3
Михайло Грушевський
Тарасевичі жили багато й роскішно. Батько їх, син якогось однодворця, чи що таке, далеко пішов угору у Петербурсі, де вдався у всякі афери, подряди і інше. У однім ділі він так щиро собі нагрів руки, що за єго подарунки та поклони хоть і не послали єго проширять шляхи до «мест не столь отдаленных», але у Петербурсі він жити більше не міг, проїздивсь за границею, а потім осівсь у В[ладикавка]зі, зробивсь великим паном, верховодив усім городом, поки не задавила смерть бідолаху – од жиру луснув покійничок. Тепер у єго будинку жив син – вже знаємий нам, та ще дві дочки, а при їх замість матері, щоб було з ким виїжджать у світ – удова генеральша Куцапова.
Того дня, як повинен був у їх бути вечер, на котрий закликано було Комашинського, уся сім’я зібралась після обіда у гостиній кімнаті. Сестри розмовляли про деякі міські случаї, перемивали кістки своїм подругам, брат слухав їх, палючи цигарку. Обидві сестри були трохи схожі з братом – темне волосся, біле лице, гордовитий погляд. Старша вже зовсім вигляділа панею висшого світу, молодша – рік ще як з якогось інституту, чи що, ще трохи не добула собі великосвітської постаті, хоч і пеклувалась об цім дуже пильно.
– А що, – спитав Розгаров, випускаючи з рота чад та дивлячись у стелю, – чи буде у нас сегодня Кострицька, я хочу з нею спізнатись.
Катря, молодша сестра, засміялась і промовила:
– Запевне, хіба ж я не знаю, що вона тобі сподобалась, ти вже повинен мені дякувати, Грицю.
– Авже ж, – одмовив той. – Я, дякуючи, закликав сегодня на вечір такого гостя, якого ти може й зроду не бачила, от що.
– Що таке, що таке? – спитала Катря. Ївга, старша, теж подивилась на брата.
– Хлопець дуже цікавий – нігде не буває, ні з ким не знається, усе седить над книжками та над старими рукописами, розумний, але ораторствувать не любить, така мацапура, що напрочуд.
– Хто ж се? – спитала Катря.
– Та молодий Комашинський.
– Комашинський? – спитала Ївга. – Я щось чула про єго, тільки давно колись.
– Чи ж він служить? – спитала Катря.
– Ні, скубент 4-го курса у Київі. Усе сидить над історією українською, чи що там, такий хохлюга запечений, ще як був у гімназії, і тоді єго усі Мазепою та галушкою дразнили. От тобі буде робота, Катре, улюби єго у себе, щоб залицявсь, практика тобі буде, – сказав, сміючись, Гриць.
– А ти думаєш, не зможу? – засміялась Катря, – хоч, побиймось об заклад?
– Про що се ви міркуєте? – спитала Куцапова – худа старуха у білому чіпкові і довгій шалі.
– Та от буде у нас сегодня цікавий гість, студент Комашинський, – сказав Розгаров.
– Комашинський? Що він, чоловік багатий?
– Ні, може, тисяч 5 на єго пай після батька і вийшло, а більше не буде.
– А, – протягнула Куцапова, і обернувшись до Ївги, почала щось її розпитувати.
Тим часом стало вже смеркатись, челядники позапалювали лямпи, стали чекать гостей. Незабаром прийшла якась мати з дочкою, обидві червоні і повні. Потім ще якісь усіх колерів – жовті, зелені, білі і інші, прийшов і Комашинський. Він був одягнений у чорну пару, котра якось негарно, мішком седіла на єму, галстух збився на сторону, і він усе поправляв волосся, що лізло єму на очі. Гриць порекомендував єго Куцаповій і сестрам, Комашинський, якось ніяково уклоняючись, поздоровався з ними й потім став, не знаючи, чи тра єму одійти, чи ні. Катря, зобачивши се, прийшла до єго на підмогу:
– Я чула, що хочете покинути Владикавказ?
– Еге, маю сю думку, – одказав Комашинський.
– І ви не скучатимете за Владикавказом, не жалко буде Вам єго покинути?
– Може й буде трохи скучно, не буду бачить сього чудового краєвиду, але тут мені жити не можна, а матері буде скучно за мною, от я й задумав узяти тай поїхать у Київ…
– Чого ж у Київ, чом не в Петербург, не в Москву?
– Та так, родина все якась, та для праці моєї буде лучче.
– Хіба ж ви українець, а не поляк? Ваше прозвисько трохи скида на ляське.
– Та се мій дід єго так перевернув – були перше ми Комахи, себто мурав’ї по-руськи, а він схотів зробитись чим більш од комахи тай приробив до комахи хвоста, от і з’явилися Комашинські, – сказав Івась.
Тут хтось покликав Катрю. Оставшись один, Івась тихенько одійшов, щоб не мішать, тай сів у куток. Довгенько він там седів, споглядаючи усю компанію, і раз може десять вилаяв себе за те, що прийшов сюди. Коли Розгаров підвів до єго двох панночок – вони узнали, що Івась на вечері, і захотіли з ним спізнатись – безлюдьки теж мають свою цікавість – усяк хоче єго розтормошити і зробити з єго громадського чоловіка.
Баришні чекали, що він їх покличе у танок, але він танцювати не вмів, і тепер турбувавсь, неборака, що б єму таке сказать панночкам, але нічого не приходило на думку, і він стояв, вилупивши баньки і усміхаючись найпріятнішим маніром. Не знаю, чи довго стояли б вони так, дивлячись один на другого, якби не догадалась одна панночка заговорити з їм – спитала, чи давно він приїхав, чи весело було зімою у Київі. Швидко річей для розмови не стало, і Івась про себе подякував щиро кавалерам, котрі прийшли просить у танок. Він знов сів у куток.
Тим часом Катря угледіла єго там тай задумала от що: часто траплялось їй читати, як то хлопці з сегочасних люблять ораторствувати перед панночками. Маючи Івася за чоловіка ідейного, вона задумала примусить єго трохи почесати язика по разних сегочасних питаннях. Вона підійшла і, сівши коло єго на дзиглику, спитала:
– Чом се вас нігде не видко, нігде не буваєте? Комашинський заворушивсь, кілька раз потяг ногами і одмовив:
– То що ж, я чоловік не громадський, безлюдько – прийду та тільки сум наведу, а може ще й глузуватимуть з ніякового, невихованого хлопця.
– Е, ви вже дуже погану про нас думку [маєте], невже ви думаєте, що хоч би й панночки не зуміли цінувати умного чоловіка? Я ж думаю, що панночка скоріше закоха розумного, хоч і ніякового хлопця, аніж джигуна без голови.
Комашинський крутнув носом, почувши такі цікаві речі, і одповів:
– Не знаю, але мені здається, що навряд [чи] закохав би дівчину, хоч розумну, але не гарну, те ж думаю я і про дівчат.
І сказавши се, він почав розпитувати, де вона вчилась, [чи] давно приїхала і иньче. Але Катря хтіла-таки, щоб він поораторствовав.
– Кажуть, ви багато робите, вчитесь?
– А що ж мені робить, сидячи дома, як не робить. – одказав Комашинський.
– Що ж ви робите, у що ж ви вдались, яка ваша спеціальність?
– Филологія слов’янська та історія, – одказав Комашинський.
– Що ж се ви таку нецікаву річ вибрали, я б на вашому місці була б дохтором, або що, – одказала Катря, сподіваючись, що тепер Івась почне теревені правити.
– Та так спала у мене до сего охота. Ба, та й більше до мого норова пригодна.
– Ви українофил?
– Еж, мене кличуть инчі так.
– Мені давно вже кортіло узнать, чом не люблять українофилів, а навіть преслідують? Деякі наговорили, буцім вони хотя[ть] одділитись од Москви.
– Пустили цю гутірку жиди та ляські пани, а наша старшина не розчулась, де дзвонять, та й собі перелякалась…
Катря думала, що він почне «проводить ідеї» українофільські і вже налагодилась слухать, але Івась звернув розмову на якісь нікчемні речі і Катрі се докучило. Вона встала і пішла. Але ж вона все-таки бажала розтормошити Івася і зробить звичайного хлопця-бабія. Прощаючись з ним, вона дуже ласкаво прохала бувать у їх і сказала, що вона б хтіла, щоб єму було врешті жалко за В[ладикавка]зом. Комашинський догадався, що й собі тра що-небудь одказать, але звичайно збивсь з пантелику, покивав головою тай пішов.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 385 – 388.