7

Михайло Грушевський

Другого дня Комашинський постановив піти до Тарасевичів. Ніччю не спалося йому – усе щось верзлося, він не пам’ятав добре що, тільки щось погане. У вікно заглядав хмурий, холодний ранок, мрякоть, грязюка. Усе оце надало суму Комашинському, полізли в голову усякі думки, пригадувались деякі слівця, випадки, на які не вважав він досі. Він збирався й переставав, ішов і вертався. Востатнє спинився перед ганком Тарасевичів, але переміг себе, заспокоїв й пішов до покоїв. Катря вийшла до нього, розпитала про дорогу. Комашинський почав оповідати, як він жив на хуторі, про хазяїна й хазяйку. Катря не дуже пильно слухала його: інша була в неї думка. Вона думала, що Комашинський не милий їй, а тепера виходило щось не так – Комашинський знову заполоняв її, вплив[ав] на неї, що далі, то усе більше.

Комашинський примітив, що вона не дуже вважає на його речі, й се його вразило трохи.

– Що, Верецький часто приходив без мене? – спитав він одразу. Катря вгадала, що він чув дещо про Верецького.

– Що ж се, усе так буду я межи них стояти, не знаючи, кого вибрати, – подумала вона, – тра сьому кінець дати, я ж люблю Верецького!… – Й сказала Комашинському. – Не дуже… А ви чули, Іване Андрієвичу, що він залицявся до мене?

– Ну? – спитав Комашинський й затрусився навіть.

– Й я… я вийду за нього, – сказала разом Катря, перемогла-таки себе. Комашинський зблід й не сказав нічого; він наче не своєю рукою смикнув себе за волосся й чудно якось подивився на Катрю. Через хвилину він устав, мовчки попрощався й пішов геть…

Ввечері прийшов до Тарасевичів Верецький почути Катриної думки. Катря сказала, що йде за нього, дали знати Куцаповій – та вже знала се й не комизилась – вона, по правді, бажала б дати Катрю за Шніцера, але як Шніцер не сватався, то кому іншому, аби не Комашинському, бо дуже не любила вона його, а боялась, що Катря у нього закохалась. Вона розпустила перед Верецьким веремії, що от Катря така гарна, незвичайна дівчина, що й мусить се знати Верецький та шануватись. Не забула дрібненько розповідати, як вона піклувалась та клопоталась – вона ж бо й виховала таке чудо; й певне, й швагер, й Катря сього не забудуть й усе таке…

Верецький присягався й обіцявся, Катря мовчала… Верецький сидів довго, Катря женихалась із ним, але вже не так щиро – Комашинський усе стояв у думках. Знову ставала його постать поруч із Верецьким і знову вона прирівнювала їх. Чудна річ, вона знала, що не вийшла б за Комашинського, ніколи не проміняла б Верецького, гречного, гарного, звичайного, на сього миршавого хлопця, худого й негарно[го], часом у рудих чоботях, у чудній одежі, з котрого усі сміються, глузують, кажуть, що він чудний, не вміє ані стати, ані обернутись, ані слова до ладу сказати – через се ж і одкаснулась вона од нього – й от тепера у неї не ставало сили кинути його, одцуратись од нього.

Якби вона вийшла за Комашинського, вона б журилась, що зав’язала собі світ із таким чоловіком, а тепера, найбільше, як уже з[г]одилась за Верецького йти, любила його, уже не його шкода було, а себе самої, що мусить його одбігти. Й тепера не знала, що робити. Якби вона була звичайною панночкою, вона б комизилась, дурила, водила б обох, поки не докучило, але Катря не хотіла сього, ще було в ній багато доброго й правдивого; вона не хотіла й чекати, поки надумає, поки докучить їй хто-небудь – чи Верецький, чи Комашинський; вона боялася тієї нудьги, що мусить вона терпіти завше, хитаючись межи них, не знаючи, до кого обернутись; вона хотіла стати на чому-небудь якомога скоріше, щоб не нудитись більше; як то бува людям, що доброї волі й сили не мають, вона боялася сама, своїм мізком, своїм серцем жити й бажала захиститись, заховатись за кого-небудь – тим-то вона зараз і згодилась іти за Верецького.

– Катря, ти напиши тітці, що йдеш за Верецького, вона така до тебе прихильна, – сказала Куцапова Катрі, як пішов Верецький; вона дуже раділа, що оцей нечупарний Комашинський піймав облизня, й рада була усьому світу про се оповістити. Катря стала писати, але якісь думки – вона й сама їх добре не знала, присилували її кинути той лист. Вона навіть просила Куцапову, щоб вона поки що не розказувала й не писала нікому про Верецького.

– Чому се? От тобі!.. – здивувалася Куцапова.

– Та встигнемо ще, дамо знати на бенкеті, як про Ліду, от тоді вже…

– Ну, як хочеш, – з неохотою сказала тітка, на сей раз вона годила небіжці.

Й нікому з дівчат не казала Катря про заручини свої. А Комашинський не зчувсь, як і дійшов додому од господи Тарасевичевої. Він спинився коло свого ганку й довгенько стояв, придивляючись до дверей, поки опам’ятувався. Він роздягнувся, наче не своїми руками, й сів. Мати покликала обідати – Іван мовчки просидів увесь обід, стукаючи ложкою у стіл, не з’ївши нічого, устав та й знову сів у своєму покоєві.

Те, що одказала йому Катря, наче памороки йому забило, одняло в його й силу, й волю, й думки, він був, наче король, у котрого півмозку узято. Катрине слово, що вона йде за Верецького, разом побило усе щастя, усі надії Комашинського поморозило, й він не розбирав, як то скоїлось, з чого; він тільки чув, що увірвало його серця, й застив, закам’янів, наче боявся, що поворухнеться й болячку розвередить; його наче обліг густий туман: за тим туманом він не чув, не бачив нічого. Але недовго таке було з ним, горе надто вже було велике й не могло довго держати чоловіка. Комашинський помалу опам’ятався, став думати й метикувати, згадувати своє щастя, Катрю, її красу, її розумні, щирі речі, й усе що далі, то більше набував сили та волі.

– Збутися дівчини, такої гарної, такої милої, що й душу оддав би за неї, що увесь би вік був щасливий із нею, – шепотів Комашинський, стискаючи руки, – а не діждете, ще поборюся… забили баки дівчині та й хочуть одружити із ним… не одступлюся од неї, поки хоч трохи є сили… сили, ой де вона!.. Боже, Боже, нащо посилає їй таке лихо?

Комашинський припав головою до долівки, наче хотів вичавити з серця пекельну нудьгу й дрижав од великої урази. Він устав й засвітив світло, бо стемніло вже добре. Думки в голові у Івана ув одне складалися: він постановив ще раз побачити Катрю й порадити, щоб не йшла вона за Верецького. Не повинно буть, щоб не послухала вона мене, – думав Комашинський, – її обдурила оця родня, забила памороки, а сама б вона ніколи не полюбила Верецького… А я, дурень, тим часом своє щастя смакувати поїхав, дурний – уліз між панства та й розманіжився; сього більше не буде, тільки побачу Катрю, тільки тітка не дасть ще, треба краще покликать її куди-небудь, хоч би у сад, чи що… Що погода тільки, але де ту[т] до погоди, як у чоловіка серце рвуть, як він божеволіє… Я напишу до неї, – подумав Івась, дістав, не спиняючись, паперу й похапцем написав от що:

Катерино Євгенівно!

Те, що дали знати ви мені сьогодня, так мене вразило, що я нічого й сказати не міг. Ніколи я й у думці не мав, щоби із вашою думкою чистою, святою, правдивою, із вашим розумом добрим, із серцем щирим – се я скажу, не похваляючи, – пішли за якого-небудь панича, у котрого тільки й розуму, щоб верзти веремії, тільки й серця, щоб дурити, зневажати усіх, величаючись над ними, а чим – про те хай він сам скаже. Ви й Верецький, Боже, се тільки людям на сміх (людям, а не панству вашому), ви й – хлопець, що змалку ніколи ні про що не думав, як тільки за себе, що свою славу у залицянні покладав, у гульні, зневажаючи усе чисте й святе – я не брешу на нього, хай мене Біг судить, я йому се в вічі сказати готовий – й ви кажете, що йдете за нього… Якби се од кого іншого почув, я б сказав, що він ледащо, що він бреше на вас!!…

Вас, певне, родня ваша підбила, вихваляючи свого Верецького – се й не чудо, але ви ж за себе подумайте, не зав’яжіть собі світа, їм догоджаючи; в вас є своя воля, й ніхто не силує вас, Верецький вам не до пари, схаменіться, поки не пізно ще!… Але, може, ви кохаєте його?… Бува таке часами в світі… й тоді благаю вас, підождіть, поміркуйте, подумайте, прирівняйте себе до Верецького. Він справді гарний та ґречний й, може, вам до сподоби, та [а]ле ж вам треба не малювання, а чоловіка, а він не чоловік, себто, може, й чоловік, та тільки не для вас, а хіба, може, для тітки вашої; стережіться, щоб за оправою не забути про книжку. Він, може, й до сподоби вам тепера, але се на час; час минеться й побачите ви, що таке Верецький оцей, й не побачите нічого, окрім пихи та явзи.

Подумайте, Катерино Євгенівно! Я, може, сказав дещо таке, що не тра було, може, дуже напався на Верецького, не нарікайте на мене – мені тепера не до сього. Я люблю вас, люблю так, як не полюблять ніколи Верецькі, люблю не за вроду тільки вашу, але за душу, за серце, за усю істоту, сказав би – та й слова доброго не доберу – й от сміються з мене, глузують, й глузуючи, одкаснули вас од мене, оддають Верецькому… Катерино Євгенівно, вашому серцю, вашому розумові оддайте поцінувати, спитайте їх, а не своїх родичів. А щодо мене – моя праця свята й чесна, й я увесь у тій праці, а їх пан[с]ьке життя – наче болото – поверх трава зелененька гарно проростає, а тільки ступиш добре, прорветься й полізе таке з-під неї, що не дай Боже!

Мені треба дуже вас побачити, вийдіть завтра опівдня у сад, над річку, і за себе, і за вас благаю; мені треба вам багато сказати, бо всього не напишеш, і од вас почути. Благаю вас, вийдіть.

Знайомий ваш Ів. К-ий.

Комашинський набув покою трохи, написавши оце. Він писав щиро, од серця, й йому здавалося, як-то бува, що й Катрю вони теж-таки до серця діймуть. Йому тільки не до смаку було припало, що він так Верецького лає – чи не краще було б, щоб вона сама подумала, – заворушилась така думка, але Комашинський зараз прогнав її.

– Оце добре, а хто ж їй дасть знати, яка то людина Верецький?

Й тим часом він одурив би дівчину й занапастив її він, на мені ж був би гріх, що не спинив її, – думав Комашинський.

Він сидів міркуючи, а тим часом мати його увійшла до покою. Вона помітила добре, що синові щось дуже незвичайне трапилося, вона злякалася й не сп[ита]ла усе оце, а не спитала його через те, щоб ще більше не завдати нудьги йому; до того, хоч Комашинський [любив] мати щиро, одначе [їй] души своєї не вивертав; мати се чула й дуже журилася часом. Тепера, побачивши, що Івась більше не пише, вона потиху увійшла й сіла коло стола.

– Що се ви не спите, мамо? – спитав син.

– Не знаю, щось сон не бере. – Обоє стихли.

– Івасю, що се тобі? Яке лихо спіткало? Ти змарнів геть, із лиця спав…

– Е, мамо… знаєте пісню:

Любив я дівчину –

Засватали люде,

Мені ж молодому

Пароньки не буде…

Мати як крейда побіліла; вона згадала, що в тій пісні далі:

Піду же я на річеньку,

З жалю утоплюся…

Се вже непереливки!…

– Івасю, невже ти з-за дівчини якоїсь хочеш собі віку вкоротити? – спитала вона перелякано.

– Ні, сього, мамо, не буде, не бійтесь, – сказав Комашинський й припав до рук матерних. Так просиділи кілька часу. Комашинський разом устав й узяв одягати свитку.

– Куди се ти, сину? – знову злякалася мати.

– Хочу оцій-о лист занести, – показав Комашинський.

– Кому се? – спитала мати. Комашинський показав.

– Ще, може, моє не чисто пропало, – сказав він.

Мати мовчки похрестила його й поцілувала… Івась пішов, а мати, хусткою укрившися, стояла на ганку й дивилась, куди пішов він. Шкода дуже було їй сина, й ще інше серце гризло – вона бажала, щоб син вилив би своє горе перед нею, серце своє показав, бажала його горем із ним погорювати, його слізьми поплакати… й сього не було – син тільки дав їй знати про своє лихо й кохання – а досі й не казав про се нічого, наче чужий, – подумала мати. Вона вийшла за старого Комашинського хоч доброю волею, але не коханням – він був вже добре літній чоловік, а вона ще дуже молоденька, й потім тільки звикла до нього. Вона бажала тепер до сина прихилитись, із ним молодий вік пережити – й от чула вона, що Івась, такий добрий, розумний, прихильний до неї завше, усе ж таки був чужий для неї… Чужий! Й заздрість брала її – певне, та дівчина йому не чужа, любить він її більше…

Комашинський пішов тим часом до господи Тарасевичів, вкинув лист свій у щілку, що для сього була в дверях прорізана, послухав, як шурхнуло воно, й пішов геть. Ясні плями вже вирізнялись серед чорних хмар, починався день, мокрий, холодний, як був учора. Комашинський потиху дибав, обминаючи калюжі. Він трохи набув покою – як-то бува із людьми, що ждуть чого-небудь великого, незвичайного й держать, готують для нього сили, і Комашинський не чув вже такої журби, горя, як попереду; він наче боявся як-небудь порушити силу, що зібрав для своєї розмови із Катрею.

Вернувся Комашинський додому, як уже добре розвиднілось. Він подивився на годинник – минула чверта, до півдня ще далеко, – подумав Комашинський, не роздягаючись ліг на канапку й заснув – але думка не давала йому покою, він прокидався кілька раз, дивився на годинник й знову лягав; заснув нарешті добре й, прокинувшися, побачив, що минала одинадцята; він трохи одпочив, стомлене тіло трохи покою набуло. Комашинський випив скоріше чаю, що зоставила для його мати, укривши усякими застілками й рушниками, та й як був, не прибираючись, пішов до саду. Він вийшов на річку й став ходити берегом; окрім нього не було тут нікого.

День мокрий та поганий. Червець здавався листопадом. Небо щільно завісилось сірими хмарами, вітер гнув та гойдав мокре гілля, обвисле листя; річка вкрита туманом, межи сірими берегами, сама сіра, ледве побачиш. Раз по раз вітер наві[ва]в дощ, холодні, дрібні краплі били мокрий ґрунт, голе каміння, вітер стихав, й дощ проходив. Комашинський покаявся, що попросив вийти Катрю в таку погану погоду й у таке погане місце, але вже не поправити було. Дощ загнав його в якусь пробиту халабудку, що стояла над річкою, хто його зна для чого, але він подумав, що Катря не побачить його там й знову вийшов на берег – до того таки змерз сидячи, тра було проминатись. Він довго ходив, розглядаючи сумний, мокрий краєвид; ноги вже підтоптались; він глянув на годинник – дванадцята вже минула… Комашинський похмуривсь – невже Катря не вийде, побоїться дощу, невже ж вона зовсім чисто од нього одцуралась й тепера байдуже їй, що він таку муку терпить…

Думаючи таке, він почув, як стукнула хвіртка у сад. Чиясь хода зашамотіла. Комашинський раптом оглянувся – якась постать жіноча, він тільки не розбирав чия, йшла просто до нього. Серце тріпнулося в Комашинського – кому ж більше йти сюди, у таку погоду, як не Катрі? Він став і ждав, щоб вона надійшла, приглядаючись – аж разом мало не крикнув з жалю – він впізнав Гарчинську!… Гарчинська замісь Катрі!… Він хотів як-небудь втікти, але не можна було – Гарчинська добре бачила його. Він мусив стояти, поки підійде вона.

А Гарчинська ішла садом до своїх ученичок. Вона зблідла й зараз почервоніла, забачивши Комашинського.

– Як се ви сюди зайшли, Іване Андрієвичу? – радіючи, спитала вона.

– Так вийшов, проходитись – голова щось заболіла.

– Певне, багато дуже робите, не шануєтесь… Ви, чула я, їздили були, чи що? – розпитувала Гарчинська. Комашинський одказував з неохотою, ледве перемагаючи себе, але вона не вважала на се – вона так зраділа, так багато мала сказати, аж забула, що із своїм уроком спізниться й будуть за се її шпиняти цілісінький тиждень. Вона згадала про се й мусила попрощатись із Комашинським.

– Ви ще не швидко їдете звідсіль, ще побачимось? – спитала вона.

– Запевне, запевне, – одказав Комашинський, радий, що одчепився. Катря не приходила й тим завдавала йому ще гіршої нудьги та турботи, серце боліло, він не знав, що вчинити й що зробити, а тут мусів розмовляти із Гарчинською… Комашинському здавалося, що він божеволіє, що голова репне, як кавун. Побачити Катрю, побачити як-небудь – от що тільки стояло в голові; він держався за сю думку, як грішник за цибульку…

– Може, вона листа не дістала, – подумав він.

Не перейшов, а перебіг він вулицями й пішов у господу Тарасевичів. В сінях лакиза спав, уткнувши носа у одежу, що висіла на кілках. Комашинський торкнув його, той схопився, раптом так вирячив очі на нього.

– Катерина Євгенівна дома?

– Дома.

– Вона увесь день сьогодня дома була?

– Ні, їздили й вернулись.

– Їздили?! – подумав Комашинський. – Погоди не злякалась, а у сад не пішла. – Слухай-но, піди попроси її в залу саму і тітці не кажи, що я прийшов… піди, будь ласкавий, – казав Комашинський, тискаючи в руку лакеєві гроші. Той стояв, не знаючи, що вчинити – пустить Комашинського боявся – він якийсь наче незвичайний, бешкету наробить, не пустить – шкода грошей – він вже встиг роздивитись, скільки було їх – шкода кума, шкода пива.

– Йди, йди ж, – тягнув його за рукав Комашинський – нетерплячка його брала. Той одразу схаменувся – надумав, як помирити кума з пивом – пішов та й сказав Куцаповій усе.

Куцапова злякалась, почувши, що прийшов Комашинський, та ще чудний такий.

– Ще бозна-що вчинить, оці шибеники до сього дуже здатні, а дома й Тарасевича нема, треба вчинить його волю, – подумала вона – не було в неї хисту правдивого панського, із ним же пан самого чорта в губи поцілує й не скривиться.

Куцапова подивилась на Комашинського крізь двері й пішла сказати Катрі. Катрі лист Комашинського принесли, як ще вона й не вставала – тім то й Куцапова не читала його. Катря мало що спала уночі й устала засмучена; вона зараз прочитала лист й розсердилась на Комашинського – хіба вона ж й так мало муки прийняла, що він ще надати хоче? Вона передумала усе й нічого він їй нового й не напише, не скаже, тільки завдасть ще гіршого жалю.

– Не піду я до нього, ще в таку погану погоду, – постановила вона, – Біг із ним!.. – Одначе думки про Комашинського, як не проганяла вона їх, усе стояли в голові. Вона сердилась на Комашинського, що він не дає кохати Верецького, бо Верецький був їй далеко миліший од нього, се вона добре знала, а починала Комашинського пригадувать, її брав жаль, вона каялась, що полюбила Верецького, що йде за нього… – так усе оце було із нею, й вона зблідла, змарніла од цих думок в’їдливих, що ніяк вона не могла розібрати[сь] й од них одчепитись.

А тут ще до неї приставали, вітаючи, радячи, научаючи. Вранці, ще п’ючи кофій, розвела веремії Куцапова, научаючи Катрю, щоб вона не дуже давала знати Верецькому про своє кохання.

– Бо з чоловіками о! – як треба добре ся мати – йому тільки покажи, що любиш його, то зараз візьме волю й не буде йому аніякого страху. А що він вдає, ніби кохає, то тому я не дуже йму віри; щось мені здається, мовби напустив він на себе, поки що… то треба стерегтися, щоб дуже волі потім не узяв… Тоненький голосок, а вовча думка!.. Подивись он по людях!.. – Катря мовчки слухала оці веремії, задумана й бліда.

– Катре, – потиху обізвалася до неї Ліда, як Куцапова пішла кудись, – чого бо ти така сумна, аж змарніла?

Катря пильно подивилась на неї. Сестри любилися завше, але Катря не ждала тепера, щоб Ліда помогла їй із думками розправитись та й не сказала правди.

– Не знаю, чогось мені тяжко.

– До тебе учора сватався Комашинський? – тітка щось таке мені казала… Чого ж бо ти мовчиш, хіба тобі його шкода?

– Шкода, – понуро одказала Катря.

– Але ж ти не підеш за нього, ти сказала йому се?

– Казала.

– Оце добре, – сказала Ліда жваво, – се ти добре зробила. Він тобі, по правді, не пара; як на моє око, то й не вартий він того, щоб за ним побиватись… се ти побачиш сама… Але чого ж бо тобі сумувати. Годі, сестричко, повеселішай, – втішала Ліда й заговорила потиху. – Як він тобі такий вже милий, то ніхто ж не бере його од тебе, хіба як вийдеш, то вже треба собі світ зав’язати? Се було б вже дуже чудно – і розумніших од Верецького дурять жінки, й ніхто їх не судить за се… А Комашинський тобі не до пари, хоч і Верецький… не велика цяця.

– Годі тобі, Лідо… невже й ти збираєшся свого чоловіка дурити? – Ліда почервоніла.

– Мій чоловік то інша річ, а я тільки, що ти так вже побиваєшся за Комашинським, – одказала вона й стихла, а Катря знову похилила голову із своїми думками. Заздрість її узяла, чому вона не така, як Ліда? Не боліла б душею, не мордувалась; як йти, то йти, не йти – то й не йти…

Як пішла дванадцята, Катря узяла й поїхала кудись у гості, чи що, щоб не було її дома опівдні й не можна було у сад піти. Вона по правді боялася Комашинського, боялася, що[б] він не заполонив її й ще гіршого не завдав жалю й тікала од нього, чи то од себе. Скоро минула перша, вона зараз вернулась додому. На столі лежав лист Комашинського, Катря узяла його й ще раз перечитала; вона усе ж таки не набула покою й тепера, як південь минув, вона думала вже, що краще зробила б, якби пішла до Комашинського. Треба було як-небудь розв’язатись, постановити конешне, а то так вона нічого, окрім нудьги, не сподівалася, – одцуратися от Комашинського, кинути Верецького (хоч сього вона не змогла б кинути, так здавалося їй), що-небудь, аби добути покою. Вона подумала навіть написати Комашинському, щоб він прийшов до неї, а це тут прийшов він непроханий, й Куцапова прийшла кликать Катрю до нього.

– Іван каже, що він якийсь несамовитий, ти не дуже його дратуй, а то, боронь Боже… – навчала Куцапова.

Катря звомпила й зраділа заразом. Вона глянула у дзеркало, поправила коси й пішла в залу.

Комашинський стояв коло вікна, прихилившись до нього, чорна постать вирізнялась проти світу. Почувши ходу Катрину, він разом обернувся й Катря здивувалася, побачивши його – він зблід, змарнів, очі позападали, почервоніли, й справді увесь він несамовитий якийсь був.

– Ви дістали мій лист? – запитався він, узявши Катрину руку.

– Дістала й прочитала.

– Чому ж ви не прийшли, невже вам так важко було се зробити.

– Не важко, але мені здалося, що буде лучче нам не бачитися більше.

– Катерино Євгенівно, ви робите не до ладу, вам межі панства щасливо не жити, ви дурно виходите за Верецького… Йдіть краще за мною для людей, для України працювати. От де ваша дорога, чесна й свята. А я люблю вас щиро, усім серцем… йдіть за мене, йдіть, там щастя, там життя правдиве, по Божому; там щастя – а тут ви пропадете, загинете… послухайте мене, киньте Верецького, не вважайте ані на кого, він вам не до пари, він не для вас,… – з запалом, швидко казав Комашинський, держачи усе її за руку.

– Се ви вже писали мені, але я люблю його, Іване Андрієвичу, – зумісне так сказала Катря.

– Ви любите? Не може сього бути, я казав і скажу, се вам тільки здається, через кілька часу ваше кохання, як дим, пропаде. Хіба ж ви не бачите, яка се людина? Буде каяття, та вороття не буде. Благаю вас, не виходьте за нього, він безголовий паничик, без щирої душі, без серця…

– Я люблю його, ви забулися, певне…

– Любите? Га?… Де ж тоді та правда, котрої ви так добувались, чи не в Верецькому? Та воля?

– Правда – скрізь, і в Верецькому, може, ще більше, як у кому іншому.

– Може, – усміхнувся гірко Комашинський. Тепер тільки довідавсь він добре, що Верецький узяв верх над ним, його врода та звичайність; побито його щастя й надію до решту, увірвалася цибулька, за котру він держався; серце заболіло й розгнівалось разом.

– Так ви любите його? Гм, я сього не ждав. Але як ви так його любите, то й балакати уже тут шкода. Може, й справді Верецький вартий того, щоб його кохати… Прощайте, Катерино Євгенівно, дай Боже вам усякого щастя…

Катря не перемогла себе.

– Іване Андрієвичу! – крикнула вона, – не зневажайте, не кляніть. Що ж я маю робити – і ви мені милі, і правда – Верецький миліший; я не переможу свог[о] серця… Ви такі правдиві та щирі, порадьте лучче мене, пожалійте, а не зневажайте!..

Катря заридала.

Комашинський зблід, затрусився, наче щось увірвалось у ньому.

– Щасти вам Боже!.. – ледве вимовив він й пішов, не оглядаючись; чути, як зачинилися за ним двери.

Катря метнулася за ним… їй стало його так шкода, разом забажалося вернути, дігнати… Вона сіла й заплакала. Куцапова, що сиділа й слухала у другому покоєві, вийшла звідти.

– Та пішов, ну хвалить Бога, що так вийшло… О, оці шибеники! Оце скоро побачила я його, вже вгадала, що з ним добра не буде… Ну й ти добре од нього одчепилась. Але чого ж ти плачеш?! Хіба він тебе вразив, чи що?

Катря нічого не сказала й мовчки пішла до своєї кімнати.

Комашинський ішов додому. Він стільки переболів душею за оці два дні, що втомився й не болів так, тільки щось мов нило у ньому. Не повертаючи додому, він пішов просто містом, вийшов на поле й помандрував геть дорогою, по рівному, туманом застеленому степу. Довго ішов він, наче хотів утомою перемогти себе; попереду йому стало душно, але вітер та дощ швидко прохолодили, дойняли його. Ноги притомились. Комашинський сів на камені край дороги, ждучи, чи не поїде хто проз нього.

Він приїхав на возі, що віз кавуни до міста на ярмарок. Вже смерклося, як вернувся він додому. Він втомився дуже, ноги нили й горіли. Комашинський ліг на канапці й заснув.

Мати, що увесь день спокою не знала, думаючи про нього, прийшла покликать його обідати. Вона торкнула його раз, другий; Комашинський схопився й несамовито дивився на мати.

– Ходи обідати, Івасю, я поставила.

– Га, обідати?! – гірко, дорікаючи, сказав він, – тепер обідати, а чому, як давали «Різдвяну ніч»…

– Господи! Схаменися, ти заспався!..

– Й усе ж таки скажу, що вона мене любить і пішла б, якби не одкаснули од мене.

Мати перелякалась, вона полапала чоло Івасеве – гаряче, аж паш[і]ло.

Покликали лікаря, заходились, заклопотались; засмерділо ліками, по вікнах, по столах виставились слоїки й слоїчки – Комашинського узяла [трясця]. Потяглися довгі, сумні днини. Комашинський то кричить усяку нісенітницю, хапається та б’ється, то лежить стомлений, наче неживий… Устав аж після другого Спаса, худий та тощий, з лиця жовтий, без волосся.

Скоро трохи поправився, Комашинський заходився їхати у Київ – йому не було більше чого сидіти у місті. Він попродавав ґрунти й хати, які зосталися од батька; до того місто нагадувало тепера багато не дуже веселого.

Якось мати прийшла до синового покою. Комашинський сидів, нагнувшися коло столу. Мати покликала його, син устав.

– Івасю, голубчику, ти плачеш? – зажурилися вона. Комашинський справді плакав. Горе не вийшло укупі з хворобою, тільки не таке стало гаряче, похолодішало, наче камінець на серці лежало. Він силкувався занедбати, зневажити Катрю, думаючи, що не варт журитися за нею, коли не стало в неї розуму й серця, щоб оцінувати його, коли вона вибрала Верецького, – але д[а]ремно, Катрю він усе ж таки мав доброю, гарною дівчиною, котру тільки обійшов гарний Верецький; Комашинський бачив, як вона мордувалася, вибираючи Верецького, як то було їй тяжко – й любив її.

Поміж тих, хто знав Комашинського, пішла чутка, що вони їдуть. Багато посунуло прощатись – було тих, що щиро шанували Комашинського; декому цікавості додала чутка про кохання його – про се усе вже місто знало. Під той день, як Комашинський мав їхати – се було вже після Першої Пречистої, вранці кілька людей зібралося до нього. Прийшов Галузенко, ще лікар – Козачковський звався, дехто з тих, що були тоді на вечері в Галузенка з Комашинським, й ще двоє – один – то жидок, а другий – то москаль; обох Комашинський тільки що знав, але се їм байдуже було – були люди в’їдливі й цікаві дуже – москаль, ледащо велике, писав деяку брехню у газетки маленькі, а жидок, цвічений й тендітний, мало не світився. Біг його зна, чим живився. Обоє наскучили Комашинському добре – москаль, певне, хотів догодити йому – як од панів таку вразу прийняв – без кінця лаяв панів й панство, розказував усякі їх вчинки, й як він кому з них вкрутив хвоста й як [вони] його бояться…

Жидик розпитував Комашинського про народовство й помаленьку, по-жидівськи, щоб як-небудь не вразити, нарікав народовству – воно, звісно, діло добре, одначе вдаються дуже у своє й не дбають про людське взагалі, що вони стають не людьми, а українцями; що от він жид – чуєте? – А йому однаково милі чи іспанці, чи китайці, так треба було б й усім українцям.

– Є й без них кому, – одказав тільки на се Комашинський. Трохи згодом пішли усі, зостався Галузенко з Козачковським.

Вони забалакали про народовство щиро – Козачковський був поляк, але виріс на Вкраїні й, не цураючись того доброго, що є у поляків, не похваляючись, мав себе за українця.

– Щасти вам Боже, не в веселі часи йдете ви, Іване Андрієвичу! Як згадаю тепера, що то за моє студенство було, аж серце заниє – після усяких тіснот наче на вільну волю видрались – казки, Чубинський, Нечуй, а далі з’їзд археологічний, «Різдвяна ніч» – хто б його знав…

– Коли ж таким людям і виходити, як не в такі часи, – одказав Козачковський; – з вашою охотою, з вашою силою самий вам час.

– Охоти доволі, – сказав Комашинський, – якби не що інше. Он жидик зараз про «людей взагалі» – звісно, він се так казав, щоб своє жидівське цвічення показати, а мені ся думка в потилиці сидить. Часом, як подивишся [на] наших недоумів, недбалих, легкодухів, тай подумаєш, чи не єсть то велика дурниця наше народовство.

– Ну от, се на кожного находить, на се не вважайте!

– Тільки дурень буде робити й у голову йому не западе, чи на добре він робить!…

– У дубця два кінця, се я сам добре знаю; за один держуся, та коли б можна було часом про другий забути… то через се охоти моєї не поменшає… Знаю й сам, що народовство не перебаранчає, щоб чоловіка любити і людей добрих всякої національності. Та тепера шкода й міркувати про се – не до чоловіка тепера, як треба українця вирятувати – не «люди» ж поглинуть, а німці, москалі, ляхи, жиди…

– Ой ляхи, ляхи! Коли не будуть вони сидіти на шиї в нас!…

– Не буде ляха, не буде жида! – гірко засміявся Козачковський.

– На нашій славній Україні.

– На нашій не свої[й] землі… – похмуро додав Комашинський.

– Що ж маємо робити, їх сила.

– Та я не про москаля, й без нього ми на свою шию доволі годуємо…

– Не в нас тільки, але й скрізь.

– Невелика втіха, по правді.

– Стережіться, Іване Андрієвичу, там щось починають знову не дуже смачне, чутка доходить, – сказав Галузенко; – довго ще полуда буде на очах їх… от де треба Божої ласки!

– Ну, прощайте Іване Андрієвичу, ви, я знаю, не любите, щоб вас проводжали. Дай Боже вам усякого щастя, усякого доброго – я не знаю, хто більш вартий Божої ласки, як ви, – прощався Козачковський, й усі троє обнялися й щиро поцілувались…

– А чуєте, хоч Комашинський із своїм коханням прийняв лиха, а воно таки йому на користь пішло…

– То-то ще тоді дивувався я, що він такий мовний та жвавий став, – казав дорогою Козачковському Галузенко.

Комашинський тільки сам зостався, аж трохи згодом хтось на ганку дзенькнув.

– Кого се нечистий несе, – подумав він й пішов у сіні. Там стояла Гарчинська.

– Здоровенькі, не забулись про мене? – привітався він до неї.

– Прийшла подивитись на вас у остатнє.

– Спасибі… є, так як бо ви змарніли дуже, – здивувався Комашинський.

Гарчинська справді змарніла, та було й з чого. Жила собі потиху, марила про Комашинського й у гадці собі не мала нічого, аж поки не встрів її Балабенко, се було кілька днів після залицяння Комашинського.

– Чи чули ви, яка біда? – сказав він здуру, – що з Комашинським трапилось?

– Що? Чи не вмер? – спитала бліда з переляку Гарчинська.

– Ні, поки що не вмер, але Біг зна, що то буде… – й Балабенко розказав, що Комашинський закохавсь у Тарасевичівну, та обіцялася вийти за нього, а тим часом, як не було його у місті, заручено її Верецькому. Комашинський, повернувшися і про се почувши, прибіг до Тарасевичівни, кричав, дорікав, але нічого не помогло. Потім він, хто каже, хотів устрелити себе, хто – пельку перетяти, але не встиг, а тепера лежить дуже, дуже слабий… от се прокляте панство, – додав Балабенко, – латво їм чоловіка занапастити.

Гарчинська й чула й не чула – слів не чула, а лиха звістка наче громом на неї ударила – Комашинський ледве живий, коха іншу дівчину – гіршого й не видумаєш! Вона Христом Богом упрохала Балабенка піти розпитатись, чи живий ще Комашинський…

Не зуміє ніхто оповідати, що було із нею, поки Балабенко ходив до Комашинського. Але прийшов Балабенко й дав знати, що Комашинський хоч і слабий, але швидко й запевне вже одужує…

Легше стало їй, але й тож – хіба для неї одужає він, навіки вона його утеряла й кохання його!… Страшна туга її вхопила, але нікому не дала знати про се Гарчинська, ані мати, ані Балабенко нічого не знали, тільки зблідла ще гірше вона, помарніла, почервоніли її карі очі. От того ж таки Балабенка почула вона, що Комашинський поздоровшав й їй забажалося над усе ще раз як-небудь побачити його, сказати остатнє слово й тоді зостатись самій із своїм лихом.

Побалакали про українське письменство. Комашинський дивувався, що вона так добре його визнала – він не знав, що додало їй охоти до українства, бігати й скрізь доставати українські книжки.

Гарчинська устала.

– Вам, певне, ще треба виряджатись у дорогу…

– Прощайте Софіє Степанівно, спасибі, що не забулись…

– Ми вас не забудемо, ви там нас не забудьте на Україні. Дай Боже на усе добре вам, хай заступить вас од усього лихого… дасть… – тут у Гарчинської голос затремтів й стих – сльози підступили й здавили горло. Їй забажалося сказать Комашинському, хто він для неї, сказати про своє кохання й своє лихо, але вона перемогла себе.

– Нащо? – подумала вона.

Комашинський не примітив нічого. У нього була тільки [одна] дівчина, а усі інші – були тільки «люди».

– Спасибі, спасибі, Софіє Степанівно, за щиреє слово. Дай Боже й вам усякого щастя… й того щастя!…

Гарчинська вийшла й, ставши на ганку, гірко заридала, припавши до холодних граток.

– Добра дівчина, й до українства вдатна, от би таких побільшало, – сказав Комашинський, вернувся до покою й задумався. Розворушили його горе усі оці люди. Заболіло знову, занило серце… йому сумно стало у хаті сидіти, захотілося на волю. Він одягнувся, вийшов за місто, на поле й пішов дорогою – як тоді. Одначе на серці не те вже було, що тоді.

Хоть ще був тільки серпень, але холодні мокрі дні побили траву й усяке бадилля – воно пожовкло й гнило; з дерев жовте листя летіло й слалося по землі. Степ став чорний, наче восени, а над чорним степом висіло сіре, невмите небо, щільно укрите сизими, заспаними хмарами. Літо одбігло краси своєї й мовчки, покірно вмирало на своєму безкрайому ліжку, під мокрим, сірим небом, не кленучи, не нарікаючи.

Й на Комашинського впливало оце покірне, мовчазливе вмирання, воно й на нього навівало такого ж покірного покою. Вже серце не боліло, не нило, як тоді, а наче тихішало, мирилося… Думки пішли інші. Комашинський згадав свою розмову про народовство й став думати про свою наступаючу працю й життя. Усякі тяготи й тісноти, що терплять народовці, тепера згадувались йому. Сумний степ знову впливав на нього – забирав усе добре, ясне од думок його й наводив саме тяжке й сумне. Життя уставало перед ним з працею без краю, без жодної помоги, привіту, із усяким лихом, сумне, як оцей степ, й гнітило думку. А обминути не було кудою життя того, тільки недолюдком стати, одректися од усього… Чоло змокріло у Комашинського од думок таких…

– Боже! Хай промине мене… – подумав він й зараз додав: – промине… куди?…

Задзвонили до церкви, лунали дзвони з міста. Комашинський вернувся до міста й пішов до тієї церкви, пошукати спокою. Церква була порожня, тільки зо три бабки стояли, хитаючи головами й шепотіли; гулко лунали голоси батюшки й дячка; кілька свічок блимало перед іконами, одбиваючись на золотих шатах… Комашинський став у темному куточку й молився… Святі слова, благання, що стільки віків слухають «труждающії і обремененнії», самий дух церквяний – од свічок, од олії, кадила, – усе оце надало покою Комашинському.

– Наче дух перейде й не буде, й місця свого не пізнає, – згадав він, ідучи додому, й оці ж таки слова, що так часто, було, надавали йому суму, тепера душу заспокоювали.

Другого дня опівдні рушили Комашинські з міста, а надвечір приїхали на маленький вокзалик, що стирчав серед степу, й рушили машиною.

Тою ж таки машиною Попелястий із Барцовичівною їхав – вони побралися після Пречистої – й Барцовичка із ними, Комашинського закликали, й він пішов подивитись трохи на молодих. Барцовичівна раділа своїм чоловіком й ластилась до нього, той трохи згорда до неї обертався, він, було знати, трохи зневажав її.

– Не до пари, – подумав Комашинський.

Стара Барцовичка сіла коло нього. Певне, Барцович натуркотав їй про Комашинського, й добра душа, боліючи тепера за Комашинського, почал[а] радити й просити його, щоб стерігся лихих людей, щоб у халепу яку не вліз.

– От тепера молод[ь] у усякі справи там лізе – аж серце боліє – нічого не зробить, а тільки голову свою проб’є, а скільки лиха та жалю завдасть!.. От у вас мати старенька, Іване Андрієвичу, шануйтесь, боронь Боже, що-небудь із вами вийде, її тоді й на світі не жити, – казала бабка, втираючи кінчиком слізки. Комашинський утішав її, сказав, що він добре стережеться й мати шанує добре.

Вже смерклося. Комашинський вийшов тай сів на східцях. Він дивився, як одсовувались й пропадали за туманом гори, той степ, де стояло місто, де він оце стільки вижив та виболів. Він ворушив минуле лихо, минулі часи, а серце не боліло – учорашнього спокою, що він у церкві набрався, ставало й на сьогодні. Він згадував минуле, й здавалося йому, ніби отакий туман окутав його, ніби стіна уставала між ним та минулим, оцю стіну збудувало його кохання; воно наче перебило життя його. Він був досі хлопцем, тепер став чоловіком – так здавалося йому, й чув він, що лежить у ньому велика, тиха сила, велика воля.

Він вернувся у вагон. Вже ніч находила. Комашинський одвоював лавки для матері й сестри, вони полягали, а сам він вліз на полицю й ліг там. Вагон гойдався, як колиска, й швидко заколихав його. Комашинський міцно, добре заснув.

Примітки

…як давали «Різдвяну ніч»… – «Різдвяна ніч» – опера М.Лисенка, написана на матеріалі повісті М.Гоголя «Ніч перед різдвом». Цей твір композитор створив у 1874 р. як оперету, через два роки переробив на оперу, у 1883 p. M.Лисенко пише третю редакцію «Різдвяної ночі», яка з великим успіхом була поставлена у Харківському оперному театрі (на цей час заборони Емського указу були послаблені).

Устав аж після другого Спаса… – другий Спас, або Яблучний Спас, який відзначають дев’ятнадцятого серпня, за новим стилем, – давнє народне свято. У церковному календарі це свято отримало назву Преображення Господнього. В цей день святять груші, яблука, мед та обжинкові вінки або жмут колосся жита й пшениці.

…се було вже після Першої Пречистої… – церковне свято Перша Пречиста відзначається на Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня, за новим стилем.

…казки, Чубинський, Нечуй, а далі з’їзд археологічний, «Різдвяна ніч»… – названа низка відомих імен і подій, які знаменували розгортання українського руху, відродження національного культурного життя. III Археологічний з’їзд відбувся у Києві 2–21 серпня 1874 р.

Не буде ляха, не буде жида!– ремінісценція з українського фольклору. В оригіналі :

Да не буде лучче, да не буде краще,

Яку нас да на Україні

Да не буде жида, да не буде ляха,

Да не буде і зміни.

… На нашій не свої[й] землі… – рядки з поезії Т.Шевченка «» (з циклу «В казематі», 1847).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 199 – 214.