4

Михайло Грушевський

За оці дні Комашинський розходився – так бувало йому завше, й кілька часу мало не щодня виходив то у сад, то в гості. Не раз бачив він Катрю Тарасевичівну в саду, заходив часами до Тарасевичів, але мало коли траплялось зоставатись із нею на самоті й побалакати добре: то Куцапова, то Ліда, то чужі які-небудь завше були коло неї. Комашинський здебільшого мусив перебуватись теревенями. Охоти своєї до українства Катря не кидала; й не раз прохала його, щоби таки прийшов коли-небудь з книжками українськими та повчив й її мові.

Яко щирий народовець, Комашинський до усього, що до українства йшлося, добірний був дуже; він не міг подарувати, що інші бралися або держалися абияк, поки що, межі іншого. Через се він не дуже шанував оту наглу охоту до українства, що часом припаде панночці або паничеві. – Ба, українська блоха вкусила, – сміявся він, як часом яка-небудь панночка розписувала свою нагло спечену українську вдачу, – прискучили ґречні паничі – кеть-те нечупарного українця, прискучили Мопассан та Монтенен – кеть-те книжок українських. – Але звичайно, що як дійшло до Тарасевичівни, не подумав він сього. Дурно шепотів йому розум про українських бліх: Комашинському наче од вітру позакладало вуха. Він залишив своє українство і не мішав його до свого кохання, а як починали ворушитись деякі думки… – Що Катря дівчина неабияка, що вона не для примхи схотіла мову українську знати, що в неї усе ж таки кістка українська, хоч і обросла іншим м’ясом… Отже, не забуває вона – кілька раз нагадує про українську мову…

Таке думав Комашинський тим часом, як вибирав книжки для Тарас[е]вичівни. Перебираючи, переглядаючи, він і не зчувся, як зачитався. Се з ним частенько бувало, й він любив так читати – спинитись на цікавому, на кращому місці й перечитати читане й перечитане, поки не наскучить. Так і тепера прочитав він мало не з годину – сестри, козачки і козаки Вовчкові; Мина й Миниха, Сомко з Шрамом, Гострохвостий з Рябком пройшли перед очима, то сміху, то жалю додаючи, й він опинився вже серед Федьковичевих повістей: «Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ – Дністрова хвиля! віра – от той шум…» Схаменувся Комашинський, зирнув на годинник, оце вже дванадцята минала. Він похапцем убрався, вхопив «Хату» та «Кобзаря» й метнувся з господи.

У Тарасевичів він застав уже людей. На канапі, у куток прихилившися, сиділа якась бабка. З виду її – худого, та змор[ш]ками покраяного, знати було зараз добру людину, але якусь наче пригнічену, без своєї волі й хисту; такий вид раз у раз побачиш – се добрі матері й бідні жінки; коверзують ними й чоловіки, й діти, й родичі, й вона їм кориться й оддала б усе, щоб тільки догодити. Така була бабка. Куцапова сиділа коло неї на стіль[ц]і, бундючна й поважна. На другому стільці стримів якийсь високий хлопець, стиснувши межі колін бриля. Він одягнувся дуже чисто й гарно; вид у нього був підголений й голова премудро причесана, тільки чомусь дуже нагадувала конячу голову. У куточку за бабкою сиділа Катря з якимсь шитвом й раз у раз закидала до бабки. Розмова якось ішла спокволу, вертаючись то затихаючи – знати було, що бабці не хотілося казати свого при паничеві, паничеві при бабці, й вони дожидалися, щоб хто-небудь пішов попереду. Комашинський поздоровкався, перемовив слівце й, не приставши до розмови, одійшов й став коло вікна, де в кухлях та вазках сумно проростали заморські квіти.

Тим часом бабка довідалась, що не пережде вона того панича. Вона устала й почала прощатись з Куцаповою, щось кажучи їй потиху. Устав і панич на свої цибаті ноги. Катря тим часом перейшла до Комашинського й стала коло нього, держачи своє шитво.

– Що се ви так довго не приходили? – щиро й привітно спитала вона.

– Та боявся, щоб не остогидіти учащаючи, сказавши по правді, – усміхнувся Комашинський.

– О, які прохані та комизливі, а ще панночкам за се нарікаєте. – Вони подивились одне на другого й осміхнулись враз обоє – чогось їм весело було, а з чого, вони й самі не знали.

– А що обіцялись, не забулись?

– Не забувся – от ви що не забули, то мені дивно.

– О! Які ви… не забували й не приходили – гай-гай – хіба ж се мала річ – привернути дівчину до українського народовства.

– Винен, винен, бачу сам, що прошпетився добре.

Вони розмовляли потиху, тим часом як Куцапова в десятий раз прощались [з бабкою й паничем], доказували своє й не могли ніяк доказати.

– Дак будемо вас чекати, – сказала Куцапова бабці, – й вас, обернулась вона до панича, – сьогодня в нас на Зеленому зугір’ї з’їдеться дехто, звичайно молодь…

Панич шурхав ногами, але не знать було, щоб і він, і бабка збиралися йти.

– Чуєте, Іване Андрієвичу, ходімо краще до другого покою, щоб не перебаранчати їх прощання, – сказала Катря.

– Хто се такі? – спитався Комашинський, простуючи за нею.

– Стара – то Барцовичка, генерала жінка, – може, чули, – за Попелястого що дочку видає…

– Чув, здається.

– А я й забула, що в нас сьогодні на Зеленому зугір’ї будуть гуляти. Приїдете?

– А тітка не прожене?

– Вже я забороню як-небудь. Ні, шкода й казати, ви повинні приїхать, а то я там загину – буде Попелястий, оцій ляшок – Скшецінский, Кршичинский, чи як воно там, – що оце у тітки.

– А він чого ж оце?

– Та, чуєте, прошпетився, чи що, дак оце до тітки, щоб вона там слівце сказала, кому треба. От вона й його закликала нащось. Та буде якийсь панич з Петербурга чи звідкись, Шніцер, коло нього усі тут панночки ходять. Ви не бачили його?

– Ні, боронив Біг.

– Бачите, які все… Дак прийдете? Не будьте проханим паничом, погуляємо, подивимось на гори…

– До сього торгу й пішки; не просіть, Катерино Євгенівно.

Вони посідали в маленькому покої, заставленому канапками, стільчиками, столиками, ледве пройти. Комашинський сів коло Катрі на м’яку оксамитну канапку й вийняв книжки, що був убгав у свої широкі кишені. Катря, склабезуючи, почала читати, а Комашинський, нагнувшися до книжки, тлумачив. Голови їх доторкались, Комашинський чув на своїй щоці, як дихала Катря, як билося серце в молодих грудях, і в нього самого, він чув, серце гучніш стукотіло, на нього впливала мила дівчина, що сиділа коло нього так близько…

Прочитали помалу кілька дрібних віршів – «Ой сама я, сама…», І високую могилу…», «Садок вишневий…». Катря похваляла їх за Комашинським, що розуміє здебільшого, але читаючи через слово, не маючи хисту до мови української, притомилася вона.

– Прочитайте ви що-небудь тепера, Іване Андрієвичу, щоб я правдиву промовку українську почула. – Комашинський розгорнув «Кобзаря» і почав читати – «Кобзарь» зненацька розігнувся на «Перебенді».

Комашинський читав щиро й просто; Катря слухала, як гула, переливаючись, граючи чужа й незрозуміла для неї українська мова.

– Добра мова українська, співуча й м’яка, до того – як ви читаєте, – сказала вона. Комашинський пильно придивився до неї; в її речах почулось йому щось нещире, неправдиве; щось недобре шкульнуло його, але він зараз одігнав й вгамував недобру думку.

– Ну, може, для першого разу й буде, – сказав Комашинський, закриваючи книжку. Катря розглядала Шевченковий вид.

– Оцей Шевченко теж був українофіл? – спитала вона.

– Еж, українофіл, народовець. О, то був великий чоловік, святе, гаряче серце. Скільки він витерпів, скільки бідував, а проте не погнувся, не поклонився неправді. Ви, може, чули, що його було заслано? Там десять років оцій поета, чулий чоловік, терпів неволю, погрози, урази, носив солдатську амуницію – за часи Миколая, не забудьте… Не знаю, чи є ще друге таке серце. За одне своє серце вартий він слави.

– Невже ж ви не боїтесь такої долі, не лякаєтесь такого лиха?

– Ні, здається, не боюсь, дуже я вдавсь у народовство, щоб лякатись оцих страховин. Ще як був я зовсім молоденьким хлопчиком, ще як тільки почав висипатися вус, я вже був увесь, з серцем, з душею народовцем – звичайно, як міг бути народовцем хлопець такий. Тим часом, як мої товариші жартували, бігали за панночками або думали, як би напитись потихеньку, я марив тільки, щоб скоріше узятись за своєнародню працю… я любив Україну, як ніколи не полюбить чоловік дівчину. Вона була єдиною коханкою. Оце кохання ховав я од усіх й через те ще більше заполоняло воно мене. Чого тільки не дав би я тоді, щоб що-небудь зробити для неї…

– Чого ж хочете ви, народовці, по правді, до чого простуєте із працею своєю? – спитала Катря.

– Чого хочемо? Хочемо, щоб український народ не пропав для миру, щоб не зажерли його німці, або ляхи, або москалі, щоб виявив він наукою, словом, життям громадським свій дух своєнародній, свій хист та кебу на вжиток славянщини й усього роду людського. От чого хочемо ми… А для сього повинно держатись свого, своєнародного й розполоняти своє, а не цуратись та не міняти на чуже; для сього треба придивлятись до життя народа свого, минулого й сучасного, до народа, до слова його… О, не єсть то мала річ мета наша, а що з нас глузують деякі, то або не бачуть за свій курячий ніс нічого, або не хочуть бачити.

Комашинський розбалакався; іншим часом він би вже десять разів спинився, щоб не подумали, ніби він похваляється своїм народовством, а тепера він був радий розказати, що було на серці. Слово текло, не спиняючись, плавко…

– Що ж ви, сподіваєтесь дійти свого, Іване Андрієвичу?

– Не знаю, як і сказать Вам… Бувало часами, що пропадала усяка надія у мене, руки виснули, пропадали сили, дух, й не бачив я нічого перед собою доброго…; гірше таких часів не знаю, чи є що на світі що-небудь. Усе, бачте, через те, що нема у українців доволі охоти й сили, щоб держатись своєнародного – ляська, московська хвиля хилить, зажирає їх… А нема, щоб купи держатися. От я казав – ми хочемо, народовці хочуть, а по правді мо’й не можна мені казати так – розбилися, розрізнилися наші бозна-як. Один каже: тра дать народові, щоб він сам розвивався й не спиняти його, другий – примушувати; один – од москалів якомога далі одбиватись, другий – ближче прибиватись; третій на ляхів усю надію покладає, четвертий – на соціальні ідеї – й усі товчуться, раді з їсти один другого, а тим часом перевертні плодяться без кінця; народ од усього доброго одбивається, ледащіє, псують його й нароком, і ненароком… Дак що іншим часом справді й надія пропада, але часом… тільки… Сподіваюся я, й дай Боже мені, поки живий, сподіватись, що не пропаде наша праця, не обернеться внівець нива наша, але сотворить плод свій в час свій… і гарний буде, гойний плод той, дай Боже діждатись…

– Але насправді…

– Що? Не вийде? Ну, така Божа воля! Треба достояти кінця… Та якби я й не сподівався, то через се не став би казати, думати інше, аніж тепера. Поки жив хоч один українець, я б усе казав своє – вернітеся до своєї мови, до свого побита, до своєї науки, не цурайтесь того, що вам Бог дав… З мене глузували б, мене звали б дурнем – хай, що дурне у людей, розумне у Бога… й не тільки у Бога, але й перед усім родом людським.

– Так, так… дурне у людей, розумне у Бога… це щира правда, – палко сказала Катря; очі в неї засвітились, запал Комашинського впливав на неї. Вона покращала ще, й її врода пройнялась духом, красою духа.

– Якби всі таки були, як ви, Катерино Євгенівно, якби усі так думали, як думаєте ви, – сказав Комашинський й, узявши її руку, палко поцілував. Катря нічого не сказала; вона поклала другу руку на Івасеву й так держала його руку межи своїми двома. Якби то було з іншим, вона б дорікала, комизилась, але щира, правдива душа Комашинського впливала і на неї. Звичайні витребеньки не йшли на думку. Їй здавалось, що вона ніби давно зна Комашинського, що він їй не чужий…

Так просиділи вони кілька хвилин. У близькому покої зашурхотіла хода Куцапової й Катря впустила руку Комашинського.

– Що се ви втекли звідти, – спитала Куцапова, сівши проти них.

– Боялися вашим гостям перебаранчати. Почитали дещо з Катериною Євгенівною. Перебрали усякі витребеньки. – Комашинський устав прощатись.

– Глядіть же, Іване Андрієвичу, приїжджайте сегодня.

– Еге, еге, добре, що ти нагадала. Приїжджайте, не скучитесь: буде молоді багато; – от Шніцер буде, хлопець дуже добрий – ґречний й кебетливий, вихований не можна краще – от спізнаєтесь…

– Centum puer artium, – буркнув Комашинський. – Дякую щиро, радий буду побачити гостей ваших, – одказав він. Куцапова не дуже шанувала його, вона хотіла його штрикнути, похваляючи Шніцера, й Комашинський почув се.

– Охота тобі було закликати його, – сказала Куцапова Катрі, як не чуть стало ходи Комашинського, – він такий чадний, незвичайний; не буде з нього нічого до ладу; усе в нього не по-людськи. Й оці книжки, – то я певне вже знаю, що які-небудь нелюдські.

– Книжки як книжки, українські та й годі.

– От і справді, я зроду таких не чула.

– Мало хто чого не чув, – наче до себе сказала Катря. Куцапова ніби не почула.

– Охота панькатись із ним, такий нечупарний, не вихований. Прирівняй його до Шніцера або хоч до Верецького… йому тільки в лісі й жити.

– Він правдивий, добрий чоловік, – сказала Катря, й повернулась до вікна.

– Може, він і добрий, може, і правдивий, хто його там правду побачить, та що ж з того – он і наш Василь кухар добрий та правдивий. А то шибенник якийсь, з нього глузують усі, сміються.

Наче щоб справдити Куцапові речі, якраз у той час Комашинський, йдучи бульваром, вийшов перед вікна. Він поклав паличку свою на шию, наче ярмо, й задумався, зігнувся, аж наліз на якогось – Комашинський справді здався Катрі якимсь мізерним; вона сама розсердилась на себе за таку думку й спересердя тріпнула рукою, аж висмикнула якусь квітку.

– Він добрий, розумний чоловік, і хто з нього сміється, в того самого не гурт розуму й серця, – сказала вона, обернувшися до Куцапової, палко, ніби сама не йняла тому доброї віри. Отут побачила вона, що зробила із квіткою; її взяла жаль, не стямившися, вона ткнула її в землю, але квітка не стояла й розкішне листя зашурхало по склу.

Комашинський і в думках не мав, що за нього таку розмову почали.

Йдучи, підвів він голову й побачив, що поруч із ним йде дівчина й уклоняється йому. Комашинський похапцем зняв бриля й, дивуючись, оглянув її.

– Ви не пізнаєте мене, Іване Андрієвичу? Ви вчора бачили мене в Галузенків, – сказала та дівчина.

– А, згадав, ви… – спіткнувся Іван.

– Гарчинська, Софія Степановна, – підказала вона.

Комашинський придивився й впізнав ту дівчину, що так пильно слухала його на вечері в Галузенків; тепер тільки розгледів він її добре: вона була височенька й струнка, личко довге було трохи бліде й худе, але гарне, й виявляло добру, щиру душу; вбралась дівчина у просту гарненьку сукню, під пахвою було кілька книжок.

– Що се в вас книжки? Хіба ще не скінчили ви своєї праці? – Ви ж, здається, учителькою?

– Ні, там вже скінчила; а я се двох ученичок вчу, дак ходила оце до них.

Кілька хвилин ішли вони мовчки. Тим часом про Гарчинську скажу дещо.

Вона була сирота. Як крізь сон, пам’ятала вона свого батька, незначного урядничка. А батько її був добрий, простий чоловік, домовитий українець; усі зайві часи метушився він та грався з дітьми – дівчинкою та хлопчиком. Українська мова, пісні, приказки, не перестаючи, гули по маленьких покійчиках бідної господи. Але недовгі були ті щасливії часи – вмер батько, покинувши без жодного достатку удову з дітьми. Пішло безхліб’я, холод, бідота. Мати, й до того сувора та сердита, стала вередлива, лайлива; брат збився з пантелику, розледащів, розпився. Софійка колотилась, щоб де-небудь якого там шага залучити, але чи багато заробить у нас бідна; немоторна дівчина? Тільки стіни знали, скільки-то горя було, скільки-то сліз вилили її молоді очі.

Багато лиха прийняла дівчина, але ж се лихо не попсувало її душі, вона зосталася, як і була, доброю, щирою дівчиною. На вечері в Галузенків вперше побачила вона Комашинського й одразу покохала його, хоч і сама не чула ще сього. І худий вид Комашинського, і його щирі речі, і такий привітний голос – усе сподобалося їй; серце почуло одразу, що він не чужий для неї, душа її почула таку ж правдиву, щиру душу. Тепер, ідучи поруч із Комашинським, Гарчинська чула, що має йому щось сказати, щось незвичайне, що має велику вагу для неї, але ніяк не могла, не знаходила й тільки раз по раз поглядала на нього.

– Одначе, не пошанували ви учора, Іване Андрієвичу, наших українців, – сказала вона нарешті, щоб що-небудь сказати. – Чи не дуже ви на них напалися?

– Е, не так ще треба їх лаяти – оці собі товстенькі уряднички, співаки та музики, звуть себе українцями, похваляють Україну, а од усього – од мови, од письменства, от науки, од праці своєнародної одрікаються, народовців лають… А це, Господи, як добре, ворогам нашим – дивіться, кажуть вони, ми нічого од себе не кажемо, а от самі щирі українці кажуть, що й мова, й народовство, й письменство – усе оце вигадали якісь божевільні дурні, а народ й усі навіть знати їх не хочуть… Як розібрати по правді, то ще й не скажу, хто більш винен, чи чужі, чи наші самі, що праця наша так спокволу, ледве лізе. Яка тут справа піде гарно, як так українська громада буде ся мати. Подивишся – усі українцями себе звуть, усі чого-чого не наговорять й про те, що українська мова – гарна мова, українські співи – гарні співи – але що я буду робити із ними, із такими українцями та зі співами? Цілуватись буду із ними чи що? Вони добре метикують про своє українство й того доволі з них, і в голову їм не прийде розполоняти, боронити оте українство. Нагадують вони мені чоловіка одного – він звідкись визнав: «Як собі маєте» – й кожний раз питався мене так, я йому одказував: «Гаразд», – він сміявся й ішов, радіючи. Так ось і українці наші – де-небудь лицедійку пустять, з-під рукава поліції вчинять який-небудь концертик, заспівають Шевченкову думку, переклавши на в[елико]руську мову, щоб не догадались, й потім закопилять уже губу, наче і Господи, що вчинили, й сподіваються, що нащадки за таке велике діло вже по 10 монументів повинні їм поставити. А вийде хто-небудь, покаже справжню працю, справді корисну для Україн[и], й заґвалтують, заверещать й побіжать на них скаржитись отій таки самій старшині московській. Українці, – гірко усміхаючись, ще раз промовив Комашинський.

– Що ж ви думаєте, робити треба – між народ іти, чи що? – спитала Гарчинська.

– Ні, се дурість хлоп’яча, тра із цвіченої громади починати. Комашинський одразу зупинивсь – йому треба було повертати і він попрощався.

– Дуже радий, що вам цікаве українство, як часом чи книжки, чи чого треба буде, то прошу без усяких витребеньок до мене обертатись, – сказав він нарешті.

З неохотою попрощалась Гарчинська. Так вона й не знайшла, що треба було їй сказати, й се гнітило її, додавало суму.

Комашинський пішов, але не встиг одійти, як знову хтось кликнув його. На цей час перед ним стояв хлопець. Біле, широке лице, з русявою бородою й добрі, хоч не дуже розумні очі привітно усміхались до нього. Се був Балабенко, українець, але іншого роду, як Комашинський. Батько його був чоловік із воловою шиєю й воловою ж шкурою, тяжко працьовитий та лукавий. Він одбіг через якусь прояву своїх грошей і через се вмер. З українства свого він не ждав ані шага користі і одхрестився од нього. Син його не чув ніколи українського слова й не вважав себе за українця. Колись він був товаришем Комашинському. Комашинський любив його за добру душу, а може, й за те ще, що той дуже шанував його – хто його розбере.

– А се ви, як ся маєте? – запитався Комашинський.

– Іване Андрієвичу, – заговорив Балабенко похапцем, не слухаючи Комашинського, – ви знаєте оцю о дівчину? Як вона вам здається? Га?

– Де знаю – оце учора тільки побачив її. Дівчина як дівчина…

– Е, ви її знать ще гаразд не взнали. От то дівчина! Така дівчина…! – аж головою покрутив він.

– Закохались ви, от що, як бачу, добродію!.. Але Балабенко не стихав.

– От дівчина, – казав він, – яка розумна, добра, щира, прихильна. Чуєте, вона тепера свою стару мати на своєму кошті держить, й так догоджає!.. – остатні слова він зашепотів, наче щось потайне.

– Ну а дівчина теж-таки й до вас, як ви до неї? Може, вже й заручились?

– Що се ви, що се ви, – злякався Балабенко, – хіба ж така дівчина піде за мене? Як се може бути?

– От тобі на, чому ж і не піти, що ж ви себе хаєте?

– Та звісно я теж собі чоловік як чоловік, – оглядаючи себе сказав Балабенко, – та хіба ж можу я себе до її прирівняти?

– Не бійтеся, можете, можете, тільки на весілля не забудьте покликати за дружка, – засміявся Комашинський та й пішов геть, поспішаючи обідати – дома обідали рано.

Тільки що стала проходити спека, він поїхав на «Зелене зугір’я». Пострибавши, похитавшись добре по брукованих вулицях, бричка виїхала за місто й покотилась м’якою, густою курявою дороги. Комашинський перегнав якусь бричку, що, певне, їхала туди ж. Два грузини, чи хто їх там, добре підпилі, розлапились у тій бричці і п’яними своїми голосами вони тягли якусь пісню; раз по раз голоси спинялись й починали не враз, але п’яні раділи, не вважаючи на се, бо вже несила було їм на щось вважити. Скоро бричка поїхала вже [у]щелиною між горами й через кілька часу Комашинський був уже на Зеленому зугір’ї Кавказа.

З міста часто сюди їздять погуляти, походити, на гори подивитись. Не раз і не два був тута Комашинський, але й на сей раз довго не зводив очей, задивившися на чудову красу краєвиду. Дві лави гір стояли одна проти другої, тільки маленька долинка, де дзюрчала річка, була між ними. Гори вкриті були чагарником, кущами, де-не-де між зеленим гіллям висунув сіру голову бескет, вилискується срібною смугою, наче зі скла, нетекучий струмочок. А над зеленими, темними, сірими кольорами гір сяяла біла блискуча, снігова копиця. Хмарка сірою смугою наче поперек перетяла її й самий верх мовби лежав на ній, наче на поставці. Тихо було скрізь, тільки річка мурмотала спросоння свою тиху пісню, та хіба де-небудь ширихне опока й покотиться, лунаючи з-під кущів, додолу.

Комашинський вийшов трохи над долину й ліг на бескеті під густими кущами ліщини, дивлячись то на рябі гори, то на небо синє, з прозірчастими хмарками, аж почув гуркіт бричок – приїхали Тарасевичі з гістьми. Комашинський не бачив їх звідти й пішов наниз, придивляючись, хто приїхав з Тарасевичами. Він розгледів трьох паничів й став думати, чи сходить собі, чи ні ще. Він сів й став чекати, щоб вони наблизились. Тім часом Тарасевичі вийшли, дехто пішли до корчми, що стояла трохи далі над річкою, кілька дівчат, Тарасевич, ще якісь хлопці пішли долиною. Комашинський пішов і собі до них.

– От де ти, Іване Андрієвичу, марив чи що, сидячи на бескеті? От ще романтична душа у сього хлопця, – додав він, сміючися до других гостей. – Знаєте, прийшов оце якось до нього, а він собі сидить на ганку, та з кошенятами грається – двоє на голову вилізли, третє не знаю вже куди… от вам і діяч український.

– Таким, як я, діячам саме із кошенятами гратись. Але ти, братіку, здається, вигадав усе оце про кошенят, ну та я вже тобі дарую.

Усі засміялися. Комашинський привітався до гостей. Катрі не було між ними.

Походивши трохи, вернулися до корчми. Тут була Куцапова, та бабка, що вранці бачив Комашинський, третя – пі[д]брехач Куцапової, й Попеляста, M-me Popelasty, як писалась вона; маленька, присадкувата була Попеляста, бундючилась усе й силкувалась дивитись на усіх через плече, мов би зверху, викручувала собі в’язи, й се виходило трохи кумедно. На ганку ляшок порався коло фейерверка, розіклавшися усякими причандалами. Він напинався, щоб догодити Куцаповій, клопотався, метушився й не дурно – знати було, що вона до нього прихиляється. Комашинський побачив тут і Катрю, й того puer centum artium коло неї, що вихваляла йому вранці Куцапова – Шніцера. Він трохи скидав на Верецького, тільки злиняв ще гірше, хоч не був старіший од нього. Розуму у Шніцера було якраз стільки, щоб дурнем не бути, але й тим розумом у вічі іншим не лізти, через що й прославили його хлопцем вельми розумним, вихованим й ще там багато деяким.

Пішли усякі теревені. Комашинському остогиділо їх слухати. Діждавшися, що Шніцер одчепився од Катрі, він підійшов до неї,

– Чи не піти б краще подивитись на річку, аніж базікати тут…

– Що ж, хоч і піти, коли хочете…

Вони зайшли за корчму й сіли під парканом, що кругом садка стояв. Під ногами була круча, далі долина, сіра од каміння, що накидала річка, й між тім камінням бігла пінячись каламутна вода, мало що одрізняючись од сірого каміння.

– От сіра долина, – сказала Катря, – ані куща, ані дерева, аж сумно якось.

– Не весело, це справді… Мені чогось оця долина нагадує добродія Шніцера, – таке ж голе, таке ж сіре…

– О, да він не сподобався вам, бачу.

– Дурень, та ще й обтрепаний, не вам кажучи; не люблю я таких, хай вже панночки дивуються та тішаться ним.

– Тільки не я.

– Вас я й не єднаю із другими, ви од них зовсім окрімне, – з запалом сказав Комашинський.

Обоє затихли, у садку чути стало чиюсь ходу й голоси. Комашинський впізнав Куцапову й її підбрехача.

– Що ж, він чоловік звичайний, і роду доброго, і уряд добрий матиме, і грошей багато, і джмелів в носі не має ніяких, як у інших, – казала Куцапова. – А що він, кажуть, гуляє дуже й там із жінками усякими… дак за ким же сього нема? Ще лучче, – вже свого палу збувся, з’їздився, підбився добре, та для жінки напредки буде безпечніше…

– От би його вашій Катрі, якраз би… – солодко підбрехував підбрехач.

– Я й кажу, але що ж маєте робить – «не до сподоби він мені, та й годі…» – мабуть, отой студент задрипаний, як бо його, кращий, чи що?.. – сердилася Куцапова.

Хода затихла, й голосів не стало чути. Комашинський й Катря глянули один на другого й засміялися щиро, потиху обоє, моргнувши на корчму…

– Однак ми тут сидимо, а тим часом, може, усі пішли гуляти, – сполохнулася Катря; – ходімо, Іване Андрієвичу!

Не хотілося Комашинському йти, але мусів. Вони вийшли на дорогу й справді побачили на зугір’ї паничів та дівчат. Комашинський з Катрею подерлися вверх по горі. Колись оця гора була дуже крута, та зсунулась посередині й можна було йти по сьому зугір’ю, але Комашинський з Катрею невеликі були ходаки, вони швидко засапалися, Катря важко спиралася на руку Івасеву; каміння лізло з-під ніг – й через се ще важче було ступати. Розмовляти не розмовляли, раз по раз кинуть тільки засапавшися кілька слів…

– Ні, годі, далі не йдуть ноги, – сказала Катря, зупинившися і важко дихала.

– Еж, швидко ми з вами притомилися. Та й нащо напинатися, сядьмо, посидьмо, одпочинемо – он там на ялиночку, під ліщиною.

Посідали. Комашинський зняв бриля й витирав піт, що краплями стікав з невисокого чола. Розмова тепера пішла одразу: похвалили краєвид, гори, скелі, білоголових велетнів; згадали вірші деякі.

– Й невже не шкода буде вам кидати усі оці краси? – спитала Катря.

– Звісно шкода, але ж і там, на Вкраїні, чудових краєвидів не бракує. Нема таких великих, страшних, величних, але зате ж є тихі, привітні, як осміх, дитячий.

Й Комашинський почав малювати затишні кутки України, ставки із старими, похилими вербами, із розбитими, розкуйовданими греблями, зелені береги й левади, яруги з чагарями і села, старі, невеликі церковки, біленькі хатки між зеленого гілля, довгі смуги золотого жита під ясним гарячим блакитом.

– Краси багато, як хто тільки може із рівним серцем тішитися тією красою; мені ж ця краса нагадує багато дечого такого, од чого заболить й закипить душа…

– Е, як так думати, то й жити не можна, а нащо ж собі жалю завдавати, як нікому з того користі не буде… Ви, здається, дуже до чужого лиха придивляєтесь…

– Не буде?.. Е, не кажіть, буде! Але хіба є сила перемогти себе, як болить душа? Таке було завше з людьми, тільки неоднакове виходить – інший в ченці йде, а я живої праці шукаю. Шкода тільки – так я виріс, що боліючи, жалкуючи за людьми, як до діла дійде, й помогти не можу. Охоти багато, а снаги нема… од життя людського одбився, по книжках лазючи… часом така кумедія, тільки не весела виходила через се…

– Розкажіть.

– Е, Біг із ними… Та що ж бо я усе про себе оповідаю, – от ви б мені розказали.

– Та що ж бо я розкажу? Розказуйте вже все, он ви так гарно, поетично розказуєте…

– Буває часами усього, а ви все ж таки розказали б про своє життя, думки, почування…

Катря подумала, щоб таке оповідати, але як не ворушила усе минуле, усі випадки – усе не до ладу, усі колись цікаві речі якимись нікчемними здавались їй тепера, усе життя дурним, чудним здавалось їй тепера – серед величного краєвиду, під темним небом, між зеленим гіллям ліщини замість ясних покоїв, сяєва й розкошей усяких, огрядної й дурної громади. Вона оглянулась на свій минулий вік й не знайшла чистого містечка, не закаляного брудом нікчемним.

– Ні, Іване Андрієвичу, не маю чого вам розказати, нічого не маю за собою… – трохи сумно сказала вона.

– Нам із вами журитися ще час не приспів, ще поперед нас усе – й життя, й щастя, й лихо, хто чого дістане.

– Е, вам так добре казати – ви можете добуватися усього, ви [маєте] волю й силу… Не в кожного і розум, і сила, як у вас.

– А у вас нема? Е, та се ви тільки комизитесь. Була б охота, а то усе чоловік здоліє побороти, навіть злість та дурість людську…

Так розмовляли вони ще довгенько. Довгі тіні простяглися з гір на [у]щелину. Холодненький вітер повіяв, запахло росою, туманом; сонце сховалося за високу гору; потемніли верхи, тільки сніговий горб ще сяяв та палав останнім вечоровим, кривавим промінням. Хмари з неба сходили, сідали на гори й лізли на ніч униз, у щелину, під бескети, чіпляючись за дерева, за кущі, зоставляючи на них шматки сизого туману, неначе порвані й розкидані шматки тонкої кисеї. Комашинський простягся вільно на траві й так потиху розмовляв із Катрею, аж почули вони гомін, регіт, й незабаром надійшли паничі й панночки.

– Ось де ви, а ми думали, що ви заблудили вже, – сказав Тарасевич.

– Ах Катре, чом ти з нам[и] не пішла, там стільки ліщини, горіхів… Михайло Семенович як поліз за ними, мало не пропав, ми вже рятували, витягали.

– Тільки чи ви, для вас за горіхами поліз, а як застряг там, дак ви тільки сміялись, хотіли, щоб я загинув, – сміявся чорнявий панич – Попелястий. Усі гуртом пішли униз, до корчми. Там у садку вже шипів самовар, пахли деякі страви, смачно виглядали палянички й усякі пундики. Усім хотілося їсти після прогулянки, усі метушились, сміялись, жартували; усі громадські витребеньки поховались і не перебаранчали веселощам.

Тим часом вже зовсім стемніло. Кшечицький покликав громаду на дорогу, на його фейєрверк подивитись. Усі повиходили й посідали по зугір’ю на каменях та усяких ослоночках. Кшечицький запалював то те, то інше, ракети шипіли, розсипаючи іскри по чагарях; червоні, блакитні, жовті зірки літали, зоставляючи ясні смуги по синьому небі, то синій, то червоний огонь освічував вузьку щілину й темні, похмурі гори вияснялись, виступали, освічені чудним, незвичайним світом… Після фейерверка той же-таки Кшечицький пораяв розікла[с]ти багаття, і коло того багаття посідала громада. Куцапова попереду кликала додому, але потім, як не вважили її, утихомирилась, сподіваючись зате завтра заслабнути якою-небудь хворобою й нагнати суму й докуки своїм вередуванням на усю сім’ю.

Розмови та сміхи не вгавали коло багаття; усі тішилися досхочу, муштрованих, неживих паничів та панночок ніхто не впізнав би.

– А от Іван Андрієвич попоштує нас поезією, чудово чита вірші, найкраще українські, – обізвався Тарасевич.

– Біг із нею, із поезією, нам і без неї добре, – усміхнувся на се Комашинський.

– Поезія ніколи не заважить, – повчав Попелястий, – без неї життя не життя, а якась ніч темна.

– Без поезії й жити не можна було б, – підспівувала Барцовичівна, солодко оглядаючись на Попелястого.

– А тепера якась молодь чудна – ні до поезії, ні до чого в неї смаку нема; усе про гроші та про усякі ідеї тільки й почуєш, – натякав на Комашинського підбрехач, піддобрюючись до Куцапової.

– А ви не знаєте української мови, – запиталася Катря Кшечицького, – ви ж, здається, з тих країв?

– З тих, в мене в Київщині село є з діда, з прадіда, ще як Польщею була, але хлопськ… української, – поправив він, – мови не знаю, та й на думку її не спадало вчити, хіба варт?!..

– Гм, – гукнув Комашинський, крутнувши головою.

– Ну час і додому, панове, – заговорила Куцапова, а то ще боятимуться за вас дома.

Багаття загасили й стали збиратись, щоб їхати. Комашинський у тьмах прийшов до Катрі.

– Катерино Євгенівно, пам’ятаєте, ми сьогодні читали вірші:

І широкую долину,

Високую могилу.

І вечірнюю годину,

І що снилось-говорилось

Не забуду я…

Це саме скажу про себе сього дня. – Катря мовчки стиснула його руку. Комашинський і в думці не мав, що ці вірші пристають до нього аж надто, більш, як він сам бажав того…

Одна за другою рушали брички. Кшечицький впадав коло Куцапової, підсаджуючи, кутаючи її, й сам зостався без брички. Комашинський прийняв його до себе; той сказав перегнати усіх, запалив огню червоного й світив по дорозі; серед темряви се виходило дуже гарно. Ззаду в бричках заплескотіли й кричали. Знати було, що Кшечицький, бо сподобався Куцаповій. Він розбалакався й почав оповідати Комашинському, [як] він жив у себе на Київщині й підбивався до дівчат. Комашинський слухав, слухав, а далі не сила стало – у той час ще гидшими, як іншим разом, здавалось оце оповідання.

– Як ви думаєте мене своїми оповіданнями розважити, то дурно кажете – вони мені зовсім не цікаві, добродію, – сказав він нарешті.

Кшечицький вразився й сполохнувся, але переміг себе, й буркнув тільки, – холоп.

– Краще холопом бути, аніж недолюдком, – покійно одказав Комашинський. Той затих й мовчав усю дорогу.

Доїхавши до мосту, Комашинський зліз та й пішов пішки. Він був щасливий тепера й під впливом свого щастя швидко забув про ляха. Ніколи не було йому на серці так ясно, так тепло, гарно. Він перейшов міст, пішов униз на річку й сів над самісінькою водою, аж маленькі хвилі під самі ноги йому набігали. Довгенько сидів він тут, дивився, як поспішали, доганяли, плигали одна через другу біловерхі хвилі, од місячного проміння посріблені; дивився, як одбивались у воді й ворушились на хвилях сіро-жовті хмарки й між них місяць, слухав гук та мурмотання річки, й перед очима ясувалася Катрина постать, в вухах гули її речі, він пригадував її слова, кожний рух, погляд її, й з усього цього без думок, без слів виходило – вона мене любить.

Комашинський устав і пішов додому, бажав він на той час зустріти кого-небудь, розказати про своє щастя, поділитися тією думкою, що заполоняла його. Він заглянув у материні покої, але було вже пізно, мати спала. Комашинський тихенько пішов до свого покою й ходив кілька [часу]. Якби хто подивився на нього, божевільним він би йому здався: зупиниться, усміхнеться, розмовляє сам із собою. Він втомився, але спати не хотів, пішов узяти яку-небудь книжку, довгенько шукав й нарешті витяг стару батьківську біблію. Комашинський розгорнув, знайшов «Над пісні пісню» й вдався в чудову, високу її поезію.

– Голос коханця мого! – читав він. – Ось іде він, скаче по горах, стриба по горбочках. Наче сугак, милий мій, або олень. Он стоїть він за стіною, в вікно загляда, бачу його крізь ґратки. І каже коханець мій: устань кохана моя, вийди! Минула зима вже, дощ минув, перестав; квітки по землі проглянули, прийшов час співати й чути стало горлицю в нас. Розпустили парослі фиги й лоза виноградна, процвітаючи, пахне. Устань, коханко моя, гарна моя, вийди.

Голубко моя, в щілині між скелями під бескет заховалась! Покажи мені личко твоє, почути дай голос твій – солодкий голос у тебе, гарнеє личко!…

Сплю я, та не спить моє серце; от голос коханця мого! грюкає він: «Одчини мені, сестричко моя, кохана моя, голубко моя, чиста моя! Бач, заросилась голова моя й кучері од роси вогкі…» Як же ж одягнуся, вимила ноги свої, як же калятиму тепер? Просунув коханець руку, так серце моє й стурбувалося. Устала я одімкнути коханому моєму, а з рук моїх капає мирра, і з пучок мирра по защіпку стікає. Одімкнула я коханцю своєму, а він повернувся та й пішов геть. Не стало й духу в мені, поки казав він; шукала я його, та й не знайшла, гукала, та він не обізвався до мене…»

Довго читав Комашинський, перечитував і впливала, додавала покою йому ця проста, щира поезія, оці щирії співи непопсованого серця, співи кохання здорового, як світ Божий. Усе розжеврювалось кохання у серці, усе виразніш ставала Катрина постать, тільки не справжньої Катрі, а того ідеала, що лежав давно вже на його серці, а тепера устав звідти й застував собою правдиву Катрю. За тим ідеалом Комашинський забув про неї, не придивлявся, не цінував її. Се було його лихо, але через се ж таки був він щасливий, такий щасливий, що, може, й він у той час ладен був увесь світ обняти й до серця пригорнути… І тим же таким часом, тільки на другому кінці міста, так само світилося у дворі, в мален[ь]кій хатці. Гарчинська сиділа коло стола, підперла підборіддя руками. Перед нею лежала книжка – вона вчила для урока на завтра – але очі не дивилися у книжку, а бозна-куди. Вона згадувала Комашинського, його постать, лице, речі, такі милі для неї. Серце мліло; то стихне, то зачастить…

Така доля людська!

Примітки

… Монтенен… – ймовірно, йдеться про французького філософа і письменника Мішеля де Монтеня (Montaigne).

…сестри, козачки і козаки Вовчкові; Мина й Миниха, Сомко з Шрамом, Гострохвостий з Рябком… – перелічені персонажі оповідань Марка Вовчка «Сестра», «Козачка», які увійшли до збірки «Народні оповідання» (1857); Мина й Миниха – герої оповідання М.Номиса «Дід Мина й баба Миниха» (1860); Сомко, полковник Шрам – персонажі роману П.Куліша «Чорна рада» (1857); Рябко і Гострохвостий – персонажі комедії І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» (1875).

«…Світ – Дністрова филя / віра – от той шум…» – цитата з повісті Ю.Федьковича «» (1876).

… вхопив «Хату» та «Кобзаря» й метнувся з господи– «Хата» – український літературний альманах, який видав двома випусками 1860 р. у Петербурзі П.Куліш за допомогою Т.Шевченка. «Кобзар» Т.Шевченка вперше був виданий 1840 р. в Петербурзі. За життя поета збірка під такою назвою виходила також у 1844 та 1860 рр.

Прочитали помалу кілька дрібних віршів – «Ой сама я, сама…», «І високую могилу…», «Садок вишневий»… – перелічені вірші Т.Шевченка, деякі названі неточно.

…«Кобзарь «зненацька розігнувся на «Перебенді»– вірш Т.Шевченка написаний орієнтовно 1839 p., вперше надрукований у «Кобзарі» 1840 р.

…терпів неволю, погрози, урази, носив солдатську амуницію – за часи Миколая… – за участь у Кирило-Мефодіївському братстві й за свої вірші Т.Шевченко був покараний засланням у солдати в Казахстан, де він пробув десять років (1847– 1857). Присуд царя Миколи І зробив вирок ще жорстокішим – «з забороною писати і малювати».

…в мене в Київщині село є з діда, з прадіда, ще як Польщею була… – тобто до 1793 р. (2-го розбору Польщі і приєднання Київщини до Російської імперії).

… знайшов «Над пісні пісню»… – в інших перекладах – «Пісня над піснями», «Пісня пісень» – книга Старого Завіту, що приписується цареві Соломону і є збіркою любовних гімнів, які розкривають взаємні почуття Соломона й Суламіфі. Здавна вважається неперевершеним зразком любовної лірики, яка зворушує справжністю і чистотою людських почуттів.

«Голос коханця мого!… солодкий голос у тебе, гарнеє личко!… « – автор цитує «Пісню пісень», гл. 2; р. 8–14. На той час ще не було українського перекладу Біблії; М.Грушевський як православний користувався церковнослов’янським текстом (саме цією мовою цитує він у своїх творах окремі фрази з Біблії). Цей і наступний фрагменти у повісті – унікальні епізоди перекладацької практики М.Грушевського.

«Сплю я, та не спить моє серце… гукала, та він не обізвався до мене… « – М.Грушевський цитує «Пісню пісень», гл. 5, р. 2–6.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 166 – 181.