12. Весілля Грицька з Настею

Михайло Грушевський

Отець Кирил умисно трохи раніш скінчив служеніє, щоб самому поглянути, як прибрали хату до стрічі гетьмана. Та прибралися добре. Вистелили світлицю килимами, придбали доброго вина й відповідної перекуски. Настуся убралася в найкращу свою одежу, й отець Кирил вислав глядачів – виглядати гостей.

Хмельницький вибрався в гостину з паном Антоном Ждановичем, київським полковником, але взяв з собою й Грицька Піщенка. Грицькові він нічого не казав ані про свій замисел, ані про свою розмову з Матербозьким протопопом, але коли Грицько тепер почув, що гетьман їде до отця Кирила, мусив догадатися, що гетьман щось хоче за нього вставлятись і, не знаючи, що з того вийде, з великим неспокоєм їхав перед гетьманом з замку на Киселівці на подільський ринок. Кілька гарно убраних джур їхали за ними.

Був ясний, морозний день перед полуднем. Гетьман, виїхавши на ринок, де стояла Успенська церква, казав Грицькові зачекати з джурою тут, а сам з полковником і з іншими джурами поїхав до попівства, й Грицько зістався з своїми страхами й надіями.

Глядачі справді заздалегідь сповістили отця Кирила, що гетьман наближається, й ще гості над’їздили до подвір’я, а вже отець Кирил стояв у воротях, здалека вітаючи гетьмана.

Гетьман з полковником лишили під воротами джурів при конях, а знов іншим на руки скинули в сінях свої підбиті футром кереї й шапки. Гетьман мав на собі ясно-синій жупан з дорогими ґудзиками, підперезаний шальовим поясом; він був ще не старий, високий і сильний чоловік, з чорнявим, сухим і кістлявим лицем, як часто й тепер між чигиринцями; був веселий, «в гуморі».

На порозі світлиці чекала гетьмана Настуся, а служниця держала поставець з фляшками. Гетьман з полковником випили по чарці доброї горілки й, закусивши по-різдвяному не солодощами, а смаженою ковбасою, посідали на ослоні, а Настуся вийшла.

– Гарну доньку маєте, панотче! Шкода таке добро у себе укривати, – сказав гетьман.

– Що ж – вона мені не заважає! – відповів отець Кирил.

– Знаю, але час би їй і в своїй хаті панувати. А ми, власне, до вас у сій справі, їздили ми, бачите, по степах, по горах, по глибоких ярах, гонили ми по великих звірях і загнали ми куницю аж у вашу столицю. Побачили ми слід до вашого двора, аж тепер бачимо, що то не куниця, а красна дівиця. Але знаємо й на той товар купця – маємо доброго молодця. Отже, ваш крам, а наш купець, чи підійде наш добрий молодець?

Отець Кирил з зачудованням слухав таких несподіваних річей.

– Жартуєте, ясновельможний пане гетьмане!

– З жартами так далеко не їхали б, – відповів гетьман. – Та й не така се річ, щоб жартувати. Скажіть же нам, чи здасться наш купець, добрий молодець?

– Як же зветься ваш купець, коли вже на те йде?

– З доброго роду й доброї слави, козак славний, а на ім’я зветься Грицько Піщенко.

– Грицько Піщенко! – з зачудованням скрикнув отець Кирил. – А ви ж звідки його знаєте, ясновельможний пане гетьмане?

– Де ж би мені його не знати: були-сьмо з ним разом і на Жовтих Водах, і під Корсунем, і під Пилявцями, і під Замостям, – скрізь єсьмо з ним бували. Козак добрий, на все здався. Правда, пане полковнику?

– Еге ж, хлопець добрий, не пожалуєте, панотче, як матимете такого зятя.

– Що ж, панотче, – запитав Хмельницький, – яке ж буде на се ваше слово?

Отець Кирил опинився в дуже трудному стані. Який там не єсть славний козак Грицько, але ж він не може бути таким богословом, якого треба, аби бути помічником і наслідником отцю Кирилу.

Але не відмовити ж гетьманові!

– Що ж, то нехай донька скаже, то її річ. – Покликали Настусю.

– От, доню, сватає тебе Грицько Піщенко. Чи маєш свобідну волю йти за нього?

Настуся завстидалась і замішалась і не могла нічого сказати.

– Що ж, доню? – вдруге запитав отець Кирил. – От пан гетьман чекають твоєї відповіди.

– Маю, – ледве чутно, спустивши очі, сказала Настуся.

– От і гаразд! – утішився гетьман.

Обміняли хліб святий: не забув і його запасливий гетьман. Послали за молодим. Настуся винесла на тарілці рушники пов’язати сватів.

– От, синашу, – сказав гетьман Грицькові, як той прийшов. – Казав тобі не журитись – от воно на моє й вийшло: висватав тобі красну дівицю. Дай вам, Боже, в добрі та в гаразді проживати, нас, старостів, добром споминати. І ви, панотче! Маєте доброго зятя, то вже вам кажу: буде мати що їсти й пити і в чім походити!

То вже говорилося при чарці; тим часом з’явилася і випивка, й перекуска.

– Ну, панотче, – сказав гетьман, закусивши, – будемо говорити тепер далі… Кажіть, який посаг даєте за донькою? Бо наш молодець не абиякий! Від завтрашнього дня наставлений Грицько Ліщенко сотником у Київі. Правда, пане полковнику?

– Правда, пане гетьмане, буде собі у Київі сотникувати, аби міг і війську служити, і молодої жінки пильнувати.

Грицько й отець Кирил поклонилися низенько гетьманові за таку ласку. І то сказати, такому молодикові сотниківство, та ще у Київі!

Гетьман ще побалакав і, прощаючися з отцем Кирилом, сказав якнайскорше готуватися до весілля.

А Грицько – Грицько, розуміється, не спішився з господи отця Кирила й міг тепер уже досхочу наговоритися з своєю Настусею.

От яка достовірна історія сталася 28 грудня 1648 року. Про дальше нема чого довго розказувати. Перед заговинами було весілля. Сильно там гуляли. Велика біда була курячому, гусячому роду. Отець Кирил справив добрий посаг доні, але не прийшлося тому добру красуватись на возі, їдучи до нової хати, бо зять пішов у прийми до тестя. Грицько справді дістав зараз київське сотниківство, і в козацькім реєстрі 1649 р. може кожний цікавий і тепер його прочитати на чолі київської сотні. Отсе все – що Грицько зістався в Київі і мав мешкати при тестю, – трохи помирило отця Кирила з своєю долею; хоч, розуміється, далеко ліпше було б, якби Грицько не зрадив богословію й по тестеві перейняв парафію й бібліотеку.

Але тоді не було б і сієї достовірної різдвяної історії.

Примітки

Перед заговинами було весілля… – заговини, запуст – останні дні перед постом, коли дозволено споживати скоромне (сало, м’ясо тощо); переддень посту.

… в козацькім реєстрі 1649 р. може кожний цікавий і тепер його прочитати на чолі київської сотні… – йдеться про королівський реєстр Війська Запорізького, складений в часи Хмельниччини після укладання Зборівського миру між урядовими військами Речі Посполитої та українськими козаками. Пам’ятка історії України. Налічує понад 40 000 козаків, записаних у 16 полків. Реєстр опублікував О. Бодянський у Москві 1875 р. У цьому реєстрі справді значиться київський сотник Григорій Піщенко (див. сучасне видання: Реєстр Війська Запорізького 1649 року: Транслітерація тексту. – К., 1995. – С. 291).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 120 – 122.