13
Михайло Грушевський
Пройшло півтора роки з того часу, як Петрусь поїхав з Безпешного. Був гарний весняний ранок. Зеленії віти весело виглядали з-за парканів і привітно кивали мандрівцям, пташки гучно співали і тріскотіли, хрущі метушились і лопотіли у молодому листі і жирували, не маючи гадки, що ось роззявить рота коло него який-небудь птах і пропаде він, неборака хрущ, у пташиних кишках. Сонце сипало проміння на город, заглядало в вікна, золотило головки дітвори, що бігала по вулицях. Однак земля, що нахолола за ніч, не встигла ще нагрітись, й з затишних кутків з-під тіні пахне таким молодим, свіжим холодком, що іздригнеться мандрівець, і так йому весело і гарно. Гарний був ранок, дивився тай не надивився б на нього, одначе, якийсь мандрівець, що йшов вулицями слободки г[орода], здається, не бачив розкішного сего ранку. Засунувши руки в кишені свого потертого, обсмиканого [одягу], йшов швидко, нерівною ходою по вулиці.
Се був старий наш знайомий – Панчук. Він похудів, згорбився, але усе, як перше, лукаво визирали його маленькі очі, недобрим усміхом кривились губи. Йому знов пришилось бідувать – за неспокійне своє життя прогнано було [його] з учителів, і він тепер перебивавсь якось, що бумаги та ноти переписував, та учив дітей. Пройшовши кілька вулиць, він повернув у провулок і став коло дома Пархіменчихи, стукнув у двері, йому одімкнули і він увійшов у сіни. Тут було якось сумно й тихо, пахло якимись травами і корнями. Назустріч вийшла заплакана Пархіменчиха.
– Що? Як ся має? – тихо спитав її Панчук.
– Одходить зовсім, – хлипнула та.
Панчук скинув свою тріпану кирейку і, нагнувшись, увійшов у другу кімнату. Вікна були позавішані, на столі, на вікнах стояли слоїчки і пляшечки, на ліжку, розкинувши руки, лежав Петро. Він спав і белькотав щось спросоння. Дихав він важко, роззявивши рота, і кожний раз у грудях щось гарчало і хрипіло, лице було жовте, аж зелене, щоки позападали, ніс вигостривсь, по всему видко було, що смерть стоїть за плечима.
Панчук і Пархіменчиха сіли коло ліжка, дивлячись на Петра і слухаючи його белькотання.
– Не хочу, не хочу, – говорив він з натугою, наче душив його хто, і тріпнувся вві сні.
– А що лікар? – спитав Панчук тихенько Пархіменчиху.
– Був тай сказав, що вже більш нічого йому робить, – сказала Пархіменчиха і скривилась. Вона вже виплакала усі сльози, більш плакати не могла й тільки хлипала і кривилась.
Пройшло кілька важких, сумних хвилин. Петрусь прокинувсь і опам’ятовався. Мати заметушилась:
– Чого тобі треба, Петрусику? Може, пити хочеш чого, або їсти?
– Дайте напитись, – промовив він тихо, ледве чути. – А, здоров був, брате, – сказав він до Панчука. – Спасибі, що не забув.
Мати принесла води, він випив похапцем. Мати, глядючи на його, одвернулась і почала хлипать.
– Не плачте, мамо, чого плакать, скоро зобачимось, – промовив Петрусь якось з нехіттю.
– Та, може, видужаєш ще, Петро, лікар казав, що ще можеш одужати, – сказав Панчук, вдаючи з себе веселого й безпешного.
– Е, ні, де там, одспівав я свою пісеньку… Одкутайте вікно, – сказав Петрусь, помовчавши кілька хвилин, – а то так сумно у кімнаті.
Одчинили вікно, соняшне проміння блиснуло по хаті, понесло теплим, духовитим повітрям, запахло росою і якимись тихими пахощами.
Петрусь, широко роззявивши рота, часто дихав і дивився на сад, але скоро сили у него не стало, він спустивсь на подушку…
– Ех, жити б, пропав ні за що, вік загубив свій, – промовив він з странною нудьгою у голосі.
– Е, та що жалкувать, – промовив він, повернувшись. – Прощайте, мамо, прощай, брате, – сказав він матері і Панчуку.
Мати, поцілувавшись, так і зімліла коло нього. Панчук стояв поузбіч, смикаючи себе за борідку. Петрусь мовчав і лежав тихо. Аж він заметушивсь і ухопив рукою за грудь.
– Ой, дихати важко, – промовив з ляком і нудьгою. – Підніміть мене.
Панчук і мати підсунули руки під спину, підняли його. Він закинув назад голову і дихав з великою натугою, широко роззявивши рота.
– Ще, ще, – через силу говорив він.
Мати і Панчук підіймали, він дихав все важче, все ширше роззявляв рота, ще більш одкидав назад голову. Раптом ізтріпнувсь він, якесь белькотання захрипіло на язиці його і останній дух вилетів з його худої, слабої груди. Панчук і мати мовчки спустили його, мати з плачем кинулась до нього, Панчук, постоявши трохи, пішов до дверей.
– От, скаржився на долю, що не було в мене нікого на світі, аж тепера бачу, що й лучче – нема кому за мною побиваться, – подумав він, одягаючи пальтішко. Він пішов по уличках, а ззаду нього чути було ридання бідної матери.
На третій день ховали Петра. Був ясний день, але по вулицях скрізь була грязюка, й за Петрусем йшло небагато – стара, що побивалась на руках у двох міщанок, кілька сусідів, один вчитель міський, Панчук, котрий щось усе хмуривсь, та ще кілька цікавих – от і усе. Товстий дяк, що колись вінчав Петруся, так, як і перше, гикаючи, мурмотів басом під ніс, старий батюшка, посовуючи пучкою окуляри, шамкав по книжці беззубим ротом, кілька співаків дерли горло, перекрикуючи горобців, що цвірінькали коло них. На розі зустрів їх пан… , котрий тепера був в урядниках у якійсь управі, і за свої таланти два – «умеренность і аккуратность» – був у шанобі у своєї старшини і надію мав навіть посватати дочку якогось начальства. Він спитав, кого несуть.
– Пархіменка, – одказала якась бабуся, хилитаючи головою.
– Пархіменка? – перепитав… – Провести б, може… – але подивився на грязюку на вулицях і на свої блискучі чобітки і пішов далі.
Пройшло ще кілька часу. Дещо змінилось за ту пору. Пархіменкова жінка, що жила перше з Маторновим, облупивши его гарненько, кинула його. Тепер вона живе знов у…, водить кумпанію з крамарцями й писарцями та маленькими урядничками, котрі дуже вибрикують коло її грошенят. Вона більш прихильна до одного писаря, великого джиґуна, котрий маже вуса найчорнішими і пахучими спеціями. Маторнов розпився і наче трохи з глузду з’їхав – ходить і усе щось розказує. Панчук примазавсь в писарі в якусь управу, тільки навряд [чи] просидить там довго – якусь бучу знов підіймає з своєю старшиною.
Маруся Качурова кинула давно своє учительство, живе з мужем, кажуть, гарно живуть, стара Качурова й досі докучає всім своїми оповіданнями про колишнє життя.
Стара Пархіменчиха постаріла, зігнулась. Її завше видко між тими богобоязливими бабками в «хусточка-рогом», що сповняють собою притвори й паперті церков. Вона досі не може без плачу згадувати про свого сина, хоч згадує часто, й усім бабкам історія Петруся дрібненько свідома. Вона часто ходить на могилу Петрусеву і причепурює її. Справді гарненька могилка – обросла травкою та квітками, нахилились над нею віти акації й безу й посипають весною її своїм пахучим цвітом. Сонце обсипає їх своїм гарячим світом, одбивається у росинках розкішними кольорами і золотить маленький хрестик і напис: «Тут лежить тіло раба божого Петра», і самі ці слова якось привітно та тихо виглядають з-за зелені віт. Торік звила була тут птичка гніздечко й усе літо щебетали, туркотали пташки. Усе так тихо та гарно, стільки кругом краси й життя, й ніщо не наганяє сумних дум про гірке життя Петра Пархіменка, про його сльози й горе, про його загублений вік.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 125 – 128.