, що з Дмитром якась відміна сталася – до себе став неподібний, і в наряді нема вже давнього ладу. Любив його, тож і не сказав, не дорікнув нічого при людях, лише сам на сам спитався:

– Що тобі сталося, Дмитре, чи тебе наврочено, чи ти хорий?..

І розповів йому Дмитро все, як батькові, та і щиріше, як батькові, – про своє сватання й всі свої гадки. Насупився… [тивун], і він був невільник, хоч і тивун, княжий улюбленець, і в його відізвалося в душі те, що виносив в собі тепер Дмитро, та нічого не сказав йому про те. Подумав та й каже.

– Що ж, сину, треба щось пробувати, та тільки тобі ніхто в тім не поможе, окрім князя.

– З князем?!.. – аж скинувся Дмитро від тих слів, а… [тивунові] усміх поліз з-під усів по виду.

Запримітив Дмитро той усміх, і так, якби огонь хто йому приложив. Цілий світ би пройшов, а тут на саму думку – до князя звернутися – настрашився. «Видко, таки холопська кров в мені», – подумав і сказав як міг спокійніше:

– Що ж, як з князем, то й з князем.

– Так, сину, проси, нехай тебе пустить, чи викупитися позволить. І наш князь не все поб’є, а часом і пожалує.

Дійсно, грізний був князь Лев. Не вмів він дарувати, хто б то ішов проти нього, ставав йому на дорозі. Свіжа в пам’яті була історія, як він з власної руки вбив на <парі> свого приятеля й кума князя литовського, Войшелка, пригадавши собі, що не йому, а братові Шварну записав він своє князівство. Та покірних і послушних, а особливо слуг вірних, вмів він і жалувати. Недурно княжий дяк Полікарп з Дорогобужа, що довго служив йому і бачив його не раз і гнів, і ласку, зложив про нього таку припівку:

Лев рыкаяй на врагы,

Отець благъ на другы

Яко же врагы страшаше,

Тако же своя слугив миловаше.

Знав се й Дмитро, й постановив таки спробувати з князем справи. Можливість якогось виходу з теперішнього положення додало йому духу, так що по кількох тих тижнях він зібрався до Городиславич повидати Марину.

Зблідла й сплакалася та, побачивши Дмитра: по тім від’їзді, довго не бачивши його, думала, що він вже закинув гадку про неї. Дмитро повів її свої гадки і тугу, оповів і свій план про князя. Він постановив скористати з нагоди, яку дадуть йому великі лови, що мали відбутися восени під Львовом, і говорити з князем.

Сей план потішив і Марину.

Пройшло пара місяців. Настала й осінь.

Ох, гучні лови урядив князь Лев того року під Львовом. І тепер ще серце старого сокольника стрепенеться, як пригадає він їх, хоч стільки бачив він на своїм віку тих княжих ловів різних князів, не тільки в Галицькій землі, а й по інших землях.

Багато з’їхалося князів й паньства. Приїхав молодий князь Юрій Львович з Холма з молодою жінкою, що незадовго привіз з далекої півночи, з холодного Суздалю. Цікаво розглядалася молода княгиня в тутешніх звичаях і обичаях та прислухалася іншій полудневій мові і вимові. Приїхав брат князя Льва Мстислав, і степенний князь… зі своїми боярами. Був і угорський королевич…, і польські князі…, і багато з ними панів на баских конях і в дорогих уборах, а ще дорогшими пишалися перед ними бояре й отроки князя Льва. Амбітний був на тім покійник, і не дав би себе ні в чім перебігти – ні в конях, ні в зброях, ні в дорогих уборах.

Кілька тижнів тривали лови. Били медведів під Бібркою, ловили зайців тенетами під Щекотовим, а кінчила се соколина забава під Городком. На широких ставах і мочарах… жили й ховалися табуни лебедів в затишних заповідних місцях, і на них уряджено тепер лови. Вибрані княжі сокольники з-під Львова, з-під Звенигорода й Перемишля, в різнобарвних кафтанах, прошиваних золотом, в борсукових шапках, на дорого убраних конях, піднесли птиць визначнішим гостям.

Стрілою високо злітали оці кречети й потім, як камінь, перевертаючися в повітрю, злітали на білих лебедів. Отроки на проворних конях ловили й добивали недобитих птиць… Во весь голос похваляли гості добру школу й порядний поряд його соколиної охоти, зручність і проворність його ловців і отроків. Дуже був розвеселий і утішений князь Лев.

Він пускав і сей раз Дмитрових птиць і сказав йому по особливо щасливій посилці.

– Завсіди був ти, сину, мені милий, а сей раз догодив найбільше. Хотів би я тобі щось зробити – та скажи вже сам, що ти хотів би мати?

Ухопився Дмитро за сю нагоду.

– Княже мій, господине! Радий був я тобі завсіди служити, як і батько мій служив, і радий служити до смерті, тільки зроби мені ласку, зроби мене вільним, аби служив тобі не яко холоп з неволі, а як вільний слуга з доброї волі.

Насупився на ті слова князь Лев і жила йому на чолі набігла. Недобрий то був знак і острах пішов по боярах і отроках наоколо.

– Чим же тобі перехотілося холопом моїм бути? Чи скривдив тебе хто? Чи забракло тобі чого?

– Княже мій, господине, не гляди на мене, як лев на ягня, а зглянься на мою біду, як батько на дитя. Не забракло мені нічого з ласки твоєї, є в мене всього на достатку, та спала мені туга по дівчині, та вона не піде за холопа, а без неї мені не ясний білий світ, ані милі твої княжі соколи, ані твоя, княже, потіха…

Втихомирило княже серце таке щире слово, ізм’як князь Лев. Поговорив з тивуном і, закликавши дяка свого Владичка, казав йому списати граматку:

«В ім’я Боже! Аз князь Лев, син короля, внук Романов, пустив мого холопа Дмитра, Радкового сина, сокольника, і чиню його вільним з дітьми його. А дав йому за службу його притереб мій в лісі над Зуброю за Ольшаним болотом, в обель, вічно. А хто слово се моє порушит, судитися буде зі мною перед Богом. А писав се княж[ий] писар Іван дяк, прозвищем Владичка, в літо шість тисяч вісімсот…»

З сею грамотою Дмитро зараз, другого дня рано, по скінчених ловах, погнав до Городиславич. Коли городиславицький прочитав її перед [старим]… той страшенно зрадів:

– Видно, маєш у Бога щастя, Дмитре, а мені коли б якнайдовше з нього тішитись!

Зараз змовили при сусідах Марину за Дмитра, краяли <пир> і щедро полили сі заручини медом, а за два тижні було й весілля, і що вже тоді вицідили меду з княжої медуші, то вже тяжко й описати було б. Цілі Сокольники ходили «веселі» з тої «кози».

Марина прийшла на господарство до Сокольників і Дмитро додержав своєї обіцянки князю Льву: доки жив старий князь, він служив йому сокольником справно і вірно, а не став тивуном тільки тому, що старий князь Лев не любив таких служб повіряти вільним слугам. Тільки як зложили старого князя в марморяній труні під монастирським склепінням, а у Львові сів Юрій Львович і зачали рядити княжим господарством нові, приведені з Холма слуги, поклонився Дмитро новому князеві й пішов господарити на подарованім йому князем Львом притеребі.

Пішов не з порожніми руками. Холопи, по праву, не могли мати ніякого майна, але у князів і більших бояр стояли не раз дуже добре, ліпше часом від свобідних смердів. Дмитро зроду належав до заможного дому і помножив батьківщину по батьковій смерті. Тепер був час пустити в рух сі засоби.

З Дмитра вийшов завзятий господар. Рік у рік корчуючи ліс довкола своїх «притеребів», він розширяв усе свої засіви й сіножаті, і згодом посадив одну, а далі й другу родину підсусідків, завів худобу. На горі в лісі заложив пасіку – тридцять бортних дерев було в ній. На потоці з’явився млин – спочатку маленький, а далі побільшений – на два колеса, а третю ступу. Задоволеним оком споглядав на сей зріст господарства Дмитро, міркуючи, що будуть мати чим господарити його діти.

2

Дмитро мав двох синів: старшому – двадцять, меншому минуло вісімнадцятий. Були й старші, та ще в маленькості повмирали, окрім одної доньки, давно виданої заміж в сусіднє село й відділеної.

Тужив Дмитро, ховаючи старших синів, зате сі молодші йому удалися – то вже кождий мусив йому признати. Таких проворних, сильних, метких парубків нелегко було знайти в околиці. Старший навіть був добре письменний. Був то амбітний хлопчина, що не зносив, аби хтось мав перед ним першенство, і не терплячи, що попові сини хвалилися перед іншими сільськими своїми товаришами своєю «грамотою», напер на батька, щоб той і його дав у науку.


Примітки

Перша публікація – у виданні: Грушевський М. Із літературної спадщини. – К., 2000. – С. 315 – 319.

Друкується за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 261, арк. 91 – 98.

Твір без назви, незакінчений. На першому аркуші – авторська дата: 2 (15) / VIII. 1901 р. В нашому е-перевиданні ми даємо твору назву «Сокільник Дмитро», оскільки у написаній вступній частині повісті йдеться переважно про нього.

Галич – колишній центр Галицько-Волинського князівства, нині районний центр Івано-Франківської області.

Зубря, Зубра – невелика річка в межах сучасних міста Львова, Пустомитівського та Миколаївського районів Львівської області.

королеві Данилові Данило Романович (1201–1264) – руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства.

Лев, осівшися в новозбудованім Львові… Лев Данилович (бл. 1228 – бл. 1301) – галицько-волинський князь. Львів заснований його батьком Данилом Романовичем в середині XIII ст. й названий на честь сина. У 1272 р. Лев переніс столицю Руського королівства до Львова.

в долині над Щирцем… – ліва притока річки Дністер, тече територією Пустомитівського, Миколаївського районів Львівської області.

відтоді й почала прозиватися та осада Сокольниками – тепер село Пустомитівського району Львівської області. Перша згадка про нього в історичних документах датується 1393 р.

Говорили вже, що по старім тивуні… – автор почав був писати ім’я цього тивуна «Гр», але потім перекреслив ці перші літери й залишив крапки, так і не найменувавши персонажа.

…з товаришом забилися вони аж під Звенигород… – село тепер Пустомитівського району Львівської області. Колишня столиця Звенигородського князівства (XI–XII ст.).

і упросилися на нічліг у одного смерда… в Городиславичах – Городиславичі – село тепер Пустомитівського району Львівської області. Вважають, що село засноване у 1441 р.

загостити на храм та на братчину на Святу Покрову – тобто на храмовий празник – сільське свято на честь святого чи події, ім’ям якого названий сільський храм. Братчина – спільне застілля у селі, влаштоване в складчину. 14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть у народі, Святої Покрови.

Войшелк Міндовгович (бл. 1225 – 1268) – Великий князь Литовський у 1264 – 1267 рр. У квітні 1268 р. під час перебування у гостях у галицько-волинського князя Василька Романовича убитий претендентом на литовський престол Левом Даниловичем.

не йому, а братові Шварну… Шварно Данилович (1230 – 1269) – князь Галицький, Холмський (з 1264) і Великий князь Литовський (1267 – 1269), молодший син князя Данила Романовича.

Дорогобуж всі оселі з назвою Дорогобуж дуже далекі від місця дії. Мабуть, Дроговиж ( Миколаївського району Львівської обл.).

молодий князь Юрій Львович… – (між 1252 і 1257 – 1308) – галицько-волинський князь. Після смерті батька Льва Даниловича у 1301 р. об’єднав усі землі Галицько-Волинського князівства. При ньому це князівство зазнало розквіту й економічного добробуту. З 1303 р. титулував себе «королем Руси, князем Ладимирії».

Приїхав брат князя Льва Мстислав… Мстислав Данилович (1289–1292) – четвертий син Данила Галицького, князь луцький, володимирський і берестейський.

Бібрка – місто, тепер у Перемишлянському районі Львівської області на річці Бібрка.

Щекотів – давнє місто, про яке згадано в Літописі Руському під 1242 р. Його залишки збереглися на околиці села тепер Жовківського району Львівської області.

Городок – тепер адміністративний центр Городоцького району Львівської області, розташоване над річкою Верещицею, лівою притокою Дністра, за 25 км від Львова.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 494 – 498.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 148

Модифіковано : 3.02.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.