4

Михайло Грушевський

Жалем лиху не поможеш, і через кілька днів після сего Пархіменчиха пішла до Кривулихи сватать дочку. Треба було усе зробити по звичаю, і Кривулиха з Пархіменчихою, сидячи на дзигликах з протертим сідалом, навсправжки, хоч одвертались одна од другої дуже вже, грали усю свою кумедію. Пархіменчиха казала, що син так закохавсь, що й жити без Явдошки не може, Кривулиха казала, що вона сама нічого, бо Петрусь хлопець не гультяй і не лежень, а як дочка. Позвали дочку, вона трохи покомизилась і згодилась, і почали запивать свою кумедію кофієм, без котрого ніяке діло не обійдеться.

За дочкою давала Кривулиха 50 карбованців та дещо з убрання. Весілля умовились справити через 2 тижні. Ці два тижні Петрусь, як жених, мусів приходити до своєї молодої, хоч обом було дуже нудно на сих зобаченнях, – ніяка у них розмова не йшла до ладу – дійшло до кінця, і вже не тра було один перед другим удавать з себе закоханих, а без сего зовсім у них нічого не було цікавого. Прийде Петрусь, сяде в кінці стола коло вікна, заставленого геранією і гвоздиками, вийде Явдошка, сяде собі у другім кінці стола, розпитаються про здоров’я матерів, розпитаються, чи добре спали оба, розкажуть один другому, які були сни, у чортзна-який раз поміркують про те, як вони житимуть на селі, й сидять собі мовчки, силкуючись згадать що-небудь для розмови і не можуть. Прислухаються, як десь через вулицю вигукує хтось: «Вишні, черешні добрі!», як десь реве, наче навіжене, дитя, котрому мати наклепала під сорочку за те, що закаляв штани.

– Що се дитя кричить? – спитає Петрусь. – Побила мати, чи що?

– А Бог його святий знає, – одкаже Явдоха і зітхне так, що сльози стануть у очах.

– Що се мух розплодилось так? – скаже Явдошка, помовчавши довгенько.

– Еге ж, страх скільки розплодилось, не знаю, що й робить, – одка-же Петрусь і собі позіхне, аж щелепи заболять.

Так сидять собі, поки поспіє кофій, а напившись кофію, знов помовчать, поки не докучить і не розійдуться. Пробував Петрусь, як слід усякому письменному й дурному ще хлопцю, приносить Явдошці книжок, але й ся річ, котра з’являється такою скутейною, навіть чудотворною по романах і повістях, як дійшло до діла, не зробила нічого. Явдошка слухала, слухала книжку (се був Гоголь, чи щось таке), але вона їй швидко докучила, вона почала позіхати, і Петрусь вже більш не носив книжок.

Прийшов і день весільний. Петрусь хотів справити весілля тихенько, не кличучи нікого з гостей, але Явдошка і Кривулиха не згодились – назвали чимало гостей з міщанства, дрібного купецтва, і Петрусь мусів позвать кілька своїх товаришів. «Весілля пройшло гарно, дай Бог усякому так», – одрапортувала на другий день Кривулиха на базарі. Усе було до ладу: у церкві якийсь чудасійний хор верещав на усі заставки, аж у вухах гуло, дяк, киваючи бородою, як цап дзвоником, і гикаючи після дуже ситої страви, читав за молитвою молитву, публіка, котрої набралось мало не повна церква (у той день було свято), міркувала й пересуджувала молодого й молоду, а часом балакали і про які-небудь інші річі, паничі й писарьки придивлялись до жінок і часом змагались придавить та турбувать яку-небудь нещуплую панну або молодичку.

Після церкви пішли у будинок Пархіменчихи справляти весілля, після чого зараз почались танки, для чого й покликано було якихось чудних музиків – 2 скрипки, баса, басолю й якогось дудника, – котрі страшенно вищали й гули, буцімто грали. Зараз зібрались усі танцюристи – було їх чимало, між міщанами ще [не] з’явив[ся] нігілістицький дух, і там танцювали, «ничтоже сумняшеся», з превеликим смаком (бо таки багато пішло за нігілістів таких, у котрих тільки й було того нігілізму, що рук не мили, білья не переміняли да не танцювали). Тісно було, і часто танцюри штовхали один другого ліктями і наступали на сукні паннам, але було гучно і весело. А яким вихилясом ходили хлопці коло панночок, які казали компліменти, які балачки красномовні, далебі, перед ними сховався б той унтер-офіцер, що розказував п. Тургеневу про «аромат птиць». Один тільки раз зупинились танцюри – попросили музиків заграти мазурку, а музики, може, од щирого частування (бо се було вже перед вечором) втяли польку. Танцюри, не чоловпавши, що воно грається, знялись з місця й тарахнули мазурки, але почувши, що воно щось не до ладу виходить, разом зупинились, стукнувши один другого носами в потилицю. Вийшов розгардіяш страшенний: тій хвоста одірвали, тому ногу так причавили, що аж на одній нозі підскочив, а деяким і носом додолу достати трапилось. Але все вгамувалось, музики заграли мазурки, і все пішло гаразд.

На вечері багато їли і пили, ще більш язиками вертіли, пили за здоров к і тих, хто був, і тих, хто й не був, в кінці всего якийсь пан, добре попрацювавши коло пляшок, захотів сказати якусь орацію, але незабаром спотикнувся й цебнув носом у талірку, що стояла перед ним. Після вечері гості ще танцювали і розійшлися, як вже стало добре розвиднюватись.

Товариші Петруся, почувши, що він женився на Явдошці, міській міщанці, казали йому, що зробив він негарно, дорікали йому, а інші навіть глузували з его. Хоч він на се одказував, що він знав, що зробив, що Явдошка доброю жінкою йому буде, що він не проміня її на панночок, але, одбріхуючись так, щоб [не] жаліли його, сам добре знав, що правду говорять усі вони. Бачив він, що збулося усе те, чого він так боявся перед сватанням. Явдошка вже не хотіла поратись коло худоби або города. Маючи себе за пані, зона нічого не робила, ходила по своїх товаришках, а дома більш позіхала та нудилась. З Петрусем розмова якось не ішла, стара Пархіменчиха досі скоса поглядала на невістку, й усім якось було ніяково, якось не по собі, усі вони дивились друг на друга (окрім матері і сина) й думали: «Який це бісового батька син звів нас докупи і звелів жити укупі?»

А кілька Петрусевих товаришів, зібравшись укупі, міркували про Петруся:

– Ото прошпетився наш Пархіменко, – сказав рипучим басом Газдаркін, котрий, жиючи на волі, скінчивши школу, щиро догоджав скляному богу й мало не кожного дня був п’яний.

– Ще б кому іншому, а то такому чистюку та мазунчику така пані дійшла, – одказував другий, скубаючи себе за губу, себто за вуса (він збирався піти у військові).

– Ось Копчиков, той не прошпетиться, – сказав Газдаркін і показав на третього – маленького, русявого хлопця, чисто одягненого.

– А, конешне, ні, – одказав той рівним, тихим голосом, виразно вимовляючи не тільки що кожне слово, але, здавалось, навіть крючок або [по]перечку букви.

– Е, він якую-небудь собі панну висватає, доб’ється свого, – сказав, сміючись, той, що за губу себе сіпав.

– А знаєте, пропаде Петрусь ні за нюх табаки, я вже помічаю – він змарнів і поблід, часто волочиться сам по далеких вулицях, з сего не буде добра, – сказав четвертий, хлопець, як то кажуть, безличний.

– Е, перемелють, мука буде, ще оббудеться й зживеться, що пан ще пузо собі наживе й дітей буде пестувать коло пічки, – сказав, зареготавши, Газдаркін.

– Ну, навряд, – одказав безличний, покрутивши головою, і товариші розійшлись.

Примітки

…перед ними сховався б той унтер-офіцер, що розказував п. Тургенєву про «аромат птиць» – згаданий епізод із циклу І.Тургенєва «Литературные и житейские воспоминания» (1869), у якому йдеться про арешт письменника у квітні 1852 р. за публікацію в «Московских ведомостях» статті про М.Гоголя:

«Первые двадцать четыре часа я провел в сибирке и беседовал с изысканно вежливым и образованным полицейским унтер-офицером, который рассказывал мне о своей прогулке в Летнем саду и об «аромате птиц», – а потом отправлен на жительство в деревню». – Сочинения И.С.Тургенєва, 1869, том I, с. LXX.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 98 – 100.