Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Красне письменство / Прозові твори / Викотці / 3. Жертви наїзду. Скарга до суду

Викотці

3. Жертви наїзду. Скарга до суду

Михайло Грушевський

На оселі Романчуків було тихо, мирно. Вирядиши Дмитра й Грицька, тітка Явдоха почала поратись коло печі, діти малі послала хто [в] череду до громадської [худоби], хто гусей пасти. Старий Романчук щось нездужав вже кілька днів – спину чогось було тяжко зігнути, нудьга його брала. Він цюкав щось сокирою коло повітки, але швидко спина заболіла й він спересердя кинув й сокиру, й цурупалки, що одрубав.

– Та киньте, батьку, спочиньте вже який час, – гукнула до него Явдоха.

Вона покришила буряка й усячину, поставила горщика в піч й зібралась піти поки що на город. Дмитро, збираючись, сказав, що їдуть на злодіїв, й вона не турбувалась за них. Але їй стало цікаво піти на село й розпитать про чоловіків. Вона гукнула до старого Романчука й почимчикувала. На селі було не так спокійно. Ніхто не поїхав на панщину задля сієї оказії й посходилися ще попереду коло греблі, сюди поприходили й жінки тих, кого забрав Стельчинський. Йшов гомін й гармидер без кінця, дехто з жінок голосив, не вважаючи на пані Стельчинську, що й собі прийшла сюди.

Так простояли недовго; туди сім верстов пробігли швидко, а звідти ще скоріше, тікаючи од видимої смерті; не пройшло й години, а вже серед куряви швидко з’явилися то бліді з переляку, то скривавлені од враз скрипчинські кінні. Та страшна погоня була на п’ять верстов. Тільки побачивши скрипчинські верби, повернула митинська тічка. Двадцять дев’ять кінних виїхало з Скрипчинців й вісімнадцять тільки прибігло назад. Пішов галас, лемент.

Тітку Явдоху перестрів Охрім на дорозі.

– Тітко, кажуть, ваших забито.

– Ой, лишечко ж мені, – заголосила Явдоха, – а я й не чула нічого.

– Вибили митинські, там багато кого вибили, нехай царствують. Скажіть Грицьку, щоб волів запряг та поїхав за ними.

– Адже ж нема нікого дома, будьте ласкаві, дядьку, хоч ви запряжіть.

Охрім почухався; він тільки намірявся замість панщини чкурнуть собі до гречки, що вже перестоялась.

– Та ходім вже, – сказав він нарешті, – яка вже тут робота.

Віз стояв коло воріт, Дмитро викотив і налагодив, збираючись на возовицю. Охрім запряг і намостив соломи, щоб привезти сього хазяїна як слід. Старий Романчук потягся в пасіку, тітка Явдоха плакала.

– Ну, тітко, сідайте, удвох… спосібніше не буде, – сказав Охрім. А ви, хлопці, біжіть на поле до батька, та скажіть, щоб скоріше йшов.

Воли бігли помалу з порожнім [возом]. Пройшла половина довгої, довгої години, поки виїхали за греблю, на гору, на той шлях невеселий. Вони зустріли, як везли панського машталіра Яцька й ще двох чоловіків. Митинські поздирали з сих, що було кращого; забрали зброю, здорових коней, чоботи й шапки.

– А дивіться, тітко, чи не Дмитро се, – сказав Охрім.

Явдоха злізла й, тремтячи, повернула чоловічого тулуба. Охрім не помилився, то справді був Дмитро; він лежав босий, без свити, лицем впавши в куряву, его встрелили в живіт, а після того побито ще, так пхнуто його було з коня. Він здавався зовсім мертвим. Якубова кобила ряба з перебитою ногою лежала недалеко, а коло неї Якуб, увесь скривавлений, – рани були неглибокі, та широкі, й він теж зомлів, але гучно застогнав, як стали його класти на воза. Дмитро не подав голосу. Потиху йшли воли, Явдоха гірко плакала, йдучи за возом. Романчуки жили завше в добрій згоді, Явдоха любила Дмитра, як брата, а Якуба, як сина, на її очах зріс він. Не ждала вона цього, не гадала, що замість весільного поїзда повезе Якуба, як сніп, на возі.

Привезли, поклали в хаті на лавках. Охрім, впоравшися, побіг до своєї гречки. Явдоха стала гріть окріп, втираючи сльози щохвилини. Якуб дуже стогнав і крутився, Дмитро лежав, як перше. Вже опівдні прибігли Романчуки з поля; вони не пойняли попереду віри хлопцям, але чутка про сю прояву нарешті залетіла й на поле. Грицько кинувся був бігти в містечко до цілюрика й пішов позичать коня, але сказали, що пан вже послав. Марта чогось пішла за хату і нагло спіткала там діда. Він сидів на землі, блідий, аж зелений, і потиху стогнав. Явдоха кинулась до него з плачем:

– Діду, що се ви, ви слабенькі, чи що?

– Ох, як побачив я їх, так в мене наче серце ввірвалося, – ледве промовив дід. Марта гукнула Грицька й довела діда до хати.

– Ще не доволі двох, – плакалась Явдоха, – Господи, який то день сегодня, бодай його не було. От що мені снилось, що в хаті стеля провалилась.

Загріли воду, обмили Дмитра й Якуба; Дмитро все лежав, тільки що серце тріпалось трохи. Дід сидів мовчки на лавці, блідий, як мрець. Здорові Романчуки тинялися, не знаючи, що робить, і нарешті пішли знову косить.

Перед вечором, впоравшись в панському дворі, цілюрик, котрий в ті часи був разом і хірургом, і лікарем, навідався й до Романчуків. Се був мішанин, свій брат, і трохи дотепний. Він перев’язав врази й за Якуба заспокоїв, що вичуняє напевне, а Дмитро вмре – йому живіт пробито, з цього вмирають часто дуже. Старому Романчуку похвалявся п’явок поставить, але той не схотів, й тим лікарство те закінчилося.

Ввечері, як поприходили з поля, Дмитро таки очуняв. Він довгенько озирався навколо й придивлявся до домашніх.

– Якуб живий? – ледве промовив він.

– Живий, одужає напевно.

Якуб подав голос й собі, щоб заспокоїти батька.

– Хвалити Господа! А я вмру… та нічого. Батюшку треба… Се твої козаки, синку, – прошепотів він, помовчавши, ледве чутно, але Грицько почув, зблід й одвернувся, хоч батько казав, не докоряючи.

Якесь невиразне, гірке почуття вхопило Грицька за душу, він не встояв в хаті. Коло порога лежала сокира, він вхопив її й з усієї сили на чверть всадив в суху дубову колоду, що лежала тут-таки. Кого б хотів він покарати, на кого лютувало серце, він і сам не знав, але його запал трохи простиг з сим рубом і, трохи проходивши[сь], він знову вернувся. Романчуки розійшлися; дід вклався спати. Дмитро лежав, заплющивши очі. Грицько потиху підійшов і поцілував батька в руку, холодну, вогку. Батько позирнув тільки і тим одказав на його ласку…

Що ж тим часом поробляв пан Стельчинський? Він попробував лягти, спочити, але не міг; голова боліла й нила – його вдарили рушницею. Злість на Лінчицького, шкода за викочених селян, за забрані, понівечені коні, за обдерті причандали, з него самого зняли добрий срібний пас з шаблею, рушницю, ладунки й усе таке. Він не втерпів і сам, зав’язавши голову, поїхав з хлопцем до Луцька, за возним. На дорозі спіткав він такого ж, як сам. Ночувать пристали в корчмі, старій і невеличкій, на обидва боки сіней по кімнатці – ув одній шинок, друга для панів проїжджих. Тут вже се дів якийсь пан, теж замотаний хусткою, й заливав страву й лихо горілкою. Привітались, розбалакались.

– Пан до гроду?

– До гроду, тепер за возним. А пан?

– До гроду, з повіту Житомирського.

– Чого то пан так далеко до гроду?

– Не можна інакше, пані каштелянова Волинська заїхала село й постановила на всіх шляхах челядь, щоб не пускать до гроду.

– Заязд, проше пана, і в мене заязд.

– Тільки на чвертий день прокрався сюди, й то чужим конем.

– З тих заяздів не можна буде жити. Тих всіх викотців та свавільних, якби мали добрий уряд, треба було б перевішати, всеньких.

– Хай пан вибачить, не стало б і мотузу, – одказав житомирський пан й, зрадівши своїм жартом, дав Стельчинському на добраніч.

Возний був дома й, забравши собі двох свідків (majoris gratia testimonii), як завше, двох шляхтичів, рушив до Скрипчинців. Поїхали до двору, там подивились на шляхтича Кробчевського, цілюрик сказав, що вмре, его всего було побито й порізано, возний [нарахував] чотири великі врази од шабель, а 7 знаків битих од обухів. Було ще троє побитих, тільки не так дуже. Пішли на село, звідти до Романчукової оселі. Подивились на Якуба, на Дмитра, в того боки були сині й кров’ю підійшли, бо побили його рушницями, не догадалися, що й так насмерть встрелили. Він тяжко застогнав, як його стали повертать та оглядать. Возний питався, хто його побив, Дмитро нічого не одказував. Грицько стиснув зуби й вийшов, гучно стукнувши дверима.

– Хоч би вмерти дали спокою, – промурмотів він й пішов по надвір’ю, поки не вийшли пани з двору. Передивившись до битих і різаних, Стельчин[ський] розворушив свою злість на Лінчицького й його заїзд і почав лаять увесь уряд лядський й усю Річ Посполиту.

– Цього не бува й у невірних турок, краще мені під султаном бути та наруги не приймати, що мені за користь з шляхетських вольностей, як кожен драпіжця, не думаючи ані про publicum bonum, ані вважаючи на урядові установи, має з мене знущаться, – метикував він сердито й знову пожадав, аби усіх тих, що заїзди вчиняють й підданих викочують, перевішати разом.

Пан возний дуже звик до усіх цих грізних міркувань з різними варіаціями на таку ж саму тему; він думав про вечерю, яку має поставить їм пан Стельчинський, і добрий спочинок – велику втіху пану возному в його непосидючому «собачому» життю. Й він тільки подумав одказати, заспокоюючи розгніваного пана:

– Грод то все розбере по правді, не пільгуючи, але по законному слову. Другого дня і Стельчинський, і возний збиралися в Луцьк, до гроду;

Стельчинський, як перше, був з зав’язаною головою, хоч вона й пригоїлась; ця пов’язка підходила до сердитого лиця ураженого пана. Пан Якуб підійшов до його.

– Гречка зовсім сиплеться, пане; ці дні панщина була така, бодай не казати, тих викочено, а тих побито, а ще більше лінуються й не йдуть, зрадівши тією проявою.

– То зжени, як знаєш, – нетерпляче одказав Стельчинський.

– Я думаю намість побитих та викочених нарядить, хто зостався, щоб одбували їх панщину; в Беднаруса зостався брат, а в Романчуків – брат і син…

Пан Стельчинський не став слухать і пани рушили в свою мандрівку до гроду.

Через три дні, після першого Спаса пан возний із своїм товариством вже прямував до Митинців з позовом на судові рочки, що мали бути після другої Пречистої, до пана Лінчицького і до його помічників, шляхтичів й козаків, до викочування од його специфікованих, з імен й прозвишок йому самому свідомих. Пан возний з товариством жваво поїхав з Луцька, але що наближалися до Митинців, то губили свого хисту. Пана Лінчицького знали за доброго шляхтича, що свої вольності пускав на всі заставки й своїй волі не мав спину, а од таких людей нікому так не попадало часто, як дрібним урядникам, – на кшталт сказати, возним. Се дуже добре [знав] і наш пан возний.

Шляхтичі їхали верхи нешироким шляхом, що крутився серед розкішних лісів, не зазнавших лиха од гут та буд, що поїдали тоді ліси не гірш од сучасних залізниць; доща давненько не було й густа курява, підіймаючись з-під коней, густо окривала притомлене товариство. Ліс рідішав і крізь стовбури стало пробиватись небо.

– Це Митниці, – сказав возний і спинив коня.

– Митниці, – додав другий. – Як би дізнатися, чи дома пан Лінчицький.

– Чи дома пан Лінчицький, як його, – сказав третій; усі троє мовчали, заміркувавшись над питанням.

Звернувши з дороги під дерева, возний викресав огню, а другий одв’язав од кульбаки обшиту шкурою пляшку й почастував товаришів.

– Добре пече, – похвалив возний; всі троє смалили люльки й мовчали. По дорозі оддалека застучав віз.

– Це можна буде розпитатись, – зрадів возний і, покинувши шляхтичів, поїхав назустріч. То був жид з борошном.

– Звідки ти, жидцю? – спитав возний.

– З Митинців, вельможний пане, – одказав жид, низько вклоняючись, й зняв свою шапку.

– Чи не знаєш, дома пан Лінчицький?

– Чому не знать, тільки їх нема дома.

– Чи не брешеш ти?

– Ну, ну, нащо брехать, поїхали зранку.

Возний замахав рукою товаришам, щоб їхали. Се був найлуччий случай для возних: покласти позов за небитностію в хаті, або й втикнути в ворота, об’явивши про його челяді або селянам, й втікти од свавільного пана.

– Нема, каже, зранку, треба поспішать, щоб як-небудь не вернувся. Ой, хоч би Мати Божа помогла нам од цього драпіжці втікти.

Але жид помилився. Пан Лінчицький зовсім зібрався їхать, але зостався з-за своєї шляхетської братії. Ця братія вже допекла йому добре. Забране в Скрипчинцях добро швидко опинилося в скринях і коморах митинських корчом, й панове шляхта стали справляти свої тріумфи набір, похваляючись розбить шинки; заїзд розворушив у них п’яну відвагу, а прогнати їх й посердитись Лінчицький не хотів, не знаючи, на який бік повернеться справа з Стельчинським й чи не треба буде нового заїзду, щоб втихомирити сусіду, як розходиться.

З козаками він вже посердився: ті хотіли ще заплати за свою послугу, Лінчицький не давав, і вони пішли, побивши йому остатні шибки в будинку й куфи з горілкою в панському льосі. На бочку меду знайдеться ложка дьогтю, так і ці суперечки з шляхтою й козаками докучали й не давали тішитися своєю перевагою над остилим сусідою.

Возний з шляхтичами прив’язали коней і пішли на ганок.

– Дома пан? – спитав возний.

– Дома, в покоях, просимо пана.

Возний зблід од сієї наглої звістки й рука повисла, котрою він витяг був уже позов. Він оглянувся навколо, але втікти вже жодним побитом було не можна – сам пан Лінчицький вже з’явився в сінях.

– А що вам треба? – спитався він.

– Позов, – почав возний, одхаркавшись, – од пана старости луцького, – але Лінчицький не дав йому докінчити.

– Позов, – закричав він грізно, – се ти мене позовом прийшов частувати? Чи не хочеш сам з’їсти, з’їж і подавись!

Возний мовчки стояв, переминаючись, не знаючи, що сказати.

– Що ти стоїш, їж, такий-сякий, кажу тобі, а то вб’ю, – й Лінчицький вхопив за комір возного, а другою рукою вийняв шаблю і став махати над головою.

Возний попробував перевести те на жарт, але, бачучи над собою голую шаблю, почав жувать товстий папір позову, давився й кашляв, так що сльози текли з очей, й усе те надавало щирого реготу панам і шляхті, що дивилась на цю цікаву лицедію.

Возний жував дуже помалу.

– Треба щось дати йому на запивку, – сказав хтось з шляхти.

Ця думка припала дуже до смаку пану Лінчицькому; зараз засунули руки в кишені панові возному й з великими радощами витягли чималий каламарчик, котрий возний завжди возив з собою.

– Ану, проше пана, випий на здоров’я, – сказав Лінчицький, одіткнувши каламар і нахиливши його до рота возному.

Возний мав чорнило за отруту, – може, воно й справді таке було. Страх перед смертю надав йому сили й він вирвався з рук дужих челядників, що держали його; але зараз вхопили його знову, пригнули до землі й забрали голову на серп. Од переляку возний зомлів й, роззявивши рота, скаменів, блідий, як мрець.

– Тю, – вилаявся пан Лінчицький, – який легкодухий. Візьміть його до криниці та полийте.

Се було новою потіхою для челяді. Через кілька хвилин пан возний очуняв, увесь залитий водою, мокрий, як риба. По слову Лінчицького його висадили на коня.

– Ну, вертайся собі, звідки прийшов, – сказав Лінчицький йому на дорогу, – да вдруге з позвами своїми до мене не лізь, а то ще не так нагодую. А свому Стельчинському скажи, чи не хоче він мінятись: ткача Микиту за Стецька і Грицька, за Романа і Івана, за Митра і Петра й за всіх, що тепера сидять у мене; може, дасть ще ту сіножать, що ми тягаємось, та й свою розбиту голову в придачу. Дак нехай поміркує, дай помиримось, як треба добрим сусідам, й могорич вип’єм не згірш, як ти сегодня.

Але з усіх оцих глузувань возний мало вже що розумів; він ледве сидів на коні і товариші, ідучи по обидва боки, піддержували його. Од’їхавши з версту, кумпанія спинила коней й посідала під деревами; шкуратяна пляшка знову пішла поміж руками й горілка забулькала, переливаючись з пляшчиного в панські горла, виганяючи той переполох, що нагнав їм Лінчицький. Трохи осмілився і пан возний, одначе їхати до Луцька не міг, й усі пристали ночувать в корчмі. Возний все ще був під впливом митинського частування і мовчки сидів, раз по раз гучно зітхав, не помагала й жидівська горілка, й розваги товаришів.

– Сподівайся правди від такого мацапури, – промовив нарешті. – Що йому гродський суд, чи він вважить. Ет, наплював би на свій уряд да пішов би гречку сіять, аніж мали би знущатися з мене, та ба…

І з цими гіркими думками пан возний повернувся під стіну й заснув після страхів. В гродському суді він, звичайно, записав протестацію «проти його вельможності п. Лінчицького, також його приятелів шляхти і челяді, з імен йому самому краще свідомих», з которої також звичайно, як знав добре сам возний, не буде нічого. Тут же він плачевно просив пана старосту, що трапився на той час, щоб вдруге не посилав його з позовом (бо перший пропав), аби не стратив віку од вельможного його мостя, бо той похвалявся його, наче якого пса, вбити.

Цю проханку прийнято, другий возний вдруге повіз позов, але той був обережніший або щасливіший. Він зостався в ближній корчмі й цілий день чекав там, поки не довідався, що пан Лінчицький поїхав на поле, тоді він сміливо поїхав до двору. Почувши від челяді, що пана нема дома, він бучно увійшов у покій, як і тра уряднику короля його мості, поклав на столі позов й наказав челяді й потім селянам, котрих зустрів, – од кого той позов, до кого й про що, і дав знати, що 1) він «арештує» усіх викочених селян, 2) по тисячі злотих за кожного поміщик має заплатить, як не поставить їх до суду в назначені рочки. Так звичайно впорядкувавши, возний з товаришами скоренько вибрався з Митинців і погнав коня чимдуж, щоб не догнав їх, вернувшися, пан Лінчицький.

Але пан Стельчинський не діждався його в Луцьку. Почувши, як прийняв пан Лінчицький першого возного, він почув те саме, що й той бідака возний: що судом з пана Лінчицького не візьмеш нічого. Туга й гнів турбували його і, щоб трохи розігнати їх, завернув до свого родича, пана копитана військ королівських, й, пробувши там три дні, поїхав назад в Скрипчинці, уже знявши ту пов’язку, що замотав був голову.


Примітки

після першого Спаса… – 14 серпня – Перший Спас, також називається Маковія, Медовий, Спас на воді.

судові рочки… – періодичні сесії гродського суду. Протягом року відбувалися три такі сесії: у січні, на початку червня та у вересні. Кожна така сесія тривала 4 тижні.

мали бути після другої Пречистої… – 21 вересня – Різдво Пресвятої Пречистої Богородиці, яке також у народі називається Другою Пречистою.

серед розкішних лісів, не зазнавших лиха од гут та буд… – гутою називали підприємство з виробництва скляних виробів, яке потребувало поташу. Місця перепалення деревини для добування поташу називались будами. Часто гути і буди в інтересах виробництва розташовували поряд.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 441 – 448.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 379

Модифіковано : 19.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.