Летою каламутною

Михайло Грушевський

Так розгортає Венеція розкішну панораму свого старого життя по обох боках «Великого каналу». Бучне і пишне життя віджило і відшуміло, і сплинуло, зіставивши свої пам’ятки величні, але переважно пусті і мертві, обминені життям. Нинішнє життя – «Третьої Італії», не пишне і не ефектовне, але живе, рухливе, гамірливе, – концентрується на тісних площах в сусідстві Ріальто – старого венецького мосту, довгі часи одинокого. Але проходите далі на північ чи північний схід – і від веселого, розкішного, осяяного проміннями минулої слави і сучасної радості життя, полудневого фронту Венеції переноситеся в країну меланхолійної тиші.

Резигнацією і меланхолією віє від сих тихих, немов покинених життям каналів, з сих домів, залюднених переважно біднотою, і над ними підіймається зловіща височінь «Старого гетто» (Ghetto vecchio) – жидівського кварталу із його тісними безконечними домами. На другім кінці, серед мовчазної площі, де підіймається грізна статуя Коллеоні, дрімає старий домініканський кляштор Джованні і Паоло, місце спочинку венецьких дожів і різних магістрів, сильно знищене недавньою пожежею. Коло нього стара Scuola di S. Marco, перетворена в шпиталь.

А далі з набережної відкривається вид на північні лагуни, острови і далекі верхи гір. Над водною поверхнею підіймається венецький «острів мертвих» – цвинтарниця, що займає цілий невеликий острівець св. Михайла, засаджений сумовитими темними кипарисами, засіяний гробівцями, до котрих час від часу чорні гондоли привозять все нових і нових мешканців.

Далі острів Мурано, осередок венецького скляного майстерства, пам’ятний в історії венецької штуки муранською школою малярською (рідних Віваріні), а в історії будівництва славний своєю старою візантійською катедральною церквою св. Донато, досить добре захованою. За ним Бурано – осідок венецького кружівництва, сумного майстерства, що сотні жінок і дівчат прив’язує на ціле життя до малої подушечки, на якій виплітається сей венецький робрікат.

Чорний човен з буранської пристані везе подорожника на інший сусідній острів Торчелло – повна настрою партія, задля котрої варто посвятити день сій подорожі. Колись залюднений острів, з єпископською резиденцією, з катедральною базилікою св. Марії, один з визначних членів старого острівного союзу, з своїми власними «нобілями», тепер стоїть майже порожній, з кількома селянськими домами. Перевізник, понурий і мовчазний, як Харон, везе на своїй чорній барці по каламутним, жовтавим після відливу водам каналів, серед ілуватих, болотистих низьких берегів, зарослих травою і корчами, серед тиші і спокою, немов в позагробовім царстві, де невидно і нечутно витають тіні минувшого.

«Соборна площа» вкрита свіжим моріжком, також порожня і безлюдна, – хіба дівчина з ключем перебіжить відімкнути форестьєрові вхід до старої святині. Катедральна базиліка, заснована, як кажуть, в VII віці, і по своїм «відновленні» на поч. XI в. заховала в собі [немало] архаїчного: низька мармуряна перегорожа відділяє олтар, олтарну абсиду оббігають кам’яні лавки в виді амфітеатру, в центрі його підіймається трон єпископа, збоку така ж старинна мармуряна катедра, на колонках, з мармуряним пюпітром в формі книги. Вгорі абсиди струнка, довга мозаїчна Мадонна, і внизу фігури апостолів. Сурові, схематичні лиця степенують враження від сеї старої порожньої святині – враження від далекого давнозабутого світу, в котрий увійшов ненароком і нарушив сей віковічний спокій – вони немов ждуть, щоб увійшов сей непрошений гість, і вернулася знову стара тиша.

Поруч катедри друга церква, осьмокутна, центрального типу, дуже цікава з архітектурного погляду, і останки старого баптистерія. Груба подоба камінного крісла носить назву «Крісла Аттіли». Піднімаєтеся на досить міцну, хоч і зв’язану для певності залізними обручами, чотирикутну дзвіницю, і з неї відкривається такий же пустинний, безлюдний вид на болотисті поля з худорлявою рослинністю, перерізані ліниво текучими каналами. Чоловік стоїть і западає в отвір цистерни, і здається, що він крізь той отвір дивиться в позагробовий світ, як руська дівчина, описана Ібн Фадланом.

Настрій єдиний в своїм роді, і коли чорна барка відставляє з сього безлюдного, мрякою випарів закутаного острівця, коли з «Нових фундаментів» входиш в людський вир околиць Ріальто, здається, що вернувся до живих людей, до живого життя з якоїсь далекої подорожі в царство далеких, давно погребенних предків.

Примітки

як руська дівчина, описана Ібн Фадланом – йдеться про арабського мандрівника і письменника першої половини X ст. У 921–922 рр. Ібн Фадлан як секретар посольства арабського халіфа відвідав Волзьку Булгарію.

У своєму звіті «Рисале», написаному в формі подорожніх нотаток, залишив унікальні записи побуту, звичаїв і політичних взаємин багатьох поволзьких народностей, у тому числі й русів, які мали на Волзі (тоді річка називалася Ітіль) невелику торгову колонію. Первісний текст книжки втрачений. Збережені фрагменти вперше опублікував німецькою мовою у 1823 р. російський академік Френ. Саме цей текст, очевидно, вивчав і М.Грушевський. Аж у 1923 р. в Ірані був виявлений більш повний, хоча без закінчення, список «Рисале». Російською мовою твір вийшов друком у 1939 і 1956 рр.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 381 – 382.