3

Михайло Грушевський

Молодіж, вийшовши від Яроцького, не схотіла розходитись по домах, а постановила перейтися на Володимирську горку, бо час був ще занадто ранній. Вони пройшли поволоньці Володимирською улицею, перекидуючись кількома словами з нічними дівчатами, що зачіпали їх по дорозі.

Постояли на Софійській площі і поглузували з Богдана Хмельницького. Матюшенко пригадав історію, як Богдана «видержали» кілька літ при Старокиївськім участку, коли привезено до Київа його статую, а фундамент був іще не готовий, а Іваницький згадав, як приїздячи малим до Київа, він кождого разу дивувавсь цегляному стовпови, на котрім стояла стара дерев’яна скриня «з ручкою» – в котру була зароблена Богданова рука з булавою, що виставала з головної коробки.

Серед цього глумленія надійшов київський старожил і «кладезь історій» Дементій Іванович й, пізнавши Іваницького, привітався й прилучивсь до молодої компанії. Він оповів передусім, як перед відкриттям монументу йшла кореспонденція між Київом і Петербургом на тему, які військові <почесті> належить віддавати Хмельницькому при церемонії відкриття, себто, в якій військовій ранзі його рахувати. З Петербурга була відповідь: рахувати його в ранзі фельдмаршала, і генерал-губернатор, і особливо його жінка, що рахувала свого чоловіка «в некотором роде» гетьманським наступником, був дуже вдоволений такою високою рангою свого уряду.

Тоді Череваник став згадувати зміст статті, яка була написана для «Минувшого» з нагоди… [Кінець с. 13 (57). Далі – с. 14 (62). – Упор.]

…стихії він стояв ворожий пост, обсаджений всякого рода опричниками, щоб стерегти сього народу, гасити кождий порив його до волі. І в тім, що в нім діється, в тій мерзоті, що виростала і розросталась з нього, не винен ні нарід, ні нація…

– Ну, а Богданові, по-вашому, варто було ставити пам’ятник, чи ні? – підняв питання Матюшенко.

– На се є відповідь у «Кобзарі», – сказав Іваницький.

«

На горі високій

Домовина України –

Широка, глибока…»

І він піднесеним голосом по сім прочитав:

«Занапастив єси вбогу

Сироту Вкраїну –

За те ж тобі така дяка:

Церкву-домовину

Нема кому полагодить…»

– Одно слово:

«

Великий, славний, та не дуже…»

– Ви так думаєте, – сказав Матюшенко… [С. 15 (86)]

…ло б се значити, що ся релігійність все більше степенується, переходить у психоз, і його релігійна манія являється дальшим степенем, неминучим льогічним моментом в сім <дієдичнім> процесі! Він настільки володів своїми духовними силами, здібністю аналізи і обсервовання своїх вчинків, гадок і настроїв, що у нього самого не було ніяких сумнівів щодо аномальності, хоробливості, психозності сих релігійних настроїв. Він порівнював ті припливи побожності, моменти втіхи, які вона йому давала, пароксизми аскетизму, які вона йому приносила в дитячих роках, коли він випорпував з Євангелія чи з Біблії який-небуть новий релігійний догмат, котрий починав переводити й пильнувати з заїлістю сектанта.

Але се було не те, що переживав він в останніх роках, наслідком [далі – с. 16] тяжких духових потрясінь, котрі йому прийшлось пережити в критичнім моменті переходу до повної зрілості, коли йому – хлопцеві з повищеною амбіцією, першому ученикові і окрасі гімназії, довелось скоштувати ганьби і пониження, випростуватись, звинятись, вирікатись.

Се була історія з викраденими екзаменаційними темами, в котру замішались випускні кляси гімназій цілого міста – і в котрій угряз також і він. Він стратив через се не тільки золоту медаль, але й далеко більше – поважання і певність себе, і відчув се болюче, цілком як каже пісня:

«Стратив честь – багато стратив,

Мусиш сильно працювати,

Аби наново при[д]бати.

Коли ж сміливість ти стратив, –

Стратив все – нема чим жити,

Не було чого и родитись. [С. 17]

Родинні нещастя, які прилучились до сього, коли й без того він був збентежений, рознервований, депрімований, – до решти захитали в нім віру в себе, – і дали нову провідну ідею: ідеал євангельського «ницого духом», культ повної покори і резигнації, уникання всього, що може підіймати амбіцію, бажання успіху й слави, почуття переваги й вищості, – все те, що було нервом його дотеперішнього життя.

А щоб осягнути се, розтоптати сю жагу слави, успіху, триюмфу і людського подиву, котру він далі чув в собі, він старався тлумити в собі мету й амбіцію підпорядкованням свого розуму «юродству віку сього», котрим мусить бути мудрість Божа в очах людських. Перефразуючи великі слова: я вірю, тому що се абсурдне, він міг сказати: я сповняю се тому, що се абсурдне. Він «юродствував во Христі», щоб убити в собі гордість, амбіцію – але весь час змушував себе до сього юродства.

Він ніколи не міг безпосередньо віддатись йому – ніколи не міг заглушити в собі самоаналізи, яка не переставала йому нагадувати, що все се являється тільки проявом малодушності і недовір’я до себе. І виставляючи себе свідомо на здивування, підозріння і посміх своєю надмірною побожністю, яка могла дати йому незаслужену і ненависну репутацію клерикала, обскуранта, Тартюфа, кар’єриста, – він заразом пильно проходив всі щаблі життя, прийнятого в тім кругу, в якім обертався: пильно здавав екзамени, ходив на лекції, писав праці – вносячи, зрештою, й сюди ту ж повисшену скрупулятність і обов’язковість, як і в свої релігійні практики. Він, очевидно, носив в собі надію, що всі сі релігійні крайності відпадуть і дадуть йому змогу віддатись праці, котру любив і котрій вірив. І в сім, властиво, лежало джерело його мук.

Він примушував себе цілими годинами і днями – спеціально всі неділі і свята читати і перечитувати Біблію, різні непотрібні йому, <нерозб.>, фальшиві, лицемірні церковні часописи. Він, так цінячи кожду робочу хвилину, марнував сотні, тисячі годин на непотрібну лектуру, в той час як розум, моральне почуттє голосно протестували против того, що він сам уважав непростимим марнованням часу, потрібного для роботи, котру не тільки любив, але вважав цінною, корисною, святою – своїм властивим служенням Богові. Він відривався від неї, щоб бігти до церкви, щоб відстояти службу Божу, вечірню, молебень, тому що боявся, що, не послухавши сеї понуки, яка підіймалася в його мислях, він потім буде докоряти собі, мучити своє сумління.

Більше того – в сім бажанню оминути страху перед собою, перед новими абсурдами, які він загадає собі за кару своїй гордості розуму, для його пониження і потоптання разом з нею своєї людської гідності, він доходив до проявів забобонності, до різних охоронних церемоній, магічних знаків і формул, котрі його хора психіка творила для заспокоєння свого тероризованого духу, своєї змученої уяви, і котрі він мусив проказувати в мисли, перериваючи мову, або проробляти рухами, рискуючи здатися божевільним. І аналізуючи тверезо, він бачив ясно, що все се були явища одного порядку з релігійними актами, які проробляв він.

І отсе неустанне підозріння чи навіть переконання, що тими проявами побожності чи обов’язковості він сповняє повеління свого категоричного імперативу, а годить тільки своїй малодушності – боятись можливих прикрих наслідків, то все, значить, випливає тільки з непевності себе, з невіри в свої духові сили, в можність панувати над собою – гризло його найбільше.

Правда, в усім сім було дещо й більш цінне, він відчував се – було бажання подвигу, підпорядковання своїх бажань і вражень тому, що він уважав своїм обов’язком. Сей культ обов’язку виховала в нім сім’я, атмосфера скромних і пильних робітників, що його виходила, але він вніс і сюди свою пристрасну, неурівноважену вдачу, яка завсіди вимагала якоїсь мети, яка б усе захоплювала, якоїсь домінуючої ідеї, яка тяжіла над життєм, щохвилі давала йому себе відчувати.

Так, хлопцем він мучив себе, примушуючи трохи не напам’ять витверджувати задані лекції, виучувати все, не упускаючи дрібного друку і приміток, необов’язкових для запам’ятання. І тепер вносив сей же <нерозб.>, прикрий сектярський дух обов’язковості в свій університетський курс, в сповнювання всіх ідіотських, обскурантських приписів нової університетської устави 1884 p.

Обов’язково носив форму, пильно ходив на всі лекції, на всі приписані курси. З завзяттєм студіював клясичну фільольогію, котру ся устава зробила обов’язковою для істориків і славистів однаково, як для клясичних фільольогів. Вгризався в латинські і грецькі тексти до того, що вони йому ставали інтересні. З повною готовністю говорив по-латині – в заведених одним з професорів дискусіях.

Всі сі новоуставні новини студентство, особливо з старших курсів, приймало дуже нерадо, як силоміць накинене правительством, і вважало навіть добрим тоном виявляти байдужість і неохоту до сих дисциплін, а в тих, що не виявляли такої неохоти, воно готово було бачити опортуністів і кар’єристів.

Але через се Іваницький вважав для себе пунктом честі не плисти за хвилею, не гнатися за популярністю, котру можна було купити дешевим легковаженням примусових класичних дисциплін. Він готов був афішувати серйозне відношення до них, як вважав негідним ховатися з сповнюванням релігійних обрядів. На лекції богословія, обов’язкового предмета, котрого ніхто з студентів не слухав (крім перших лекцій, на котрі приходили новаки), Іваницький не тільки ходив акуратно, але й записував сі виклади.

Був се факт в літописях університету настільки нечуваний, в практиці старого професора-протоєрея Фаворова небувалий, що він став думати, що сей пильний студент умисно на глум приходить на його лекції, аби займатися якимсь стороннім писанням. Не витерпівши, він зробив одного разу Іваницькому замітку, що він міг би займатися писанням де-небудь в іншім місці, й Іваницький, на велику втіху нечисленних свідків сього інциденту, мусив йому показати, що таки записує його лекції.

Так, у сім «юродстві» було, без сумніву, бажання подвигу, бажання страждати за щось, служити чомусь, жертвуючи популярністю, репутацією. І чи не було се також прокляттєм часу, який перетяв всі дороги до умової громадської роботи, до боротьби за національні права – що він своє бажання подвигу не міг обернути на щось інше і краще, як провоковання запідозрювань своєю побожністю і академічною лояльністю.

Кому се було потрібне, скажім, що він наложив собі заборону на белетристичне писання, котре колись так любив, і воно йому так удавалось часом – заборонив його собі, і щоб дати вихід своєму нахилу до писання по-українськи, взявся до перекладу тих житій, котрими вчора так скандалізув[ав] колєгів. Розуміється, коли б було якесь живе літературне життє, якась преса, була можлива якась популярна література, по вільному вибору, він би, може, й менше займався самокопирсанням та боротьбою з вітряками – з своїми «примусовими ідеями», які доводили його часом до розпуки, вичерпували всю енергію, відбирали всяку охоту і смак до життя.

Такі гіркі гадки ходили в голові Іваницького під час, коли він, відстоявши службу Божу, вертав додому. Самовар, поданий тим часом Марією, він застав уже застиглим і, спішно проковтнувши шклянку холодного чаю, подався з Вільямсом під пахвою до ботанічного городу.

Пані Мончинська перепинила його по дорозі запитанням, чи не міг би він їй дати трохи грошей «на будучий рахунок», й Іваницький нервувався, що тратить ранішній час, і поспішив її збути обіцянками дістати десь грошей, – і поспішив до саду – через бічну фірточку при Караваєвській улиці, кудою він ходив звичайно. День був гарний, і ясне світло поволі розганяло гіркі настрої, які піднялися від тих усіх роздумувань, наслідком «малодушного упадку», який тільки що довелось йому пережити.

Він пройшов з головної алеї наліво бічною стежкою вздовж Караваївської улиці, кудою він ходив звичайно, бо там не було людно, як на стежках під університетом і при бульварі, а знов не заносило з тих смердючих потоків, що спливали долом, затроюючи повітрє університетськими помиями, які економне правління спускало просто сюди, щоб не тратитись на каналізацію. Затримав ходу, щоб потішитися світлотінею сих затишних стежок, листєм дерев і запахом ростини.

Потім розкрив книжку, щоб почитати на-поході, бо стежки були порожні. Мало хто взагалі сюди заходив, і сим разом зовсім не видко було ніко[го]. Так тихою ходою наблизивсь він до звичайного місця своїх занять – маленької округлої полянки, обсадженої липами, де він проходжувався звичайно й сидів на лавочці під <нерозб.>.

Але наближаючись, він відчув присутність людей і підняв голову. На велике здивування він побачив кілька поліцаїв і між ними – мундур околодка. Надійшовши близько, зрозумів причину: се був наряд поліції, що списував протокол з знайденого удавленика. Очевидно, він повісивсь тут ще звечора, на сій полянці, на одній з сих милих лип, але його запримітили тепер зрана й дали знати поліції.

Його тільки що одчеплено, очевидно, і він лежав на землі, задубілий, як дерево. Кинувши на нього перший неуважний погляд, Іваницький помітив, що сей нещасливець йому познаку. Тоді він підійшов і уважніше приглянувсь йому, і тоді пригадав собі, звідки він його знає. С. 28 (99)

Се було кілька день тому. Іваницький сидів тут уже, на сій полянці на лавочці й студіював щось, коли почув, що хтось наблизивсь і сів поруч. Він, не дивлячись і не відводячи очей від книги, хотів піднятись з лавки, – але той заговорив до нього по-російськи:

– Добродію, я не маю ніякого заміру проганяти вас з вашого місця. Навпаки, я хотів би, щоб ви вислухали мене.

Тоді Іваницький лишився й поглянув на нього. Се був доволі чисто, але бідно убраний «пан», не старий чоловік, «без особливих приміт», з худим лицем і гіркими зморшками наоколо рота.

– По-перше, пане студент, чи не могли б ви мені дати, чи як то мовиться, позичити кілька грошей, бо я сьогодні не їв і не маю ні копійки.

Заклопотаний Іваницький поліз по всіх кишенях і, перешукавши й вивернувши їх для кращого переконання [с. 29 (100)], назбирав щось коло двох рублів, котрі й передав незнайомому. Тоді він сказав:

– Дякую! А тепер позвольте вас спитати, нащо ви сидите тут і марнуєте свій час на мимрення сеї книжки? Чи ви боїтесь, що не проживете без університетського іспиту? Чи ви хочете невідмінно казьонної посади і кар’єри? Чи ви боїтесь, що вас не вважатимуть досить розумним, коли ви не матимете університетського диплому?

Заклопотаний таким несподіваним питанням Іваницький відповів, що для того заняття, котрим він хоче займатись, вимагається університетський диплом і що він не хоче виканючувати його у професорів і залежати від їх ласки, то вважає потрібним бути відповідно приготованим, і для того вчиться. [Кінець с. 29 (100). Далі – с. 30 (103)]

Примітки

… коли привезено до Київа його статую, а фундамент був іще не готовий… – йдеться про памятник гетьману Богдану Хмельницькому, який був відлитий 1879 p. з металу за проектом М. Микешина у Санкт-Петербурзі.

Наступного року статую перевезли до Києва, де вона кілька років зберігалася у дворі будинку Присутственних місць, бо на постамент, передбачений проектом, не вистачило коштів. Лише у 1885 р. В. Ніколаєв склав дешевший проект постаменту і втілив його в життя. Каміння для постаменту подарувала управа Київської фортеці. Сам Ніколаєв при цьому працював безкоштовно, до того ж на зекономлені гроші спроектував ще огорожу з ліхтарями.

Пам’ятник урочисто відкритий 23 липня (11 липня за ст. ст.) 1888 р. на Софійській площі в Києві в рамках святкування 900-річчя Хрещення Русі. Портретні риси та особливості одягу Хмельницького були відтворені за консультаціями Володимира Антоновича.

…Нема кому полагодить…» – автор цитує поезію Т. Шевченка «Стоїть в селі Суботові…» (1845).

…Великий, славний, та не дуже…» – рядки з поезії Т. Шевченка «Якби-то ти, Богдане п’яний…» (1859).

Се була історія з викраденими екзаменаційними темами… – тут і далі автор проектує низку власних біографічних моментів – і подієвих, і психологічних – на персонажа твору студента Іваницького. Про скандальну історію, яка сталася 1886 р. у Тифліській гімназії, коли М. Грушевський був її випускником, він детально розповів у нарисі «Як я був колись белетристом?» (опублікований у т. 12 цього видання, с 4–5).

… І відчув се болюче… – ці події спричинили тривалу психологічну кризу, значно вплинувши на подальшу долю М. Грушевського. Юнак суттєво змінив свої професійні орієнтири, адже раніше він всерйоз готувався до письменницької праці.

… я вірю, тому що се абсурдне… – одне з програмових положень учення Тертуліана (бл. 160 – 230) – філософа Стародавнього Риму.

Тартюф – головний персонаж комедії Мольєра, створеної 1664 p., чиє ім’я стало загальним для означення лицемірства й святенництва.

… щохвилі давала йому себе відчувати – мало не дослівно через багато років М. Грушевський напише так про власну вдачу, яка вимагала,

«… щоб життя було напружене, щоб воно було наповнене вщерть – так, щоб у нім не лишалось порожнього місця, щоб воно горіло в неустаннім досягненні» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9. – С. 131).

… в сповнювання всіх ідіотських, обскурантських приписів нової університетської устави 1884 р. – характеризуючи цей новий устав, М. Грушевський писав:

«Треба знати, як ся устава покалічила філологічний факультет, і яку ненависть викликала до себе класична філологія, котрою навантажено всіх студентів без різниці: істориків, словесників, філософів, спихнувши на другий план предмети їх спеціяльності, […] щоб убити всякий громадський інтерес в студентах університету, відвернувши їх від тих живіших дисциплін, що їх інтересували» (Як я був колись белетристом? // Грушевський М. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 12. – Львів: Світ, 2010. – С. 5-6).

Фаворов Назарій Антонович (1820-1897) – православний богослов і публіцист, протоієрей. Викладач Київської духовної академії, також був професором богослов’я у Київському університеті.

… щоб дати вихід своєму нахилу до писання по-українськи, взявся до перекладу тих житій… – ще один виразний автобіографічний штрих із мотивацією звернення М. Грушевського наприкінці 1888 р. до перекладання житій святих. Два з них збереглися повністю (див. розділ перекладних творів у цьому томі).

… подався з Вільямсом… – можливо, йдеться про англійського військового й історика Вільяма Фріка Вільямса, автора книжки про герцога Веллінгтона (1853).

… до ботанічного городу – йдеться про один із найстаріших ботанічних садів на Україні, заснований у Києві 1839 р. як ботанічний сад Київського університету, нині – ботанічний сад імені академіка О. В. Фоміна, науково-дослідна установа Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

… при Караваєвській улиці – вулиця в центрі Києва, спершу звалася Шулявською, у 1891 р. її перейменували на Караваєвську на честь видатного хірурга В. О. Караваєва. У 1920 р. її назвали іменем Льва Толстого.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 469 – 474.