1

Михайло Грушевський

Гарним ранком місяця липня Р[оку] Б[ожого] 188… між низеньких, маленьких хаток тогобічного Владикавказа ішов собі невисокий, молодий панич. Хто б зустрівсь із ним, проминув би, не звертаючи на його вваги – нічого незвичайного не було в тому паничеві ні в постаті, ні на виду, ні в одежі. На ньому було якесь сіреньке пальто поверх білого каптанця, на голові солом’яний бриль. З-під бриля виглядало худорляве, бліде українське лице, не гарне, але й не погане, з русявими вусами й борідкою; розумні сірі очі визирали з-під невисокого білого чола; губи його часто усміхалися й ворушили молоді вуса.

Він йшов згорбившись, важко ступаючи, частенько зупинявсь й оглядавсь; видко було, що він не поспішав куди-небудь, а так проминався собі.

Він пройшов високим берегом понад річкою й зійшов на міст. Вийшовши насеред мосту, він зупинився, сперся на ґратки й пильно, не ворушачись, дивився на чудовий краєвид, що розлягся перед очима. Справді, було на що подивитись. Од краю й до краю, через усе небо йшли рябою смугою Кавказькі гори. На південь лавами, вищі та вищі, стояли самі високі, піднявши гострі шпилі, наче хвилі велетнього моря роз’ярувалися, підіймаючи волохаті, запінені верхи, скачучи одна вище другої, круто спадаючи з високості додолу, й разом зупинялись, закаменіли од голосного Божого великого слова та й стоять з того часу і досі. Нижче стоять ті, що в пишні зелені шати повбирані, широко розставили волохаті боки, причепурені лісками, чагарниками. Над сими стоять сизою лавою круті, камінцюваті, стирчать на сірих горбах високі бескети, довги чорні смуги полягли на щелинах; а ще вище їх блищать та сяють серед небесної блакиті білі, блискучі, «кригою повиті» копиці. Раннє сонне позолотило їх, облило чудовою рожевою фарбою, а куди не заглянуло соняшне проміння, світить сніг найяснішою блакиттю… Сонце обігріло й розбудило білії хмари, що спали у щілинах між горами, сховавшися у темні печери, під високі бескети; лізуть, деруться вони вгору, криють прозірчастими запонами боки гір, доки, вилізши повер[х] гір, не попливуть чудовими птицями в голубім небі.

А з-під гір вихопилася й біжить раптово річка; каламутні хвилі ганяються наввипередки, спотикаються на опоку, стрибають, пінять, ревуть… Між каламутною водою висунулися сірі, камінцюваті острівці, на одному купа персіянів порається, вибираючи каменюки, та накладають на віз; серед гуку води ледв[е] чути сумну, дику пісню, що завів один з них. Високі береги обступили річку; на них на обидва боки розсипалися купи будинків, висовуючись з-за зелених садків, між високих тополь блищить золотий хрестик.

Довго стояв і дивився той панич, дишучи чистим, свіжим повітрям, й не знаю, скільки простояв би він так, якби не застукотіло, не затупало щось позад його. Він сполохнувсь, оглянувся – проз нього йшла на роботу ватага кацапів. Накинувши на плечі сіряки, протираючи очі, жуючи нескінчене снідання, йшли вони, важко ступаючи здоровенними, запорошеними чобітьми. Хто йшов понуро, метикуючи про роботу, про пробиті чоботи, про сім’ю, що покинув він за тисячу верстов звідтіль; інші, більш молоді, добре виспавшися, наївшися, під впливом чудового краєвиду, гарного ранку жартували, реготалися, й гулко оддавалися серед тиші їх жарти й регіт.

Панич подивився й попростував за ними далі, перейшов міст та й пішов по бульварах, роздивляючись, як помалу оживало місто круг нього. Ще було рано й усе панство опочивало, зачинивши, завісивши вікна. Челядь з заспаними, сердитими лицями мела вулицю, підіймаючи страшенну куряву, ворота риплячи одчинялись, виходили корови й сновигали ліниво, чекаючи череди; торохтіли вози з гноєм. Куховарки й пекарі йшли з кошиками на точок. Куховарки дзигорили, махаючи руками, ахали, зітхали; пекарі розмовляли поважно, спльовували. Панич прислухався, придивлявся тай ішов далі важкою ходою… Незайвим буде тим часом сказати кілька слів про батька, матір й про нього самого.

Панич той був Іван Андрієвич Комашинський, студент київський. Батько його був син дячка з Київщини. Не раз йому траплялось, поки був малий, коней пасти або й за погонича бути. Потім одвезено його у київську бурсу. Багато лиха набрався там Андрійко – не раз без хліба сидів на своїй кватирі, не раз мерз за холодною піччю, але не пропав, не розледащів – працюючи, скінчав він бурсу, а далі й семінарію. Якось зустрівсь він з одним, що служив на Кавказі, той багато наказав йому про вільне, багате життя у тільки що забраному краєві й Комашинський, не вважаючи на те, що Кавказ тоді був для українців якимось пеклом, поїхав туди. Швидко побачив він, що не дурно приїхав: людей працьовитих, звичайних було дуже треба, й життя їм було непогане. Комашинський осівсь у В[ладикавказі]. Тоді ще тільки-тільки його містом зробили, й була там тільки купка хаток москалів та військових, огороджена невисокими мурами. На новому місті Комашинському пощастило. Ріс та ріс собі город В[ладикавказ], а в городі Комашинський, добував уряди, ґрунти, гроші. Років через десять надумав він, що не погано б йому було й оженитись; кавказькі дівчата були йому не до смаку, та й мало було їх, й він поїхав літом до себе, на Вкраїну, пошукати дівчину. Тут сподобалася йому попівна, біленька, пухнаста, смішлива, весела, жартлива. Згодились, повінчались і поїхали знов на Кавказ. На другий рік уродився в них син Івась.

Уродився Івась худим та млявим, його пестили, догоджали, з очей не спускали, він мало грався з другими дітьми, більш сидів дома, коло матері, коло батька, через се розумнішав дуже швидко. А дома ще не вивітрився український дух, й серед нього ріс маленький Івась. Батько часто згадував своє село, своїх товаришів, розхристаних хлопців, сільські побрехеньки, пісеньки, хоч і зневажав мову українську, яко мужичу. Мати була з тих дівчат, що зросли під впливом молодого, але вже набулого сили письменства українського, під впливом оповідань Квітки, Вовчка, Кобзаря. Вона мало не всього Кобзаря вивчила й дуже любила «Енеїду» й жартливі, хоч часом не дуже кебетні оперети. Вона любила українську мову, співи, письменство, хоч і не знала добре ні України, ні люду, ні історії, ні ідей своєнародних. Деякі сільські звичаї, найбільш по святах, зостались у Комашинських – варили кутю, пекли шулики, святили мед на Спаса. Маленький Івась вчив співи, слухав оповідання. Він ніколи не забував покликать мороза на кутю або кинуть кутю під стелю. Ще за два тижні до Різдва вчив він вечорами з батьком колядки, й побачили б ви, як гордовито співав він їх потім на кутю; батько й собі підспівував, згадуючи, як колись співав він їх під маленькими, снігом запорошеними вікнами далекого, бідного села. А тим часом полум’я палало у грубці, жваво тріскаючи, стелючи довгі тіні по долівці; візерунки, що намалював на шибках мороз, сяяли й блищали од того полум’я. На столі понаставлювано усякої страви, пахуча пара йде од узвара, лоскоче голодних людей. Чудові часи, щасливий той, в кого є такі теплі, тихі згадки!

Івась вдався дуже здатним до науки, швидко вивчивсь і читати, й писати, полюбив книжки. Що було в шафі батьківській, поперечитував він: й романи, й українські книжки, й вчені компонування. Батько тим дуже тішивсь і радів: «Між Комашинськими дурних й у заводі не було», – казав він часом, пригладжуючи русяву головку Івасеву й зараз починав оповідати, як колись бідував він бурсаком, маючи од батька грішми стару гривню мало не на рік. На лихо, тільки не було у В[ладикавказі] гімназії й гра було везти Івася далеко, за гори у Т[ифліс]. Багато було сліз та жалю, плачучи, благав Івась батька, матір, щоб не везли його з В[ладикавказу], боліло серце й у батька, й у матері, але що маєш робить, одвезли його й оддали у гимназіальну бурсу. Знаю доволі, й ні часу, ні снаги в мене немає розписувать, що таке руські «благородные пансионы», бурси, що стається там з бідними хлопцями, котрих оддають туди, щоб з них «були люди», як і які люди звідти виходять. Жахаються або глузують із старої бурси, але святий розбере, що гірше – п’яні, биті, дурні бурсаки чи наші покалічені, попсовані духом школярці, що усього понюхали, усього лизнули. Млявий, до пестощі, до ласки звиклий, розумний, ще й до того добрий, чулий, богобоязливий хлопчик попав у казарму, між жорстоких, недобрих, дужих, жвавих дітей. Глузування, бійки, насмішки, котрі кожен мусить скуштувать перші часи, і злякали, й уразили маленького Івася, котрий ніколи не мав товаришів і не звик до сього. Він одбивсь од товариства й ніколи вже, навіть кінчаючи вже курса, не міг зовсім пристати до нього. З дома багато приніс він доброго й чистого, і ні глузуванням, ні силою не можна було примусити його, і сам він не міг пристати до дечого того, що робилося там.

Одначе як не одбивайся, як не одрізняйся, товариство своє таки візьме. Він не пристав до нього ділом, але душа його була закаляна й покалічена. Товариство байдикувало, бахуровало, глузувало, зневажало усе, що треба було шанувать. Правда, здебільшого усе тільки словами й кінчалось, вчинком не вияв[ив]шися, але й слово ж річ не мала. Розмова, котру чув Івась круг себе, мала-таки вплив на його. Те добре, що було в його серці й натурою, й сім’єю положено, боролось кожен раз з тією поганню, що од товариства набрався; й була така боротьба й після того, як він вже був між іншими людьми, у іншій громаді. Отрута не гине.

Й дома він любив марити, а тут одбившися од товариства, він зовсім вдався у мрії, химери, що далі, усе більш та більш. Іноді цілі години сидів він, бозна-де літаючи думкою, і іздригався, як до нього обзивались, кликали. Як-то завше було з тим, хто марить, він мав себе за щось незвичайне, велике, з’явились надії на славу, на великі дії. Він добре вчився, його вихваляли, шанували за гострий розум, за знаття, й се ще більше приті наддавало його мріям.

Через се ж таки саме став він соромливим, незвичайним. Він боявся глузування, посміху, дорікання, і хоч любив буть між людьми, між панночками, але думка, що він ступить, скаже, зробить що-небудь ніякове, його зупиняла. Він став безлюдьком, хоч ця безлюдькість йому самому аж надто допікала. Зайві часи він читав та марив, і певне, вийшов би з Івася, як біс, заздрісний, гордий, нікчемний химерник, верхогляд, якби не вирятувало хлопця його українство.

Українство одбилося на Івасеві й в лиці, і в вимові, й [у] словах, що часом виринали в його речах між великоруськими. З-за усього цього доволі з нього глузовано. Його перекривляли, звали прізвиськами різними, але те, що губило інших, зробило з нього щирого, запеклого українця. Через сі глузування й смішки мова, співи, усе українське ставало ще миліш – воно одрізняло його од немилого йому тогочасного життя, од товаришів. Українська мова була не просто українською, се була та мова, яку чув він дома, тільки дома; вона нагадувала йому рідну сім’ю, материну ласку, маленькі покої, де грався він, садок, де весною була така зелена, запашна травиця… То була навіть не та мова, яку вживають двадцять мільйонів українців, а та, якою часом розмовляли дома. Україна – не правдива, географічна Україна, а та, про яку згадували іноді дома.

Тільки потім, через кілька років, читаючи, міркуючи, побачив він, що любить і мусить любить Україну, яко отчизну свою, яко українець, а не син українця, що повинен він любити мову українську не через те, що то мова батьківська, але національна, своєнародна. Він вдався в українську історію, в українське письменство, він став народовцем. Не бачивши зроду України й люду українського, він через те ще більш кохав її. Се було якесь божевільне кохання, якась манія; од одного наймення українця, України, Малої Русі він іздригавсь. Потім се трохи утихомирилось, кохання стало спокійніш, розумніш, але не без того, що не перехавкнуть часом. Одначе, на щастя, не став і верхоглядом балакучим, пустомовцем, як то іноді бува – не було перед ким своїм українством вихвалятись, до то[го] й загально якось не любив він «душу, мов кишеню, вивертати», як казав він. Батько, матір сперше самі раділи, що синочок так любить батьківські співи, мову, але потім, довідавшися про усе, злякались – в той час письменство, мова українська була річ небезпечна, до того ще на батьківські очі. Але Івась, завше слухняний й добрий син, тут не слухав – мови не кидав; батьки побачили, що нічого не зроблять, і тільки так вже собі іноді лякали й нарікали на нього. Останній раз вийшла суперечка з-за університета – батько тяг до московського, «да не соблазнится», син хотів до київського. Багато балакали, кричали, сердилися, але син узяв своє…

Страх, як бажав Івась у університет їхати – тижні, дні лічив він. Тут, у Тифлісі, або у В[ладикавказі], трудно було й книжки вкраїнські добувати, не було часописей галицьких й україн[ських] і, які йому траплялись, здебільшого були дуже щербаті – тільки українського й було в них (й то ще багато!), що вміли яку-небудь побрехеньку розказать, заспівать пісеньку, та часом за чаркою або за вечерею пометикувати, як у нас, або – «що то за дурні москалі – смаку у салі не знають!» Всі вони себе за щирих українців мали, але Івасеві таке українство було не до смаку. Він думав знайти у Києві інших людей, справжніх українців-студентів, сходився, приглядався, прислуховався, та й цим не задовольнився.

– Ну ж і народовство наше, – казав він раз приятелю своєму, теж студентові, вертаючись з якоїсь кумпанії, де увесь вечір пригорщами сипали такі слова, як: своєнародний розвой, народні ідеали, наці[о]нальний критерій, сепаратизм, федералізм та інші -ізми.

– Е, мало били нас, себто били, та не вивчили. От наші діячі, наші народовці, співають пісеньки, скребуть віршики, побрехеньки, метикують про мову, про народність… То яка ж з них користь Україні? А тим часом перевертні плодяться усе більш та більш, панство глузує з своєї мови, а сільську, нерозумну громаду й силою, й усяким коверзуванням од неї одбивають. Селянин бідує, йде геть з України, одбивається од своєї національності, з українських дітей у школах роблять кацапів, українська мова забита, знищена скрізь, лях, жид, німець нас заїдають, а вони, вдавшися у історичні питання, збираючи пісні, забули про живу, справжню потребу…

– Овва, що це ти так розходився? Дуже прудкий! Та що ж, як не можна ніяким іншим робом для України працювати, як тільки дбати для науки й письменства, тут вони не винні…

– Е, якби охота була, змогли б і зробить; я не кажу про деяких, але останні… И ще думають що превелику користь має Україна од їх нікчемної, хлоп’ячої праці. Досі он в нас часописі українофільської немає, не кажу вже українською, але й великоруською мовою. По усій Україні читають київську часопись, «югово руський орган» «Київлянин», де друкується завше сама стидка брехня на народовство. Оттак зберуться, поколотять язиком, наперчать язика мовою українською, та й годі, доволі – до своєї праці, може, щоб душить ту саму мову, про яку так солодко співали. Катеринки бісові!

Правда, Івасеві було не по собі, він сердився, як казав се, він перехавкнув, але завше загально тогочасне народовство й народовці йому не сподобалися. Він мав інші думки, інші ідеали, одначе поки що працею їх не виявляв та вдавсь у науку. Святами ж, літом він їздив по Вкраїні, заглядав у різні кутки, придивлявся до народного життя. Коло нього зібралася маленька купка студентів, його поважали, яко знавця науки української й слов’янської, й професори, й студенти, хоч за те деякі з товаришів звали його просто таки зрадником за його ідеї, нарікання на народовців.

Одна тільки річ докучала дуже Івасеві серед його тихого життя – серце поривало його між людей, йому надокучало буть на самоті, він навіть заздростив товаришами-джигунам й радий був би кинуть працю й побігти не обертаючись од своїх книжок і старих рукописів. Іноді цілі дні сумував та нудився він, доки не проходило, розум не прояснявсь й він знов вдававсь у роботу.

Тим часом, як був він на третьому курсі, вмер його батько, мати хотіла переїхати з дочкою, Івасьовою сестрою, у Київ до сина і кликала його у В[ладикавказ], щоб спродатись, зібратись та й рушати. Івась зараз після екзаменів поїхав у В[ладикавказ], й от він вже третій тиждень був у В[ладикавказі], гуляв по полях, ходив у гори, часом заходив до старих знайомих своїх. Сьогодня він прокинувсь чогось рано й, побачивши у вікно чудовий ранок, вийшов походити по бульварах, де й зустріли ми його.

Пройшовши кілька разів од кінця й до кінця бульваром, Івась втомивсь та й повернув додому. Йдучи, він замислився й не звертав ні на що жодної уваги, аж хтось гукнув ззаду його.

– Комашинський, Комашинський!

Комашинський іздригнувсь й побачив чорнявого, високого, у гарній одежі хлопця, котрий осміхаючись дивився на нього.

– А се ти, Тарасевич! – сказав Комашинський. – А я тебе й не пізнав.

Товариші колишні почоломкались, спитали про се, про те один другого.

– Та що тебе нігди не видко, – сказав Тарасевич, – досі ще не кинув звичая своего сидіти дома й носа нікуди не виткнеш. Сором, брате! Правда, що хочеш ти їхати звідсіль?

– Авжеж, за сим і приїхав, щоб спродатись.

– Господи твоя воля! – заголосив Тарасевич та, осміхаючись, ударив руками; – і ти на прощання погулять, повеселитись не хочеш? Ні, сього не дозволю, не дозволю, і не думай! Та от що – в вівторок, коли се? завтра, здається? Субота, неділя, – лічив він, – так, завтра, буде у нас вечір, приходь і ти.

– От тобі на, – осміхнувся Комашинський, – певне, дуже ти [рано] встав та й верзеш чор’зна-що. Що це ти вигадуєш – зроду нікого не знав я ваших, а тепер на вечір? Ні, ні, брате, дякую за ласку.

– Тю на тебе! Не будь проханою панною, приходь до нас, сестрам тебе порекомендую, буде студентів чимало, як не хочеш громади жіноцької. Сміх сказать, укупі вчилися, у одному місті живемо й не разу не був ти в мене!

– Побачу, – одказав Комашинський, подумавши, – може, й прийду.

– О, думати не треба! Нічого не знаю, повинен прийти. Здоров був! – І Тарасевич пішов геть рівною, легкою ходою.

Осміхаючись, подивився йому услід Івась. – Гм, він не змінився, як був колись ще в бурсі, такий і зоставсь! Що ж, чим він гірше од других; вітру в голові трохи є, та своє він зробить, і Біг його святий зна, хто щасливіш буде – він чи наш брат, що в науку вдався. «Синове віка, синове віка», – стара пісня!

Так міркуючи дійшов він до свого будинку, невеличкого, вибіляного вапною, вкритого старою, почорнілою, позеленілою черепнею. Висока липа висовувалась з-за хати й розстелила по черепні своє кудлате, лапасте гілля. Бджоли дзвеніли круг нього.

Івась, зігнувшися, проліз у хвіртку й увійшов у маленький двір, заставлений бочками, діжками; кури розгортали сміття й сокотали; кішка гасала, граючись з качками, а ті кричали на увесь двір. В пекарні шкварчало масло й чийсь тоненький голосок оповідав:

– Ого розказував мені які страхи він, отой москаль! От якби ти чула.

– А що таке, ну бо? – цікаво питавсь другий голос. Івась прислухався.

– Там, каже, є таке місто й мури круг его превеликі, й оте місто тра було узять. А на мурах усі ті турки, та турки, й кінця їм немає. И страшні, Господи!

– Ой лишенько!

– Дак оце місто, кажу. Та така там величезна брама, усе залізо, усе залізо, й замкнута стоїть. Ото прибіжать наші, – каже, – під ту браму, стануть та й грюкають в неї, кричать: «Одчини», «одчини», – та все грюкають у ту браму. А ті турки разом як одчинять браму, то так наші москалики сердешні й попадають, і попадають. А ті бісові турки усе регочуться з них, усе регочуться, вилізуть на мури, дивляться звідти та й регочуться.

– А як же се отой москаль з такого страху живий зоставсь, – питав чийсь густий голос, певне, невірного скептика-челядника.

– Бо такий вже він [лихий] був, що його навіть оті турки боялися.

– Певне, прудкий був, добре п’ятки показував, – бубонів голос.

– Е, що бо ви, дядьку, вигадуєте, в нього навіть міндаль є, й на міндалі тій орел, – обороняв тоненький голосок.

Івась більш не слухав. Востатнє глянув він на тиху, щоденну картину, позолочену раннім промінням, та й пішов у хату. Назустріч вибігла маленька русява дівчинка, сестричка Івасева.

– А я тебе в вікно побачила, як ти йшов, – сказала вона, ухопивши брата за руку, – самовар був вже й захолов, знову його розпалювали. – Вона потягла брата за руку.

– Чи ба, яка ти стала дужа, – засміявся Івась, – не можу вдержатись.

Сміючись, ввійшли вони у ванькир, де співав самовар та стояли інші причандали. Коло стола сиділа низенька Комашинська, зашиваючи якусь латку.

– Ось і я, мамо, вибачайте, що забаривсь, – сказав Івась, цілуючи мати в руку.

– Куди се ти так рано ходив? – спитала мати, наливаючи чаю.

– Пішов проходитись; та зустрівсь із колишнім товаришом своїм, Тарасевичем, закликав до себе.

– А я, братіку, свою книжечку дочитала, даси мені другу? – спитала брата Маруся.

– Добре, яку ж тобі українську, чи московську?

– Ти б краще не давав їй українських книжок, хай перше добре руську мову визнає, буде ще час й українським, як схоче, – сказала мати.

– Е, ні, мамо, потім, що не роби, не визнаєш так, як би змалку; я змалку не вчивсь, хай вона вивчиться.

Мати нічого не сказала, тільки зітхнула. Син допив чай.

– А що, Івасю, підеш куди-небудь? – спитала мати.

– Ні, трохи дещо треба написать.

– Пішов би краще, усе сидиш та сидиш, і літом не хочеш оддихнути, ще хвороба нападе.

– Не турбуйтесь, мамо! Хіба ж я мало ходжу, – сказав Івась та й пішов у свій покій. У покійнику було дуже ясно й стояв чудовий дух липи, рожі, жасмину, що заглядав у відчинене вікно. Обстава була проста. У кутку, в невеличкій шафі лежали книжки, що Комашинський привіз на літо з Києва – твори Шевченка, Квітки, Стороженка, Левицького, збірники, історичні праці й кучка писаного паперу. На шафі лежала скрипка. Над столом висіло кілька портретів українських діячів, посередині – повний, задуманий вид Шевченка та худий, стурбований якийсь вид Галчин, наймиліших Івасеві діячів.

Івась пройшов кілька раз через кімнату й сів коло столу, виспівуючи потихеньку «Ой п’є козак, п’є». Він розгорнув папір, вийняв якийсь шпаргал та й налагодивсь писать, коли щось дзенькнуло у дверях та й незабаром увійшов у кімнату високий, згорблений чоловік, довгі руки його теліпалися на усі боки. Се був давній приятель Івася – старий Бойчук.

– Се ви, от спасибі, – сказав Івась, ідучи йому назустріч. Вони обнялися й почоломкались.

– Я вас чекав, чекав, не діждав, та й прийшов до вас з візитою, як то у панства заведено, – шуткував Бойчук, сідаючи та простягаючи довгі ноги.

– Вибачайте, недавно приїхав, не вспів прийти. Як ся маєте? Як жінка, діточки? – спитав Івась.

– Здорові, здорові. А життя, – самі знаєте, яке. Тут старший сичить, бо я не вмію до нього підлещуватись, ходором перед їм ходить; дома – тому купи, за дітей заплати, старшого до Петербурга посилать, а грошей не гурт аж надто. – Бойчук ще більш згорбився й похнюпив носа.

– А я для вас привіз подарунок з Київа, – сказав Івась, бажаючи його трохи звеселити. Він витяг з шафи ноти й дав їх Бойчуку.

Той стрепенувсь, взяв ноти й почав розглядати.

– Гарна річ, дякую вам щиро, – сказав він. – От тут добре як виходить – та, то то-о-о, – забубонів він.

– Почекайте-но, возьміть скрипку та спробуйте, як то воно.

Бойчук узяв скрипку й почав перебирати. Він так вдався, що вже більш не вважав на Івася, котрий мовчки сидів коло столу й дивився на нього. Бойчук страх любив музику, здається, й жити не міг би без неї. Був у нього незвичайний смак, велике чуття, вийшов би з нього великий мистець, якби пройшов він як треба усю науку музичну. Але де було йому, сину канівського чи черкаського міщанина, йти в яку-небудь консерваторію – дай Біг з голоду тільки не вмерти – батько п’яниця, брати маленькі… Він вчився у гімназії, але не скінчив її. Покійник Комашинський добув йому невеличкий уряд у В[ладикавказі]. Він женився, жінка вдалася непокірна – вона усе дорікала, гризла чоловіка, що він вдався в музику, а для сім’ї не дбає. Справді, урядник з его був не дуже добрий; усі зайві часи оддавав він на музику, уряд свій одбував абияк. Він зібрав круг себе кілька музиків й зробив маленький оркестр, більш з таких же, як і він, урядників.

– Дуже гарна річ, – ще раз сказав Бойчук, перебравши ноти, – дуже гарна. Знаєте, я розведу її на наш оркестр, та й заграємо у суботу. Я й прийшов, щоб покликать вас, та й забув. Приходьте, Іване Андрієвичу. Прийдете?

– Авжеж, запевне прийду, – сказав Івась, – тільки чи зумію ж я грать з вами? Скільки у оркестрі не грав. У кого ж гратимете?

– Я тоді дам вам звістку. А поки що до зобачення! – Бойчук, махаючи руками, уклонився й згорбившися, пройшов у двері.

Пообідавши та походивши трохи по садку між густими кущами шпоричок, малини та аґруса, Івась дуже забажав роботи (до обіда так і не пришилось йому). Він увійшов у хату й вдався в писання. У нього був український рукопис XVII віку, де між іншими річами було записано кілька десятків заговорів, або замовлянь. Тепер він схотів звести їх з надрукованими вже, знайти варіанти. Він так вдався в писання, що встав тільки посьорбати чаю й знов сів, навіть не вечеряв. Він любив так робить, се була наймиліша річ для нього – круг нього тихо, тільки цокає годинник, у одчиняне вікно шумить річка, лише запашний, холодний вітерець і колише полум’я свічки, якійсь неборака жук залетів у хату й метушиться, літаючи з кутка в куток, стукаючись об білі стіни. Івась, держачи папірник у зубах, тикав носом то у одну, то в другу книжку та старий зацвілий рукопис, та й так йому було весело, так гарно, тихо… Ці пожовклі листи, ці старі кучеряві рядки були ніби його старі, кохані други, він наче розмовляв з ними й тішивсь тією розмовою, щось мимрячи собі під ніс та виспівуючи якусь довженну та сумну пісню. У третій годині скінчив він свою працю, устав, перегорнув списані листи й весело промовив – еге, тут ще трішки подряпать, та й буде писання хоть куди. Добре, Івасю, працюймо!

Походивши трохи, він став помолитись, низенько вклоняючись та б’ючи себе в груди, як колись ще маленьким вчила його мати. Помолившися, він у сорочці самій сів на вікні, щоб трохи прохолодитись та подихати свіжим, чудовим повітрям.

Вже було зовсім темно – зірки вцяцькували усе небо й сяли своїм блідим, тихим світом, місяць виглядав з-за блакитно-жовтої хмарки, вітер наганяв пахощі лип та квіток. За річкою, десь у саду грали ще музики й далекий гук тихо линув серед нічної тиши. Івась прислухувався до веселого гуку танків та й сумно щось йому ставало. Він бачив перед очима залу, ясно освічену, веселі пари, гарні, почервонілі личка панночок, балакучих паничей, він наче чув теревені, нісенітницю, що верзли там, регіт, дзвінкі голоси, й заздрість його брала. Йому теж хотілося бути там, серед гучної метушні, серед гарячого, душного повітря, серед гомону й світа. Якимсь мізерним, мертвим, сухим здавалося йому власне його життя на самоті, з своєю працею, із своїми думами. Серце щеміло, нило…

Він більш не міг сидіть, йому захотілось вилити своє чуття, вимовить його, як не чоловіку, то хоч німому паперу. Він зліз з вікна, сів коло столу, узяв папірку й дрібними рядками написав:

Серед тиші та темряви

Щось гуде – музики грають,

Ваблять серце моє сумне,

Ваблять, поривають…

Взявся б я та й полетів,

Кинув сумну пустку…

Але далі якось не йшла його праця, він кілька раз затирав, що написав, знов починав. Тим часом холодок пройняв його й прогнав усі романтичні химери, сум його помалу минув. Івась позіхнув, почухав голову, сплюнув та й ліг спати. Лежучи, пригадав він закликання Тарасевича та й став міркувати – йти, чи ні, нарешті наміривсь іти – дідько його батька зна, піду. От тільки треба чоботи почорнить, а то руді, аж сором! Мимрячи це собі під ніс, він повернувся під стіну та й заснув.

У хату заглянув новий місяць й освітив блідим світом усю обставу й худий, спокійний вид Івася. У одчинене вікно залетів вітер та й перекидав листи розвернутої книги. Листя жасмину, посріблене місяцем, ворушилось, наче живе, у вікні. Цвіркун цвірчав десь та ревла, гула річка, миючи високі береги.

Примітки

«Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?» (Куліш. Досвітки. Ст. 5) –епіграфом до повісті М.Грушевський обрав п’ятий рядок з вірша П.Куліша «Заспів», першого твору зі збірки «Досвітки» (1862).

… тогобічного Владикавказа… – Владикавказ – місто в Російській Федерації, столиця республіки Північна Осетія–Аланія. Тут, у батьківському домі, М.Грушевський створив значну частину своїх юнацьких літературних писань. Не раз події його художніх творів відбуваються саме у Владикавказі, краєвиди міста й навколишніх гір змальовував М.Грушевський у літературних творах, зокрема, у повісті «Чужі й свої».

…сяють серед небесної блакиті білі, блискучі, «кригою повиті» копи ці – метафора «кригою повиті» навіяна М.Грушевському ремінісценціями з першою строфою знаменитої поеми Т.Шевченка «Кавказ» (1846), яка починається таким описом суворого краєвиду: «За горами гори, хмарами повиті, Засіяні горем, кровію политі», а також з наступними рядками цієї ж поеми: «І вам слава, сині гори, кригою окуті…».

Високі береги обступили річку; на них на обидва боки розсипалися купи будинків… – приблизно таким самим постає Владикавказу «Споминах» М.Грушевського, коли автор згадує це містечко на момент переїзду туди їхньої родини:

«Місто мало вид незвичайно никлий і сірий – він становив незвичайний контраст до тої чудової панорами, що відкривалась з його убогих улиць. Просто над ним підіймалася мальовнича маса Столової гори, з правого боку, над нижчими горами, висувалися вічно білі зубці головного хребта – Казбек, велетенська «грань алмазу», і далі ряд верхів, то оповиті легкою сизо-блакитною мрякою, то гостро виразисті в контурах і блискучо-білі під сонячним світлом, відбиваючися від синіх тонів лісів передгір’я. Ревучий, нестримний Терек, що витікав з-під Казбеку з незказанним розбігом, не замерзаючи через се в найбільші морози, летів посеред міста серед вивернених мас каміння. І над його природними, неупорядкованими, необробленими берегами розкидалася сіть домків – по одній стороні – город, по другій – слобідка, але, властиво, і город виглядав більш-менш такою ж слобідкою, зложений з маленьких домків (партерових, одноетажних) […].

Будуватися було легко […]. В кориті Тереку можна було брати скільки хоч чистого, перемитого піску. Каміння з нього бралося на будову. Цеглу вживали тільки на прокладку між сим камінням, так, як у старих візантійських будовах, та для фасадів». (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9. – С. 142).

… одвезено його у київську бурсу– тобто в духовне училище. Вихованці таких закладів жили в гуртожитках, які називалися «бурсами». Києво-Подільське духовне повітове училище разом зі своїм гуртожитком з 1832 р. розміщувалося у будинку колишнього гуртожитку Київської академії, спорудженому в 1778 – 1816 рр. за проектом І.Григоровича-Барського. Стисло викладені в повісті основні віхи й обставини початкової та середньої освіти Андрія Комашинського молодий письменник запозичив з біографії свого батька Сергія Федоровича Грушевського. Той так само був сином диякона, а згодом священика, навчався у Києво-Подільському духовному училищі, потім закінчив Київську духовну семінарію. Про побут бурсаків з бідних священичих родин С. Грушевський писав пізніше у статті «К вопросу об изыскании способов к улучшению материального быта духовных училищ»:

«Нам случалось видеть некоторые из этих жалких лачуг, существующих при духовных училищах под именем бурс, где в двух небольших комнатках живут по тридцати, по сорока мальчиков. Порядочному человеку туда заглянуть совестно. Грязь, духота, темнота. Мальчики не имеют даже постелей, ни отдельных коек, и спят в своих халатишках вповалку, на дощатых подмостках, устроенных в комнате от одной стены к другой […] На все это мальчики смотрят еще довольно равнодушно; более всего их одолевает голод. И действительно, их кормят нищенски». (Цит. за кн.: Кучеренко М., Панькова С. Шевчук Г. «Я був їх старший син» (рід Михайла Грушевського) – К., 2006. – С. 74).

… вільне, багате життя у тільки що забраному краєві… – Кавказ був остаточно приєднаний до Російської імперії у 1864 р.

… під впливом оповідань Квітки, Вовчка, Кобзаря– йдеться про творчість Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Т.Шевченка.

…дуже любила «Енеїду»… – йдеться про бурлескно-травестійну поему І.Котляревського «» («Виргиліева Энеида на малороссійскій языкъ преложенная»), перший твір нової української літератури. Перші три частини поеми були видані в 1798 р. Повний текст (шість частин) вийшов друком після смерті автора у 1842 р.

…варили кутю, пекли шулики, святили мед на Спаса – тут названі кілька найбільш показових реалій, притаманних насамперед українській обрядовості. Купо готували в переддень Різдва (6 січня), на Василя (14 січня) та в переддень Водохреща (18 січня). До свята Преображення Господнього (другий Спас, 19 серпня) готували прісні коржі, розламували їх на дрібні шматки й заправляли тертим маком і медом. Ці коржі називалися «шулики». На Спаса святили садовину (яблука, груші) і мед.

Він ніколи не забував покликать мороза на кутю або кинуть кутю під стелю – давній звичай у багатьох місцевостях України, за яким перед Різдвяною вечерею, прочитавши молитви, батько першу ложку куті підкидав під стелю, «щоб ріс довгий льон», або – «щоб бджоли роїлися». Взявши в окрему миску куті, прихопивши із собою батога, хазяїн виходив на поріг і тричі голосно промовляв: «Морозе, Морозе, іди до нас куті їсти! А як не прийдеш, то і в петрівку не приходь, бо будемо тебе батогами бити!» Всі ці обряди були пов’язані з сільським побутом і господарством.

Як бачимо, із текстів М.Грушевського (маємо на увазі також оповідання «Остання кутя»), у другій половині XIX ст. українські родини, які проживали в містах, з поширенням освіти та позитивістських переконань, хоч і пам’ятали про давні звичаї, однак не вкладали в них того символічного значення, не пов’язували з життєво важливими для сім’ї господарськими реаліями. Через те ставлення до давніх ритуалів було напівжартівливе, і їх доручали виконувати дітям.

На лихо, тільки не було у В[ладикавказі] гімназії и тра було везти Івася далеко, за гори у Т[ифліс]– цей факт та опис переживань хлопця, який боявся перспективи життя у далекому чужому місті, – з біографії М.Грушевського. Отримавши початкову освіту вдома, до гімназії він змушений був їхати у Тифліс, де йому, як синові педагогічного працівника, давали місце пансіонера з державним забезпеченням. Вихований у дусі родинного пієтизму, хлопець сприйняв цю звістку з розпачем:

«Нудьга і страх обняли мою бідну душу. Я не смів повстати против батьківського наміру і не міг помиритись з ним. Я хотів би зостатись і вчитись дома, але не відваживсь виступити одверто з таким жаданням. Я вложив якось до «сочиненія», піднесеного батькові на його іменини, 7 жовтня, лаконічну записку: «Таточко, не віддавайте мене до Тифлісу». Другий раз, не витерпівши душевної муки, я з слізьми кинувсь до моїх батьків, коли вони вертались додому звідкись, і висловив їм свій жах перед виїздом. Але я не мав ніякої рішучості обстоювати свої гадки і бажання і легко відступав від них перед ласкавими потіхами батька. І я кінець кінцем корився своїй долі – але чув себе глибоко, безвихідно нещасливим» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9. – С. 145).

Тифліс – російська назва (до 1936 р. – офіційна) древнього грузинського міста Тбілісі, яке виникло в другій половині V ст. н. е., з кінця V ст. у Тбілісі з міста Мцхета була переведена столиця Картлійського царства, відтоді місто стало бурхливо розвиватися. Тепер – столиця Грузії.

Він вдався в українську історію, в українське письменство, він став народовцем– у сучасній історичній науці терміни «народовець», «народовство» трактуються як такі, що характеризують західноукраїнський, галицький різновид народництва, багато в чому відмінний і формами, і шляхами розвитку від народництва в Наддніпрянській Україні. Однак, як бачимо з тексту М.Грушевського, у 1880-х роках український національний рух, швидше не політичний, а просвітній, називали саме «народовством . Вочевидь, терміни «народництво, народники» трактувались тоді як явища, притаманні суто російському суспільно-політичному життю.

…«да не соблазнится» – парафраз цитати з Євангелій від Матвія (11: 6) та від Луки (7: 23) «Блажен, кто не соблазнится о Мне». У повісті М.Грушевського йдеться про те, що батько головного героя, остерігаючись подальшого розвитку його українофільських настроїв, наполягав, щоб син вступав до Московського університету, а навчаючись у Київському, на його думку, була небезпека, що хлопець спокуситься на участь у національному русі. До речі, аналогічна ситуація була й у родині М.Грушевського:

«Батько мій, наляканий вістями і оповіданнями про студентські історії, не хотів мене пускати до Київського університету. Він боявся, що я з своїм «українофільством» (слово се в тодішніх часах звучало дуже грізно і зловіщо) неодмінно попаду в якусь «хохломанську історію» […]. Він за краще вважав, щоб я їхав до Москви (Петербург, мовляв, місто нездорове, особливо для нас, людей з полудня). […] Кінець кінцем батько поставив мені ультиматум: він не буде противитись тому, щоб я їхав до Києва, коли я дам йому слово, що не буду брати участі в ніяких секретних організаціях» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1992. – № 3. – С. 138).

По усій Україні читають київську часопись, «югово руський орган» «Київлянин»… – «Киевлянин» – громадсько-політична газета, виходила в Києві у 1864–1919 рр. тричі на тиждень, з 1879 р. – щоденно. Редакторами у різний час були: В.Я.Шульгин, Д.І.Піхно, К.І.Сімаковський, В.В.Шульгин. Газета стояла на позиціях великодержавного шовінізму, метою видавців була русифікація України («Південно-Західного краю»).

…й оте місто тра було узять. А на мурах усі ті турки, та турки, й кінця їм немає – ймовірно, йдеться про російсько-турецьку війну 1877–1878 рр.

… стурбований якийсь вид Галчин… – Галка – псевдонім М.І.Костомарова.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 138 – 148.