6

Михайло Грушевський

Другого дня, рано-пораненьку, тільки розвиднілось, поїхав Іван Комашинський, щоб перебути спеку на селі десь у батюшки й на ніч заїхати на хутір. Заворушилось-таки, було, в голові; що от не буде він бачити Катрю, що тепер Верецький буде коло неї тупцювати, але дорога швидко розважила його й зараз повиганяла такі думки. Було ясно, але ще й не гаряче – вночі дощ добрий був. Конячки бігли добре, їхали понад річкою, горною щелиною – поузбік довгою лавою стояли [невисокі] зелені гори й збігали по крутим зугір’ям до річки; там річка підбилась під горби; вони обвалилися, й жовтіють глиняні або камінцюваті береги, вкриті довгим гіллям.

Там ліс, наче череда до води побігла, зелені чинари над саму річку схилилися й миють свої кудлаті віти й дивляться на свою вроду; а там місце трапилось голе, мов виголене, й ясує ясно-зелене між темно-зеленого. Й серед сього усього чудно якось було побачити місце голе, камінням закидане, де-не-де серед сірого каміння кущики дикої сливи-алучи. Се була руїна гірського села – як Кавказ войовано, які одразу не йшли Москві у підданці, з гір виганяли їх й села руйнували; тільки горби каміння обкуреного й чорного та купи дерев од садків ще давали знати, що колись там жили люди. Недалеко було старе кладовище – між кропивою й чинарами стояли кам’яні стовпці, колись розмальовані, але фарбу змили, й подекуди зостався шматок намальованої квітки або край ножаки.

– От суму наганя місце, – подумав Іван.

За руїною недалеко було село, де мусив він коней перепрягати.

Коней, звичайно, не було, – паслись, послали за ними, а Іван години з дві снідав, сварився з старостою та виглядав з вікон пошти – з одного бачив вулицю, стару колоду й двох свиней у багні, з другого – гній, діряву повітку й курей з обтріпаними хвостами, і хоч і те, і це було дуже цікаве, але теж таки остогиділо. Через се, посидівши, він добре-таки попікся, поки доїхав до свого батюшки. Тут він одпочив, послухав батюшчиних оповідань про людське безголов’я й вечером пізно приїхав на свій хутір.

Комашинський, як і знав, не скучив, жиючи на хуторі. Старий урядник козачий, що держав хутір на чиншу, тільки б Іван слухав, завше ладен був оповідати про своє життя, як воювалась їх станиця з татарським аулом, що жив за річкою – оповідаючи, він завше скаржився при кінці, що тепера усі тільки й дивляться, як би підчухрать козацькі вольності, як через се юнацтво козацьке зникло, й усьому світу велика сталася… Окрім старого, Івана розважала своєю розмовою жінка його і на[й]мит – жінка була запекла хазяйка, вона за двадцять рік пам’ятала, скільки коштувало усяке збіжжя, й завше сьому научала. Наймит був українець з-під Ізюма, був у москалях, а тепер вже ходив «по білету». Він страх любив люльку й, де тільки мав часину нам’яти й запалити, завше вона в нього стриміла.

– Що ж ти додому не вернувся? – питався Комашинський.

– А що я дома робитиму? – тут край вільний, заробіток добрий, а у нас… А воно звісно, – казав він трохи подумавши, – справді іноді й зажуришся за своєю Харківщиною – що тут за край – гори та гори, остогиділи вони мені, а там вийдеш на поле, глянеш – дак, може, верст сто без усякої трубки око закине… Ну й знов татарва бісова тут усе, кацапи… Отже не люблю сих кацапів – усе в них не по-людську, живуть, як свині, у хату [в]війдеш, а там гірш, як у хліві – гній, кузька усяка. А лаяться почнуть!… – наймит чадів люлькою, мовби хотів викурити той кацапський дух.

Такі були люди на хуторі. Але Іван мало що пробував на хуторі з ними, він більш любив ходити за хутір, за село, що було недалечко, між огороди, поля, у ліс, на річку. Тут ніколи не прискучувало йому ходити між околишніми городами, вчуваючи гарячий дух од землі, картоплі, кропу, конопель, дивитись, як стеле вітер золоті колоски, слухати, як цвіркоче усяка кузька у бур’яні, іноді цілі години лежав він де-небудь на [траві] під кущами.

Добре було йому тута, де ніщо йому не докучало, ніщо не забороняло робити, думати, що схоче. Заспіває пісню, скільки голосу стане, а то ходить мовчки, дума – здебільшого не про кого, як не про Катрю – для сього ж він і їхав.

Він пересвідчився добре, що любить її, любить щиро, вперше, як родився. Але кохання оце не надавало йому турботи, страху, та і хіба могло се бути тут, серед безкраїх, тихих краєвидів. Тут усе – й жовтоголові соняшники за окопами в городах, й довги шляхи, вкриті м’якою, дрібною курявою, й щирий вид хазяїна, й собака куций, реп’яхами уцяцькований, й саме повітря хліба, картоплі, сіна, землі й дьогтю – усе оце, здається, саме перетурбоване б серце заспокоїло звичайно, якби вважати тільки на се й затулити очі на усе інше.

Комашинський не залишив тих думок, що не давали йому покою на місті; він зараз став розбиратись із ними. Усі оці думки здебільшого йшлися до його народовства й роботи народовської – чи не буде Катря тут перебаранчати й чи не буде вона перебаранчати Катрі. Шкода й казати, що Комашинський хотів такої жінки, щоб так, як і він, любила його працю народовську, була здатна до неї, духу, пораду давала йому – чи ж буде такою Катря, що виросла серед безголового панства, од усього живого трьома мурами одгороджена, що тепер, може, вперше почула щире слово про таку працю? Одначе в неї ще душа не попсована, жива, дужа, й серце на усе добре не прохололо – а хіба ж його, Комашинського, праця не добра, не чиста, не свята?

Звісно, панської трути не збудешся разом, не така вона, але нічого, ще вона молода, не пройшла, не встигла пройти нею, тра тільки не гаятись, щоб не спізнитись, тра якомога скоріше вирвати її, а там вже нічого, полюбить людей, полюбить роботу, народовство, мову українську – тепер їй баки забивають ті, що круг неї – а там само вже воно гаразд піде, жива праця, живі люди – вони своє візьмуть!… Звісно, з тією живою працею, окрім лиха та жалю, – Біг зна чи добудеш що, вона звикла до усякої догоди, до пестощів, щоб її усе слухало, догоджало – а там глузуватимуть, гнатимуть, зневажатимуть… се справді; боронь Боже, ще тоже буде нарікати на мене, що зав’язав світ?..

Але ні, ні! Невже так вона мало правду любить, що побоїться лиха? Ні, вона дівчина щира, правдива, не бракує сили й духу, тільки не було досі коло неї, щоб сказать їй щиреє слово – оттакі он, як Верецький, бодай його скрутило, коло неї тупцювали й тупцюють, тра скоріше одігнати їх од неї; а що лихо там та посміхи, так се ізо мною нічого їй буде, – «краще гірку, та живу воду пити, аніж солодку, та з болота», – се вона сама зна, а як не знає, то дізна… А мені вона тяготою не буде, ні, не така вона дівчина, й чудо Боже, як виросла вона між них, між Куцапових сих, Верецьких, Попелястих? Он Ліда, така і вона була б!… Погана рідня, зовсім для українського народовця не зручна, ну та й така високородна рідня самі од мене одцураються…

Й Іван вже бачив своє грядуще, наступаючеє життя й де чекав він перше самого лиха, тепер він вже бачив багато й щастя, багато втіхи із розумною, доброю жінкою. Що Катря його любить, се мав він напевне й не думав про се – Катрині речі, Катрине лице, завжди такі щирі, привітні до нього, Катрине прощання – се усе розігнало б темні думки, якби й з’явились вони. Як то бува, скільки він її кохав, стільки здавалось, ніби й Катря його коха; кохав же він її щиро, усім серцем; він [сам], вона й усе, що було йому миле, здавалось, ніби злилося, стало єдине й ціле, наче було завше таким; мовби плоть, од другої плоті одсічену, тягло його до Катрі. Він любив її не за вроду, не за розум, не за добре серце – він чув оце – але уся вона, як її бачив він, була йому мила; то негарне, що знав він за нею, не шкуляло йому очей, а тонуло, пропадало…

Й скільки щастя сподівався він, як дійде її, буде завше бачити кглі себе, чути її голос, чути її саму. Раз десять він вже все дрібненько передумав, перебрав, але кожний час радий ще раз передумати, вишукать яку-небудь подробицю. Й не передумавши, замислившися, вертався вечером до хати й весело вживав просту, але смачну страву, у мислях глядючи, або розмовляючи з Катрею; й дивувався хазяїн з гостя, що він так невважливо слуха, чомусь усміхається, тим часом як він оповіда, як-то десь татари спалили скільканадцять хат й самих хазяїнів украли, чи що, не скажу вже вам…

Тиждень вижив Комашинський на хуторі, дожидаючи Барцовича; той трохи спізнився, аж і приїхав – постать правдива генеральська – пузо, шия, наче у вола, ніс наче з буряка; приїхав із ним і синок – якесь манірне хлопченя. Другого дня об’їхали хутір й недовго вовтузились – Барцовичові хутір дуже сподобався, дуже кортіло йому ґрунтів купити й вони незабаром згодились із Комашинським.

А після сього хазяїн Комашинського, радіючи такої чести, що генерала у себе приймав, до того ще й бажаючи й у Барцовича на чиншу зостатись, таким обідом пошанував его, що на! Мало себе самого не зварив і не поставив. І обід, і хутір так уконтентовали Барцовича, що він до решти розм’як й навіть, як-то кажуть, з вищого розуму закидати став.

– А що, скажіть мені, Іване Андрієвичу, – сказав він, витираючи товсті губи, – ви лях?

– Ні, українець, а що?

– Е, я теж українець!… еж, українець… й подивився на Івана, наче сказати хотів: бач який я, чуєш?!

– Е-е-е, – загув Іван.

– Еге… й, Боже мій, як колись-то я добре усе оте знав, й Кобзаря, й Наталку, й Енеїду!… Та ще й досі не забув, мабуть, як бо то:

Еней був парубок проворний

І був козак він хоч куди…

На лихо вийшов він моторний,

Храбріший од усіх козак… так, чи що?

– Сливе що так, – сказав Івась й вилаяв Барцовича потиху: от розкис старий кнур од слив’янки й українця вдає.

– Позабував – а от синок мій, той добре зна, той поперечитував і Котляревського, й Стороженка! Ти б що-небудь прочитав, Михайлику!…

– Ні вже, нащо турбувати! Нащо мордувать мову українську, – подумав він.

– Шкода, от тепера вже книжок не друкують, колись за мої часи не те було!

– Й тепера ж друкують.

– Друкують? Мовою українською? Як же се?

– А так, друкують, та й годі.

– Не знаю, може, й справді, хіба потайно… Але тепера усе таки не так. От я пам’ятаю, як колись то бувало в нас – Стороженко з Котляревським у нас тоді верховодили; хлопцями себе огорнуть, підуть зараз те да се поучати… чого тільки не перебалакають!…

– Овва, закрутив чорту хвоста дядько, що то як чоловік військовий!

– А що, не знали ви часом тоді добродія Голятовського, чи не був він теж там із вами?

– Голятовського? Гм… а пам’ятаю, він тоді дуже ще молоде було хлопченя. Де він тепера?

– Не знаю, по правді сказавши, так чув про нього.

– А слухайте, Іване Андрієвичу, я так думаю, що не може того бути – Україні завше під Москвою сидіти. Повинна вона устати й знову мати й своїх козаків, й гетьманів, як то Гоголь розписав. О той Гоголь! От химерно пише, які смішки видумує – Свербигуз, Пацюк!… Ха, ха, ха, – й пан Барцович засміявся так, що очі чисто сховались за червоними, опасистими щоками.

Другого дня вранці збиралися їхати до міста, аж, прокинувшися, побачили таке на дворі, що аж в роті скисло. Хазяїн порадив почекати, щоб вияснилось – він хотів дійти-таки, щоб Барцович обіцявся зоставити його на чиншу. День проліз сумно й помалу, Барцович розкис – лупав очима, починав розмову то з Комашинським, то з хазяїном, позіхав, кидав й знову починав. Хазяїн тупцяв коло нього з-за свого чиншу, Барцович усе випручувавсь й одказував що-небудь таке: «подивлюсь… подумаю!» Синок Барцовича усе приставав до Комашинського, силкуючись що-небудь «з вищого розуму» закинути… Комашинський не втерпів, втік й решту [дня] пролежав на сіні в повітці й крізь дірку у стрісі дивився на сіре, плаксиве небо.

Другого дня стояла така ж мрякоть, й Комашинський не хотів більше чекати погоди; хазяї[н] теж таки не держав їх більш, бо вже кинув добуватись от Барцовича. Комашинський з Барцовичем і його синком [їхали] однією бричкою, за се й каявся усю дорогу. Барцович усе кректав та ліз на нього. Дурно хитрував Комашинський, то лікті йому підставляючи, то рубом повертаючись – товстий Барцович, мов кавун, усе випирав його з брички… Ґрунт розкис, коні хлюпали, накидаючи й на Комашинського, й на Барцовича кожного разу силу рудої соломахи.

Стемніло вже добре, як приїхали вони до міста. Комашинський скинув мокру та брудну одежу й бухав, смакуючи, чай з старої мисочки, розглядаючи оте малювання, що розглядав колись маленьким хлопчиком – іспанець у премудрій шапці танцював викрученими ногами, а дівчина, якось чудно нахилившися, під носом у нього махала хусточкою. Мати й сестра сиділи коло Комашинського, оповідаючи про усякі новини й прояви.

– Знаєш, Івасю, ота панночка Тарасевичівна молодша заміж іде, Верецький залишався до неї, ти знаєш… Ой, що се ти, – крикнула вона, побачивши, що Івась подавився, й закашляв, й заприхав. Сестра підскочила й стала бити його в спину… Івась одприхавсь й сидів мовчки, втупив очі; материне слово наче в голову його вдарило, усе закрутилося перед очима, й іспанці на мисочці затанцювали.

– Бойчук приходив, просив, щоб прийшов до нього грати учора, – оповідала мати, – він тепера вже не там живе, а перейшов – знаєш, де жили Крестецькі?

– Мамо, – спитав Комашинський понуро, – хто сказав вам про се?

– Про кого? Про Бойчука?

– Про оту панночку Тарасевичівну. Дивуючись, глянула мати на Івася.

– Хто казав?.. гм… а, згадала, Петра Степановича жінка, а що?

– Так собі… гм. Ну, буде з мене, дякую, мамо! – Івась поцілував мати в руку й пішов.

– Що се ти, Івасю, наче з тобою…

– Нічого, не турбуйтеся, се так трохи протрясло…

Мати зітхнула й почала прибирати причандали. Комашинський пішов до свого покою й, не засвітивши, довго ходив серед темряви.

– Не може сього бути, жодним побитом не може, – сказав він сам собі. – Невже полюбить вона Верецького, сього розмальованого дурня… де ж тоді й душа щира, серце правдиве, до усякої правди чуле? Йти за сього бахура безголового… Але може, й справді повабиться на його гречність та звичайність, може, сподобався, що так добре метикує про красу там жіночу, що так звичайненько уклоняється… де до нього тобі, Івасю, подивися на себе… Ні, не може, не буде, не буде – знов стукав він кулаками в стіл, – не буде, як тільки є в світі правда… чи ж би кохав я її тоді, аж я її кохаю, й вона мене кохає, хоч би Верецькі з усього світу зійшлися й залицялись до неї, вона їх зна, зна, як цінувати… Й думати мені недобре, що вона зможе піти за нього, сором мені. Не піде, не піде вона за нього, – кричав він сам собі, наче сперечався, – брешеш, брешеш, не полюбить вона його ніколи. – Довгенько так бурхав та кричав Івась, поки, втомившися од дороги й турботи, не вклався спати. Він трохи заспокоївся тепера – таки повірив, що Катря не піде за Верецького.

– Завтра піду до неї й знати не дам, що чув отаке. Дізнаюсь, як тільки було що-небудь таке. А, певно, було, бо з чого б пішла поголоска? Чи не залицявся Верецький? – подумав він нарешті.

Так воно й було. Тим часом як Комашинський смакував своє щастя на хуторі, Верецький постановив узяти за себе Катрю. Катря давно припала йому до вподоби, не то щоб він таки справді закохався в неї, щоб жити без неї не міг, Катря так була йому до сподоби, як і деякі інші дівчата, але за Катрею були добрі гроші, а Верецькому оці гроші тепер були дуже потрібні. Од батька йому зостались деякі не дуже великі маєтки й він, як то ведеться в нашого панства, не загаявся, їх тренькаючи – вечері, гульня, бахуровання – грошей тільки підсипай. В той час, що оповідую я, якби продати Верецького з усіма його бебехами найдорожчою ціною, й десятини не заплатили б добре, скільки був він винуватий.

– От тільки, що батько Катриний теє, прошпетився, – метикував Верецький, – плести почнуть дуже, бо хоч кому на таку річ заласно…

Але де найти другу, а йому треба було оженитись зараз – з грішми дуже вже допікали. До того, од Катрі він не сподівався узяти гарбуза, се він мав запевне, Тарасевич та Куцапова, певне, теж таки раді будуть за нього оддати. Й так оце постановив Верецький, не маючи кращого, засватати Катрю й чекав тільки години, для сього здатної.

Через тиждень, як поїхав Комашинський на хутір, був у Тарасевичів бенкет, було багато панства, танцювали, балакали, нудились… За вечерею Тарасевич устав й дав знати гостям, що «сестра його Лідія Євгенівна, заручена гармашу урядовому д[обродію] Альберті». Усі загули, дивувались, бажали усякого щастя й йому, й Ліді, а тим часом, як то водиться, нишком, на ушко, [п]еребирали й жениха, й заручену, довгенько потім ікалося їм обом.

Після вечері Катря потанцювала трохи й вийшла далі з покою. Оці дні вона якось задумана трохи усе ходила. Верецький зараз примітив, що Катрі нема.

– Оце самий час, – подумав він, – пішов шукати її й швидко знайшов – вона сиділа коло одчиненого вікна й дивилась у теплу темряву; гук та гомін од бенкета тут тихо лунали здалека.

Верецький став коло Катрі; вони почали розмовляти про бенкет, про гостей.

– Щасливий Альберті, – сказав Верецький, – аж заздрість бере на його щастя.

– Хто ж вам забороня мати таке ж щастя?

– Моє щастя у вашій волі, Катерино Євгенівно.

– У моїй?!.. – ніби здивувалася Катря. – Ага, от коли, – подумала вона гордо.

– У вашій. Слухайте, Катерино Євгенівно, з того часу, – тут голос у Верецького затремтів навіть, – як побачив я вас, покохав так, як тільки кохати може чоловік, й у саму оту ж таки хвилин[у] сказало мені серце – або ся, або ніхто моєю не буде; з того часу тільки про вас і думок моїх було, метою стало мені – коли-небудь добути собі щастя, мати вас своєю… Скажіть же, дорога моя, чого мені сподіватися, чи безмірного щастя, чи муки? – палко скінчив Верецький; власні речі впливали на нього.

Катря мовчала; він кинувся цілувати її в руки, а далі міцно пригорнув, тискаючи, цілуючи в губи й щоки. Катря не випручалась; наче огонь жилами покотився в ній, серце тріпнулось; молода істота, молоде тіло брало своє – Верецький був такий гарний, такий дужий; за його поцілунки вона давала свої, такі ж палкі… Тільки тепера почула вона, що любила його…

Вітер прохолодив їх, вони трохи збулися свого запалу. В залі заграли танка; Верецький й Катря узялися під руки й пішли танцювати. Гордо, жваво танцювали вони, у очах ще світилися, одбивалися непростиглі ще поцілунки, даючи знати, що незвичайне щось вийшло в їх, й деякі з гостей се добре помітили.

Катря обійшла залу раз і другий й спинилася.

– Мені не сила більше зоставатись тут – я піду звідси, – сказала вона Верецькому, засапавшись, блищучи очима. – Я вам скажу свою думку через три дні, – додала вона, прощаючись.

– Добре, – думав Верецький вертаючись додому, – знаю я твою думку. Цікаво б знати, що тепера сниться тому нетіпасі-студентові, що усе тупцяв коло неї? Я таки, по правді, [боявся] трохи цього дурня, – Верецький, розмовляючи із собою, не дуже вибирав гречні слова.

Катря пішла до свого покою, розпустила тісну сукню й лягла на канапі, її втішило оце кохання, котрим так нагло пройшла вона уся, її молоде, дуже тіло, так нагло, аж вона не встигла й подумати, щоб його побороти. Вона довго лежала, смакуючи якусь солодку втому, що узяла її; тільки діждавшися, як пішли усі люди, як затихло уже все у господі, заснула вона.

Другого дня вона, усе наче не проспавшися од учорашнього, ходила; своє щастя, своє кохання – воно давало знати, чи казала, чи що робила, чи сиділа тихо. Раз тільки згадала вона Комашинського, пораючись у своїй кімнаті після обіда, напалась якось на українські книжки, що приніс був Комашинський, згадала про нього, пожалкувала за ним – та й по всьому, де поділося її цінування й міркування!!…

Примітки

…й усьому світу велика сталася… – у чистовому та чорновому автографах слово пропущене. Очевидно, М. Грушевський мав намір згодом добрати влучний вираз, але не зробив цього, тому що не шліфував текст остаточно.

…ходив «по білету» – тобто відслужив у армії.

… я добре усе оте знав, й Кобзаря, й Наталку… – тобто твори Т.Шевченка й І. Котляревського (зокрема, згадана п’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка).

Храбріший од усіх козак… – неточна цитата з поеми І.Котляревського «». Початок поеми в оригіналі:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак.

… не знали ви часом тоді добродія Голятовського… – Галятовський Іоаникій (р. н. невід.–1688) – український письменник, церковний і громадський діяч. Цим саркастичним запитанням Комашинський виявляє свою зневагу до брехливої похвальби Барцовича, який, здається, навіть не підозрює, що повністю дискредитував себе. Адже письменники, знайомством з якими він похваляється, жили в різні епохи.

…які смішки видумує – Свербигуз, Пацюк… – персонажі повісті М.Гоголя «Ніч перед різдвом» (1832).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 192 – 199.