Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5

Михайло Грушевський

Верстів з 8 за В[ладикавка]з, як їхать у гори, витіка з гори річка [Редона], од сієї річечки і саме місце прозивається [Редаїт]. В[ладикавка]зці дуже люблять це місце і часто, більш по святах, приїжджають туди напитись чаю, погуляти, полазити по горах. Зібрались туди їхать і Розгарови. Було діло так. У неділю часів у 2 сиділа у гостиній Куцапова, Катря й молодий Розгаров. Катря і Куцапова тільки що вернулись з візитів і розказували Розгарову деякі міські новини.

– Приїхала з Москви дочка [Ципруневих], от так дівчина – ні манер, ніякої поваги нема, зовсім якась міщанка або курсистка.

– Вона, здається, була гарна з себе, – сказав Розгаров.

– Де там гарна – червона, повна – що ж, се ще не велика врода. О от фон Зебельтон піймав коханця своєї жени, кажуть, була велика буча. Сегодня вже вона не приймає, – сказала Катря, сміючись.

Ввійшла друга Розгарова, Лида.

– Що це сегодня так нудно, од спеки, чи що, – сказала вона. Хоч би поїхать куди-небудь, чи що.

– А ось як хочте, то поїдьмо на Редаїт, покличемо декого з знакомих, то й не буде сумно.

– Що ж, се річ не нікчемна, тільки кого покликати? – сказала Катря.

– Ну, се вже ваше діло, – одказала Куцапова. Лида сказала кілька прозвищ.

– Позвіть конечне Кострицьку, – сказав Розгаров, – та й Комашинського варт покликати.

– Еж, я мало не забула, – сказала Катря.

– Охота тобі, – сказала Куцапова, – кликать такого незвичайного, невихованого чоловіка – ходить, наче семинарист, манер нема ніяких, так говорить, наче спросоння.

– Тим то я й хочу, щоб він прийшов, що він такий чудний, на других не схожий, – одказала Катря.

– Дивись, Катре, щоб виграла заклад, – сказав Розгаров. – А я після обіда піду покличу єго, бо ще й діло до єго приспіло…

Комашинський сидів на ганку, коли до єго прийшов Розгаров. Коло єго сиділа сестра і сипала курам і голубам. Івась держав на собі пару кошенят і грався з їми. Старий собака сперся єму на коліна і хотів почоломкатись із ним – себто лизнуть єго у вид. Розгаров побачив єго і підійшов ззаду.

– От тобі і вчений, от тобі й апостол український, – гукнув він, сміючись. – Я думав, він тут над якою-небудь політичною окономією, а він з кошенятами грається.

– Таким апостолам, як ми, саме звичайне діло з кошенятами граться, – сказав Івась, устаючи і знімаючи з себе рябих кошенят.

– Я прийшов закликать тебе знов, послали мене наші панночки, бо ти їм здався дуже цікавим, тільки річи, що про тебе.

– Не диво, – одказав Івась, сміючись. – Що ж, чи не хочете ви мене тепереньки вивести на майдан та показати усему місту?

– Ні, не та річ, хоч се було б варто. Закликаєм ми тебе не на майдан, а на Редаїт з нашою кумпанією.

– Коли ж ви їдете?

– Та сегодня ж, одягайсь і йди, у 4 часи рушаємо. Прийдеш? Івась почухавсь.

– Гарно, прийду.

Розгаров попрощавсь тай пішов. Івась почав прибиратись. Єму захотілось побачити Катрю й почути її ласкавий голос. Він причепурився й пішов.

У чотири часи рушила кумпанія у трьох візках. Комашинський був з Катрею і ще з одною панночкою, гарною й веселою аж надто. Вона дорогою усе перегукувалась з другою панночкою, що сиділа у передньому хвайтоні.

Кілька хвилин сиділи Катря і Івась мовчки.

– Правда се, що я чула, буцім ви десь учора дуже спречались з кимсь, що аж мало не побились? – спиталась вона, усміхнувшись.

Івась насупивсь.

– Ні, де там мало не побились, побалакали, та й годі, – одказав він, бачучи, що те, чого він боявсь учора, сталося, що роздзвонено про єго по усему городу.

– І балакали ви про українофильство, чи що? – спитала Катря.

– Еж, про українофильство.

– Що ж казав вашій суперечник?

– Та казав те, що усі кажуть про нас, а [я] посперечався, – одказав Івась понуро.

Катря замовчала тай стала міркувати, яким би робом підступитись до Івася, щоб заполонити єго.

Тим часом панночка заговорила з Івасем і почала жартувати, Івась заспокоївсь, повеселішав, почав і собі жартувати. Балакаючи та сміючись, приїхали вони на Редаїт і висіли з візків. Уся кумпанія зібралась на березі річки і роздивлялась на чудовий краєвид. Зо всіх сторон уставали гори, меж ними була тільки вузька щелина, де текла річка.

Боки цих гір обросли чагарником та лісом, а із сієї зелені висовувались, сіріли голі бескети, вилискувались на сонці кам’яні скали, за сіми зеленими горами висовувались інші, сизі, укутані прозорчастими хмарами, наче кисією вкриті, де-не-де ясувались по них темними пружками долини та безодні преги, у котрих ще білів схований від соняшного тепла сніг, а ще вище сіх сизо-блакитних гір виразно підіймалася снігова голова Казбека. Низ єго вкрила хмарка, й саме тільки тім’я єго сяло на блакитнім небі поверх сієї хмарки. Картина була чудова: сонце сипало своїм промінням на ці зелені гори, на сірі, голі скелі й бескети, на блакитні верхи, тихо було усе, тіль[ки] шопотіли листя на побережному лозняку та шуміла річка.

Кумпанія налагодилась полізти на гору, котра стояла над дорогою. Кусок сієї гори спустився додолу і зробив не дуже круте зугір’я. Куцапова і ще одна якась худа і носата пані не схотіли дряпатись на гору і зосталися коло річки, на постеляних килимах. Паничі та панночки узялись парами й пішли.

Івась і Катря йшли ззаду. Іти було не дуже легко – ноги загрузали і оступались на каміннях, котрими була вкрита дорога, де-не-де тра було дряпатись на голії камні, котрі лежали поперек дороги. Катря важко спиралась на руку Івася, він насилу піддержував її, бо й сам був невеликий ходора. Вони часто спинялись і оглядали чудову картину, котра лежала круг їх. Івась мав чулу, поетичну душу, чуття усего гарного, і ся чудова природа дуже впливала на єго – він покинув свою незвичайность, нелюдність, став мовним хлопцем, навіть трохи випрямився…

– Як тут гарно, – сказала Катря, – здається й не хтіла б іти звідси.

– Еж, – одказав Івась, дишучи глибоко, усією груддю. – Природа має великий вплив на не зовсім зіпсованого чоловіка, вона примушує єго скинуть те манаття звичайности, неправди і притворства, котре він носить меж людьми, робить єго добрішим, чулим [до] усего гарного і доброго.

– А ви кажете, що не важко буде вам кинути В[ладикавка]з – де ви знайдете такі чудові краєвиди, такі гарні картини?

– Звісно, жалко буде мені усіх ціх прелестей, але і Україна теж має свою красу, котрої не має Кавказ, там нема сих величних картин, котрі сповняють страхом душу чоловіка, нема сих велетнів бескетів, нема сих ревучих річок, що плигають, наче звірюка у клітці, але у нас проте є чудові, гарні, наче тихо усміхаючіся краєвиди, котрі якось наче утихомирюють душу, ваблять своєю тихою красою.

– Хтіла б я побувати у вас на Україні, як тілько вона і справді така, як ви кажете.

– Е, там є на що подивиться, – сказав Івась і почав розказувати про хутора з ставками, з маленькими лісочками, що виглядають де-небудь серед степу, про яри, що обросли чагарником, де дзюрчать маленькі струмки, про українські села, котрі сховались де-небудь у долині й тільки манячать відтіль баньки та хрести церковки, про село, що розположилось по горам, наче амфітеатром, і виглядають хатки з-за зелених гілок вишень та садків, про величний, тихий, широкий Дніпро. Івась говорив гарно, навіть поетично, тільки єго бліде лице робилось якимсь смішним і незвичайним, він махав руками, горбився, і [це] не гарно псувало для Катрі усю поезію, усю виразність єго оповідання.

Тра було що-небудь сказать і собі на ці розскази.

– Як би було б гарно, – сказала вона, – жити де-небудь у селі з гарною, невеличкою компанією, помагати мужикам…

– Е, я й не думав, що міські панночки теж часом вдаються у сентиментальність, – сказав Івась, сміючись.

– Не смійтесь, я не шуткую, хіба ви не вірите, що мені остогиділа оця громадська жизнь? Як я вам заздрощю – ви можете робити для своєї родини, бути проводирем великих ідей у низші класи, – сказала Катря, згадавши, що десь вона читала такі розмови меж сегочасними хлопцями і панночками. Я теж хтіла б праці, творчої праці, хтіла б бути у пригоді й своїй родині.

– Е, де нам бути народніми діячами, проводирями великих ідей, з мене довольно буде й того, як я трохи протру шлях для ціх грядущих проводирей. Ми дуже попсовані, загордовані, поломані, щоб могти бути діячами і проводирями.

Замислившись, Івась якось упустив руку Катрі, і вона мусила іти одна, спотикаючись об камні. Вона дуже сердилась на свого незвичайного кавалера. Недалеко звідти був широкий кущ лещини, і вона захотіла оддихнути трохи. Вони сіли і задивились на чудову картину – сонце сідало, і остатні єго лучи ще де-де блимали на верхах гір. По горах ліг якийсь туман і скрізь єго ще виразніше виступали чорні смужки щілин та яруг. Гори якось стали похмурні, річка шуміла голосніше, у щелині повіяло холодом, і хмари почали вже сідать, обмотуючи, наче опанчою, сумних велетнів.

– Що ж ви робитимете? – спитала Катря, протягуючи почату розмову.

– Поїду за границю, а потім буду добиватись університетської кафедри, почну робити, як бачте, річ сама щоденна.

– Женитесь, зробитесь сім’янином? – спитала Катря, сміючись.

– Ну, се річ не свідома, хто єго зна, нашому брату, попихачам науки, це не завше трапляється – хто вийде за чоловіка, котрий не вміє ні сісти, ні стати, у котрого нічого нема, навіть гарної кар’єри, котрий не буде вивозить жінки ні в світ, ні в громаду… Є такі, скажете, панночки емансипировані, теж діячі науки? Щось не бачив я їх. Колись було в моді співати жалібні пісеньки та читати жалісні оповідання, тепера мода читати научні книжки, розбирать Мальтусову теорію…

Катря заперечила:

– Знов скажу, що се ви кажете дарма – кожна панночка, хоч би й я, напримір, скоріш вийду за незвичайного, ніякового вченого, або й просто вихованого чоловіка, коли він має розум і щире серце, аніж за якого-небудь джигуна. Кажучи се, Катря і справді, хоч не зовсім ще, але трохи подібно до сего думала, бо Івась і справді здався її гарним і вартим жалоби хлопцем.

Вони довго ще сиділи під лещиною, розмовляючи об сім, об тім. Івась більш мовчав та дививсь на Катрю. Що більш він дививсь, усе гарнішою здавалась вона єму. Він чув, що він почина її кохати, що по серці почина розполонятись кохання. Єму було гарно й мило коло сієї дівчини під кущем лещини. Єго серце довго вже чекало, бажало кохання, чекало, мов порепаний кгрунт літ[нього] дощу і теперечки воно стріпнулось од кількох привітних слів і засвітило тихим світом першого кохання. Івась сидів, і якось єму не хотілось говорить – єму було так гарно коло милої дівчини, під цієї лещиною, у сирій щелині, що часом єму бажалось лягти коло ног її, дивиться її у вічі і так лежати завше…

Катря помічала зміну, що з’явилась в Івасі, помічала тихе проміння, котрим сяли єго очі, той спокій, котрим несло од єго постаті, і може вже забула думать про свій заклад з братом.

Може довго ще вони сиділи [б] так, тільки почули вони розмову голосну, смішки, й побачили свою кумпанію, що верталась з гори. Попереду йшов Розгаров.

– А, ось де ви, а ми думали, де се ви ділись, чи не заблудились часом.

– Та ось у Катерини…. заболіли ноги, то й ми сіли трохи одпочити, – сказав Івась, важко й якось невклюже підводячись. Вони почали сходить з гори. Івась і Катря йшли знов ззаду. Івась почав мурмотати вірші з «Гайда маків»: «Ой Боже милий, важко жить на світі, а хочеться жить…». Розмовляли помалу об сім й об тім, поки не вернулись до річки. Тут уже були зготовлені усі чайні причандали. За чаєм і після єго усі шутковали, почали розказувать різні приказки, Івась теж розговоривсь і тішив громаду не гірш других.

– А знаєте, панове, пан Комашинський гарно декламирує по-українськи, попросіть єго, щоб він нас попоштував якими-небуть віршами.

Усі почали єго прохать. Попрохала й Катря. Івась – незвичайне діло – згодивсь, подумав, подумав і, заплющивши очі, став говорить: «Тяжко, важко в світі жити…». Він говорив з чуттям, тихим, чулим голосом, і Катрі сподобались сі вірші, й вона попросила перекласти на руську мову деякі слова, иньчим українська мова здалась дуже кумедною, і тільки щоб не вразить Комашинського, вони не сміялись.

Зійшов місяць, освітив своїм блідим, сумним світом похмурні громади гір, сповнив щелину своїм промінням, річка заблищала, мов срібло, роса впала і світилась під місячним промінням.

Почали збиратись їхати. Комашинський знов поїхав з Катрею. Прощаючись, він спитав, де він побачить її, вона сказала, що буде у міськім саду у вівторок, і привітно попрощалась із ним.

Івась швидко пішов по пустим вулицям, освічених місяшним промінням. Він, ідучи, виспівував собі пісеньки, махав дубцем. Єму хотілось дернути гопака або халяндри, тільки ніяково було на вулиці. (Він нічого не бачив, і кілька раз наступив на ноги прохожим, а скількох штовхнув, і не перещитати.) Перед очима усе стояв вид Катрин, у ухах, наче луна, оддавались її речі.

У голові були якісь шматки мислей, думок, він не міг думать… Прийшовши додому, він почеломкавсь із матір’ю, став ласкати сестру, почав бігати із нею – він наче зробивсь хлопцем і зрадів наче з того, що перейшов у другий клас. У своєму покої він походив трохи, але не всидів, ухопив свитину й побіг на вулицю, він спустився до Т[ере]ка, сів на самісенькому березі, аж вода мочила єму ноги, і довго дивився на хвилі – як вони підіймались, біліючи своїм гребінцем, плигали одна на другу і знов підіймались, і він знов бачив між ціми хвилями свою Катрю, у клекоті, у бурчанні води чув він її ласковий голос.

Довго сидів він на березі, поки не стало холодно ногам від води. Він пішов тихенько додому, (коли гульк хтось кликнув: «Іван Андреєвич!»; дивиться аж то кучерява панночка. Вона почала розмовлять з їм про самі поважні речі про кохання, про те, які тепер люди стали нічого не тямлять у поезії, усе у їх копійка на мислі. Івась під впливом свого кохання став дуже любезний, у всім з панночкою згодився, і вона пішла додому у надії, що незабаром Івась залицяється до неї.) А Івась, тихо усміхаючись, пішов додому, виспівуючи тихеньку пісню «Грайте, музики, будьмо гуляти, послав чоловік штанів шукати…». Прийшовши, він сів коло столу і став писать:

І моя-таки черга приспіла,

Проминули дні темряви та смутку,

Наступила щастя доба золотая –

Покохав я і вона мене кохає.

От коли діждав я свого щастя

От коли збулися мої мрії,

Серце мліє, все ніби співає:

Я кохаю і вона мене кохає!

Геть од мене ви, питання кляті,

Геть лишіть ви мене, сумні тіні,

Моєму ви щастю не мішайте –

Я кохаю і вона мене кохає…

Він узяв скрипку й став перебирати струни, дивлячись усе ув одно місце і тихо усміхаючись. Очі єго тихо світились щастям.

Катря, лежучи вже на ліжку, теж згадала про Івася і про свою з їм розмову. Вона постояла кілька хвилин і промовила сама до себе: «У єго щиреє добре серце, тай розум не аби який, він добрий хлопець, але… який він незручний та смішний», – сказала вона, згадавши, як він махав руками, розказуючи, і усю єго незвичайність. Вона усміхнулась, дмухнула на свічку, простягнулася на ліжку. У кімнаті стало тихо, тільки цікав маленький годинник.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 392 – 398.