Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5

Михайло Грушевський

Після весілля Тимченки не поїхали нікуди. Тимченко не схотів, він боявся зоставатись дорогою усе коло жінки – се тільки для закоханих добре. Олена Кир[иловна] пожурилась, але й на місці була щаслива. Тимченко в поважну течію попав, йому після гульні, бахурства забажалося поважного «міщанського» життя. Він пооддавав з жінкою візити усім Скрипчинським родичам, близьким і далеким, їздив до них на вечері, усе поважний, струмний, наче на своєму весіллі. Скрипчинський достав йому уряд коло скарбниці й Тимченко, не пропускаючи, ходив туди з клунком паперу, велико думний, з насупленими бровами, наче ніс ціле царство під пахвою.

– Треба знизу почати, – казав він, – щоб бачити, як тут великоурядова машина одправує, без того не можна правити зверху, – казав він й дуже любив сипнути магістратськими слівцями, удаючи з себе митця.

Олена Кир[иловна] була щаслива ущерть таким життям, навіть трохи покращала. Коли бачила чоловіка, чула його ходу за стіною, голос чула, дим його табаки, – й лице її світилося щастям. Вона навіть не так гостро приставала з поцілунками до чоловіка, мов берегла їх: потрошку горошку, на довше стане…

Вернувшися з магистрату, пообідавши, Тимченко з жінкою виїздив на візочку й правив сам. Олена Кир[иловна] дуже любила їздити: їй не доволі було щасливою бути, вона хотіла показати усім, похвалитися своїм щастям. Одного [разу] їхали вони містом, а назустріч весела братія – та товста побілена, друга й якихось двоє хлопців біля них. Тимченко здалека побачив їх й хотів повернути, але й ті його побачили.

– Петро Михайлович, Петро М[ихайлович], – завищала товста й похитала докірно на нього головою, а друга на окуляри розглядала Олену Кир[иловну].

Тимченко насупився й ударив по конях. Олена Кириловна зблідла й ждала, щоб він що-небудь сказав, оправив себе, але той, не чуючи того, мовчав. Оця оказія натякала Ол[ені] Кир[иловні], що не дуже міцне її щастя. Вона скоро заспокоїла себе, але воно було справді так.

Почалося з-за уряду. Тимченку раз за раз вичитали отченаша, – очевидячки, треба було дещо інше, окрім насуплених брів та магістратських слівець, й тут Тимченко сів на лід. Після другого отченаша разом пропала його охота до уряду. Він скинув свого кашкета, перестав носити клунок з папером, ходив у магистрат пізно, вертався рано, «розглядати велику урядову машину знизу» докучило.

– Нашим урядникам треба не людей, а якісь машини, щоб м’яли та терли, що їм положуть, як же в кого в голові є міра та розум, то вже се їм не до смаку.

Замість щоб ходити до свого уряду й сидіти дома над усяким писанням, він став ходити по гостях, знати було, що було йому не до смаку дома сидіти.

Олені Кириловні се надало турботи, вона метнулася до батька й просила, щоб як-небудь перемінити уряд Тимченку. Скрипчинський нічого не сказав на се – щоб не розводити чоловіка й жінку. Він справді зробив так, що Тимченку дали іншу роботу, оддали під іншу старшину. Став знову ходити – казав, в магистрат. Олена Кириловна заспокоїлася й сподівалася знову жити щасливо.

Одного разу опівдні вона пішла кудись до крамниці сама з небіжкою, чоловік пішов до магистрату свого. Вони переходили через вулицю, поспішаючи, щоб не наїхали, й небіжка разом скрикнула:

– Тіточко, он дядько.

Олена Кир[иловна] зирнула й побачила чоловіка на візку й коло нього двох жінок. Одну вона бачила – ся, що окликала його колись; вона одразу впізнала її підведені стидкі очі, її набілене, розмальоване бридке лице, навіть голос вискучий; коло неї сиділа друга, молодша й ще гарна – не вспіла прогайнувати свою вроду.

– Чому се дядько одвернувся, як нас побачив? – спитала Ол[ену] Кир[иловну] небіжка. Олена Кириловна стояла, не рухаючись, не чуючи, а потім разом завертілась, махнула руками й, як стояла, важко впала серед вулиці. На вулиці повно було народу – ясно було й тепло, – зараз побігли й підняли Олену Кир[иловну]. Вона лежала мертва, скривавлена, – падаючи, вона розідрала щоку на камінь; небіжка гірко плакала коло неї. Вона очуняла вже під вечір й, згадавши про те, що бачила, стала сміятись, плакати й нарешті знову зомліла.

Тимченко вернувся додому геть-то ввечері вже. Він ждав, що жінка нападеться на нього мокрим рядном й хотів, щоб вона переспала своє серце. Він дуже здивувався, як йому сказали, що Олена Кириловна заслабла, й щось наче сором або совість узяли його. Він пішов до жінки, у її покій; та тим часом уже встала й сиділа на ліжку, жовта, простоволоса, з червоними од сліз очима, обв’язана; свічка була заставлена й лице її у пітьмах здавалося ще чуднішим, щоб не сказати страшнішим. Тимченко трохи не злякався, побачивши її.

– Петрусю, що ти зробив ізо мною, що таки до них, до цих гультяйок… – заплакала вона, як побачила [його].

І сором, і совість разом вискочили з Тимченка.

– Не можу ж я коло тебе сидіти, кинути усіх своїх знаємих.

– Знаємих, цих бахурок?

– Не ганьбуй людей, з котрими я воджусь, які вони бахурки? Вони не гірші од тебе.

– От сього ще не було, щоб свою жінку до таких поганок прирівняти, – заплакала знову Олена Кир[иловна].

Тимченко сердито пішов од неї. Олена Кир[иловна] сиділа на ліжку й тихо плакала; тепер тільки побачила гаразд, що то за людина чоловік, й разом з тим почула, що вона ніколи не любила його так, як тепера, як він кидав її. Вона сиділа й ждала, що він прийде. Заспокоїти, розважити її, невже він не прийде, се вже надто буде недобре од нього. Тимченко не йшов, а Олена Кир[иловна] томилася, ждучи; їй забажалося страх побачити його. Вона накинула щось на себе й боса поточилась темними покоями до чоловіка. Той вклався вже спати й загасив свічку. Олена Кир[иловна] стала навколішки перед ліжком, обхватила чоловіка руками й шепотіла, задихуючись од свого запалу:

– Петрусю, ти ж мене любиш, скажи, ти ж не кинеш, як любитимеш мене, поцілуй же мене… Ти сердишся на мене?

– Не сердюсь, тільки не вередуй, будь розумною, – покомизився Тимченко й поцілував її.

– Годі, годі бо, ти наче дівчина мала, – одмагався він од жінки. Та цілувала його без ліку, тискаючи своїми голими руками. На тім і скінчився увесь оцей випадок.

Після сего Олені Кир[иловні] ще гірше стало. Тимченко був з таких, що тільки сили чужої бояться, як же побачив, що жінка на нього й розсердитись не може, він розбестився ще гірше. Може, він зневажав її після сего, що вона така легкодуха й так його любить, але, мабуть що, і не ганьбуючи, не боявся тільки її. Явза й жінка йому докучили чисто. Він часом ходив зранку й вертався аж увечері, часом п’яний. На Олену Кир[иловну] розсердився раз і другий, що вона усе цілуватись лізе, сказав, що їм не двадцять рік уже, час і поважними бути.

Оці слова страх її вразили; вона заплакала, докоряла, побивалась, що він її не любить, що він її обманув, проміняв на бозна-кого.

– Та товста, погана, хіба молодша од мене, що ти за нею бігаєш, за паскудною бахуркою…

Тимченко знову розсердився, Олена Кир[иловна] попробувала, чи не візьме, як перестане говорити до нього, одкаснеться од нього, але й тут нічого не взяла. Тимченко й у вус не дув на те, ходив, вертався на невеликий час й знову йшов, або сидів у себе в покої; він, очевидячки, радий був, що жінка його не в’яже й геть-то не хотів що-небудь переміняти. Олена Кир[иловна] догадалась; се ув остатнє вона змагалася; вона притихла – не розпитувала, звідки він вертався, де був, не нарікала. Але се вона себе тільки вдавала; вона мордувалася й боліла, ремствувала й тільки виявити боялась, щоб не розсердити чоловіка.

Вона нишком придивлялась до нього, де він ходив, угадуючи серцем, чи він пив та гуляв тільки, чи бахуровав. Часом, цілуючи його, вона чула, як од нього пахло чужими, певно, жіночими пахощами, на одежі його знаходила довге волосіння й тоді ледве силувала себе, щоб не заридати, а серце рвалось, палало, ремствуючи. Сидячи сама вечорами, вона думала про нього, думала, як він сидить з якою-небудь жінкою, женихається, обіймає, цілує її, й мила скоріше очі, щоб він, вернувшися, не помітив її сліз. Одного тільки боялася вона, щоб він не кинув її, вона б не вижила без нього. Що більше він цурався її, то гірш плакала; за ласкаве слово, що часом кине, вона побігла [б] на край світа, добрий погляд ненароком надав вже їй щастя й вона забувала свою муку.

Олена Кирил[овна] дуже богобоязлива не була ніколи – Скрипчинські усі такі були, трохи смерділи ще колишнім вільнодумством (esprit fort), – але тепер, у таку пригоду попавши, їздила по церквах, постила й навіть задумала їхати на прощу. Хтось переказав, що є у монастирі, верстов од міста, мо’, за двадцять, ікона, й та ікона дуже помага жінкам нещасливим, тільки треба із чоловіком туди поїхати. Оце ж і спиняло Олену Кир[иловну], як їй витягти Тимченка в монастир, коли він, здається, і в церкві ні разу не був.

Одного дня Тимченко став щось дуже прихильний до жінки; він не пішов нікуди, після обіда гуляли містом, над вечір пішли до Скрипчинських. Олена Кир[иловна] не знала, чи в раї вона, чи на землі од свого щастя, стала й собі говірка й весела, якою давно вже не була. А ввечері вони сиділи обоє укупі й гризли цукерки, що приніс Тимченко. Тимченко женихався й казав компліменти, аж од них Олена Кир[иловна] умлівала.

– Ти бачив на вулиці біляву дівчину у блакитному, з військовим ішла – правда гарна? Вона за Страшкевича йде.

– Білява, кажеш? Невелика врода.

– Усі так кажуть.

– Ти далеко краща. Що ти так дивишся? Що на мене, то над тебе нема кращої на місті, бо я тебе люблю…

– Ти вже вигадаєш, ти, певне, смієшся.

– Ну от, і правди тобі не можна сказати… А батько таки щось на мене скоса поглядає.

– Тобі так здалося.

– Ні, не здалося; мені, чуєш, здається, що він сердиться, що ти за мене пішла.

– Чого ж йому, ми ж щасливі, хіба ні? – Тимченко мусив поцілувати її.

– Щасливі, але, бач, краще було б, якби ти вийшла за кого іншого, а не за такого бідаря, як я, ще винуватого.

– Справді, ти винуватий кому? Чому ж не заплатиш, гроші ж твої.

– Ти чудо, а не жінка, тільки твоїх грошей я не візьму. Пам’ятаєш, казали, що я з-за грошей тебе взяв. Я краще в іншого позичу, і се тобі сказав яко подружжю своєму вірному.

– Візьмеш… – Олена Кир[иловна] побігла й принесла білетів чималу паку. – От, не бери, я не даю, – сміялась вона, засуваючи гроші йому в пазуху й обіймаючи його. Тимченко сміявся й собі.

– Тільки, серце, знаєш що, зробиш мені ласку: поїдемо у неділю у Пречистенський монастир.

– Господь з тобою, що се тобі причудилось?

– Мені снилось, що з того лад буде. Добре? Поїдеш?

– Поїду, поїду.

– Таки свого дійшов… А вона, їй-богу, добра душа, й любить мене, якби тільки не така була погана, – мурмотав Тимченко, як Олена Кир[иловна] заснула. – Скільки вона поклала – він полічив, там було більш 4 тисячі білетів Східного займу, що вийшов торік. В Тимченка очі заграли, на них дивлячись. Зроду не мав він такого грошей. З нехіттю він одібрав частину, а остатнє, там було 3 тисячі, засунув в кишеню.

– Не всі разом, – подумав він.

У неділю рано поїхали на прощу. Їхали удвох в візку. Ранок був ясний, веселий, звичайне влітку; гойна роса впала, скропила, помила скрізь холодним духом, а з-за лісу, з-за горбів викочувалось на блакитне небо сонце; у Олени Кир[иловни] й на серці так було ясно та тепло; вона раз по раз закидала до чоловіка, але Тимченко не вважав й мовчав здебільшого; гроші, що в кишені лежали, мов пекли його, він бажав скоріше їх пустити.

В монастирі багато народу зібралося, усе жінки здебільшого, поки до жнив. Перед іконою товстий батюшка з чудною бородою, мов у німця, одправляв молебень. Співці ішли й вертались, відспівуючи скоріше, батюшка кінчав молебень, давав проскуру, тикав хрест і руку, копійки дзенькали, падаючи на талірку. Дяк вивертав талірку в шухлядку, гроші грюкали й батюшка дочитав молебня.

Олена Кирил[овна] поставила товсту свічку перед іконою, стала молитись, але щось не молилось, дуже вже весело було їй. Вони пообідали в монастирі й верталися вже під вечір. Як їхали через бульвар, Тимченко стишив візка.

– Ти їдь додому, Олесю, а я піду на часинку, просили.

– А чаювати ж? Підеш іншим разом, поїдемо…

– Ні, я там, – одкликнувся він, не обертаючись.


Примітки

Тимченку раз за раз вичитали отченаша… – тобто висловили догану, дорікали.

там було більш 4 тисячі білетів Східного займу… – у 1860-х роках Російський уряд прийшов до висновку, що нові значні джерела прибутків для бюджету можна отримати через внутрішній займ. Метою було насамперед фінансування будівництва залізниць. Програму емісії державних цінних паперів розпочали з випуску облігацій внутрішніх позик, перші два тиражі п’ятивідсоткових позик були випущені у 1864 і 1866 рр. У 1870-х роках держава випускала так звані «залізничні позики». З часом ці позики набули популярності в населення і стали основним способом вкладення капіталу дрібних і середніх власників. Початок війни з Туреччиною (1876) змусив уряд знову звернутися до об’ємних внутрішніх позик. У 1877 – 1879 рр. були випущені три т. зв. «Східних позики», яким було надане патріотичне забарвлення, щоб залучити якомога ширші кола населення. Загальна емісія цінних паперів «Східних позик» становила за номіналом 800 млн рублів, термін погашення облігацій був 49 років, прибутковість – 5 % річних.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 307 – 311.