До Рима

Михайло Грушевський

І знов летимо горі Арном з Тоскани до Рима. Сю дорогу, 310 кілометрів, яку наші предки, не такі дуже давні, відбували в кілька день, наш поїзд наважився відбути в 5 з половиною годинах і, запихуючися, добуває з себе всі сили, щоб стати на час. Благословенний винахід, що відставляє теперішнього чоловіка в 31 годину з Відня в Париж, а в 30 – з Берліна до Рима! Правда, за яких 25–30 літ люди, розуміється, будуть жалісливо або глумливо покивувати головою, міркуючи, яку масу часу тратили на переїзди, в якій невигоді їздили люди наших часів в своїх залізничних поїздах, замість аби подорожувати скоро і вигідно балоном, чи якимсь іншим раціональним знарядом.

Але ми «люди з минулого століття», призвичаєні задоволятися малим, хвалимо собі й наш поїзд, та з вдоволенням покивуємо головою, вважаючи, як він трясе і хитає нами в розгоні. Коли б ще до тої західної швидкості додати дещо з російських винаходів: спальні місця за невелику доплату, плацкарти, більшу просторність. Всі сі атрибути безконечних російських віддалень придалися б і тут, в міру того, як люди все менше мають часу і можності подорожувати старою модою: від одного міста до другого, затримуючися в кождім. Тепер, урвавши кілька тижнів часу на подорож, дуже часто призначають його на пробуток в якімсь певнім місці, через те хотять дістатися до нього якнайскорше, не тратячи скупо відміряного часу на перерви.

Сим разом я переборов навіяний різними оповіданнями подорожників і провідників страх перед італійською другою клясою й їду нею та переконуюсь, що сі оповідання про неї пішли від якихось дуже вибагливих людей. Діло в тім, що в Італії, як у Росії, є на залізницях регресивний поясний тариф (Zonentarif); в Італії він починається вище 250 кілом[етрів], і чим на дальше віддалення берете білет, тим дешевше коштує; через те друга і перша кляса тут, при дальших подорожах, далеко приступніша, дешевша, ніж в Австрії чи Німеччині, й народу набивається до другої кляси велика сила. Через те тісно, та не тільки в другій, а і в першій клясі, особливо на переїздах найбільш людних, а власне переїзд з Флоренції до Рима – найбільш утерта і оживлена форестьєрами дорога.

Треба бачити, як маси форестьєрської і домашньої публіки збитою лавою вирівнюються на пероні, чекаючи добре спізненого поїзда, і кидається до переділок «здобувати» собі місця. А, зрештою, не можна сказати, щоб було брудніше, ніж в Австрії чи в Росії, і публіка вповні можлива. Італійці взагалі народ дуже приємний: гречний без церемонності, свобідний і простий в поводженні, услужний і привітний; чується за сим довга цивілізація – і певна свобода і невимушеність людини, яка чує себе на своїм місці і не припускає, щоб хтось мав її за людину «другого сорту». Се те власне, чого бракує різним parvenu цивілізованого життя.

Тільки тісно. Лавка призначена на 4 людей, купе – на вісьмох; нелегко посадити повне число – а проте раз у раз повне число набивається до купе й сидять люди, як оселедці в бочці. Багато подорожніх. Три англійські дівчини, що подорожують «з Куком», зайняли середні місця, й поклавши під ноги свою скриньку, змостилися, поставивши ноги на неї і забарикадувавши «купе». Сухі, кістляві, проворні і вже, очевидно, розподорожовані в довгій дорозі, дрімають від одного етапу своєї дороги і оглядин до другого.

Високий і худий молодий німець з лицем вигляду лихо виправленої волової шкіри і умопомрачительної висоти ковніром оповідає другому молодому німцеві, з гладшим лицем, що він їв за сніданням в рестораційнім вагоні. Ми щасливо зайняли заздалегідь місця при вікні і любуємося краєвидом Тоскани. В долині в’ється Арно, згір’ями стелються зелені поля й огороди, розділені рядами дерев і розложених на них виноградних лоз; серед них доми і вілли, групи темних кипарисів і між ними легкі, округлі шапки піній; цвітуть рожевим цвітом морелі і мигдалі, білим цвітом черешні. То тут, то там на високім шпилю покажеться монастир або замок з гордими сірими вежами й мурами, містечко розкине свої доми й церкви серед заквітчаних дерев. А в дальшім плані над усім отсим підіймаються верхи Апеннінів, ще присипані снігом.

Вечоріє. Під подувом вітру нахиляють свої стрункі вершки кипариси, вірно тримаючися стилю à la Boecklin, що на своїх символічних образах так любив повторяти сей мотив, – групи кипарисів, що хитаються під вітром. Рожевіють від заходу сонця верхи Апеннінів і смуги снігів на них.

Вечірні тіні лягають все густіше, все темніше. Понуро бовтається під нами Тразіменське озеро – місце класичної побіди Ганнібала над римлянами, що полягли тут такою масою, аж самих рицарських перстенів, знаку рицарської гідності, цілі мірки набрали карфагенці, як оповідає старий переказ. Ніч спускається на землю й здається, що тіні тих полеглих ще й досі носяться коло озера в пітьмі над приспаною землею.

В вагоні засвітили світло. Англійки висадилися на котрійсь стадії, тільки німці їдуть далі, й німець з кепсько виправленим лицем оповідає свому сусіду знову, що він їв, уже за обідом, в рестораційнім вагоні – деталічно й систематично, не тратячи нитки оповідання в перервах.

– Потім дали ярину, дуже добру, але вона була з оливою, а я, як ви знаєте, не їм оливи.

– Орті, – кричить кондуктор. Останній наш перестанок перед Римом. Спішно рушаємо далі. Приглядаюся серед пітьми, чи не розгляну класичної гори Соракта, оспіваного Горацієм:

Чи бачиш ти, як побілів Соракт

І снігу тягарів знести уже не може…

Італійці дрімають, притулившися де і як хто міг. Німець докінчує оповідання про обід.

– На десерт давали грушки; були досить добрі, але дрібні…

– Терміні! Ми в вічному Римі.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 523 – 525.