Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1-й варіант

Михайло Грушевський

Англянське військо прийшло до Бех-аль-Джугур у вівторок 26 лютого, у обід. Се були резерви. Вони може з місяць як рушили з (Британських островів) берегів Альбіону, й тиждень як пішли в похід. (Їм) Вперше (трапилось тепер) були вони на війні, а Бех-аль-Джугурці (була перша оселя) були перші вороги, котрі трапились їм. Капітан Годж, що був за ватажка у сему маленькому війську, де (усього) з погоничами, з кухарями, з крамарями, не було і (300) 150 чоловіків, (вів своє діло найстратегічнішим робом, наче йому тра було) послав сурмача з білим прапорцем сказать, щоб джугурці, щоби піддалися доброю волею.

Але джугурці не схотіли. Вони навіть не пустили у своє село товстого червонопикого сурмача й толмача, рудого дядька, напівжида, напівараба. Вже давно дійшли до їх звістки, що кляті (бусурмани) бузувіри «інглізи» прийшли руйнувати оселі правовірних. Крамарі, що їхали іноді через село, розповідали страхи усякі про їх, про попалені села, зруйновані мечеті, побитих, порізаних людей, але й ще (чудніші речі йшли) більше про великого пророка (Божого) Аллаха – великого Махді, про єго міць, відвагу, розум, богобоязливість… Розказували, що уже були усякі великі чуда і знамення у Мецці, коло (труни) могили Магомета; що (великі мудреці) мудрі люде знайшли вже в Корані проречений, очевидячки про Махді, що він зруйнує царство невірних (франків) й заснує велике довічне царство підданців великого Пророка. (Й ці звістки підкрепляли селян, наляканих розповідками про бузувірів інглізів, вони марили про великого пророка, про своє царство, й раді були усе стерпіти, усе зробити, щоб вислужитись перед їм. Через се вони).

Вечорами на порогах (завше) за північ сиділи купками діди і чоловіки, з поля вернувшися – тут усе були хлібороби, і довго балакали, оддихаючи у холодку, (метикуючи) метикували про інглізів й великого пророка, розказували усякі чудасії, й вони не боялися, що йдуть на їх інглізи, звістки про святого (пророка) Махді втішали, підкрепляли їх, дух в їх розпалювали, вони раді були усе знести, усе потерпіти від інглізів для свого пророка, для великого царства. («Райськії втіхи», гурії, ріки меду й молока чекали їх; вони через се) Чудно було почути сих тихих селян-хліборобів, що увесь свій вік здається нічого не бажали, окрім щоб хліб добре уродив, нікого не ненавиділи, окрім яких-небудь там ховрашків, міркували про довічне царство правовірне, збиралися вмирать для якогось Махді, од якихось інгілізів… Їм й на хвилину в голову не западало піддатись ворогам. Не в одного дядька заниє серце, як погляне на дітей, що ганяють курей по дорозі, на рідні низенькі хатки й подумає, що усе оце загине загля того пророка, але перемага себе дядько й мовчки слуха, що (каже) міркує сільська рада.

З вечора у вівторок, як заходило сонце, зібрались (вони) селяне у свою бідну, невеличку мечетку й слухали ті благання, що лопотів старий, беззубий мулла, великий рибалка; ні він, ні вони (нічого не) мало що тямили в тих благаннях, але слухали пильно й богобоязливо, сподіваючись погинуть за свого пророка й назавтра побачити усі ті райські чуда й втіхи, про які їм розказувано стільки. (Усю ніч готувались до брані).

Світло лихтаря блимало, освічуючи лиця хліборобів, зашкарубілі руки, догори зняті. Жінки стояли позаду й молились гучно, б’ючи себе в груди. Очі (жевріли) світились вірою, страх сховався кудись на самий низ душі. У той час усе село вмерло б і не поворухнулось.

Усю ніч не лягали спати. Щоб не досталась ворогам худоба, постановили вигнати єї у степ річкою, бо скрізь стояли вороги. Воли, коні, корови помалу, нехотя виходили, дивуючись, що се їх так рано виганяють. Й напитись їм не дав араб, що виганяв, але погнав річкою за село, де береги розлягались й можна було вийти на степ. Але худоба не йшла; довго погукував на неї араб, довго не слухаючи його стояла вона; нарешті побігла на верх. Арабу здалося, що віл єго зупинився над річкою і (обернувся) уостатнє глянув на свого хазяїна. (Волові) Очі (у вола, старого товариша) в єго дивились так розумно, немов то людина. Араб подивився услід худобі і мовчки втер сльози на свому зморщеному, сонцем попеченому лиці. Шкода єму стало за хазяйством, за пашею, де щороку вивертав він гострим ралом вогкий, чорний, пахучий грунт. Він поспішаючи вернувся на село. Там усі готувались до брані.

Рушниць на усе село було тільки дві, з кремінцями, з підставками й перехрестями, щоб їх ставити; два дядьки, що ходили колись злодіями на степ, узяли ті рушниці, остатні – хто лук із стрілами, а хто каміння, дубці.

Не гірше сего заходились й англійці. Се, як я сказав, (була) мусила бути перша потичка в їх, й усі готувались, прибирались до неї. Капітан Годж видав бунчужним диспозицію, написану дуже стратегічно, наче збиралися вони узять (що-небудь не гірш)Париж або Берлін. Розставили кругом вартових, зброю чистили, (прибирали, мало хто спав) згадували рідних й милих, не спав ніхто; капітан з бунчужними седів за північ; оповідання про війни, про потички з індійцями, з зулу, з боерами йшли без кінця, – нарешті їм здавалося, що вони вже старі вояки, билися і з індійцями, і з сіпаями, і з усякими страхами (й бунчужному Слоу). Бунчужні бачили себе генералами.

Другого дня ще не світало, а усі давно (вже повставали) прибрались. Бех-аль-Джугур стояло над невеличкою річкою (що текла), серед безкрайого степу. Виразно ясувались купи дерев, зелені або жовті поля, лани, гаї серед (рудого) того степу, на котрому тільки де-не-де росли маленькі кущики бур’яну, сухі, сірі, густо запорошені. (Бех-аль-Джугура) Глиняні береги річки йшли згористо, обросли лататтям й густою травою; кущі нахилили своє гіллє, купаючи в прозорчастих хвилях листя, тут дрібне, там широке, лапасте.

Берегом межи зеленими садками, під широким листям пальм та бананів, немов під зеленими наметами, виглядали солом’яні покрівлі маленьких хаток, кошар, стаєнь; (а над їми другі покрівлі) межи хатками городи, а дальше широкі лани і паші, то ясно-зелені, то темні, то жовті, золоті. На селі було рідко кого побачиш по дню, там пусто й тихо, инча річ на річці – там цілісінький день полощуться було дітенята, стояла череда, коні, воли, вельбуди ховаються од африканської спеки; у сухому, гарячому, тихому повітрі гулко розходилося рев худоби, дитячий гармидер, (тихе) булькання і гомін (каламутних) хвиль та щебетання птаства у (здоровій похиленій вербі, що широко розстелила густі віти над самими хвилями) похилих густих гіллях.

Одначе в той день, 27 лютого було якось незвичайно; не чути було дитячого гомону, череда не ревіла йдучи з кошар, хлівів; довго пісня хлібороба не розлягалась по широким ланам. Тільки булькала річка та щебетали пташки безодмінно.

Англійське військо стало трьома купами – в середині капітан Годж, на ліворуч над річкою бунчужний Слоу, на праворуч під гаєм – бунчужний Суфлі. Пан Годж сказав ораційку до свого війська, ораційка була дуже здатна на ту, що казав Наполеон у Єгипті, тільки замість (сорока віків) пірамід на (єго москаликів) солдатиків дивилися (тихі) солом’яні покрівлі хлівів та кошар. Військо загаркало, сурмач заграв якийсь маршик й пішли (по середині).

На селі було тихо, (навіть не куріли руді побіляні каміни) наче повмирало там усе; тільки як салдати наблизились до огорожі, звідти загув дужий крик, полетіли каміння, стріли й, наче стьобнуло батогом, (виразно) гепнули обидві рушниці. Двоє салдатів впали. «Підкреплені своїми сміливими ватажками», англяни загукали й собі й побігли лавою на село. (Почалася) Пішла бійка; рушниці голосно лунали по степу, (дим з рушниць білими м’ячиками розвертався меж зеленими купами, перелякана незвичайним гуком, билися, товклися і, жахаючись, жалібно ревли) (собаки вили по усему селу) дим білими сувійками, клубочками схоплювався і розходився між дерев (вітей садків); (роскішні стебла) стебла розкішної паші хилились, ламались, розсипали зерно під міцними чоботами салдатів, роса блищала на тих стеблах, й здавалося, що вони плачуть, не за себе, а за людей, що вони, мов дурні, мов опоєні якою проклятою отрутою, псують чужу працю (чужий піт)… Перелякані незвичайним гуком собаки вили по усьому селу.

Селяне, (навіть) й старі діди, й жінки, й маленькі хлопці (й діти), усе зібралося під огорожею. У кого було яке-небудь оружжє – билися, у кого не було, сидів, чекаючи певної смерті. Деякі гукали, ревли, щоб підбодрити один другого; другі мовчали, мов заніміли і нерухомо стоючи, дивились на братів, на батьків, на дітей. Тільки одна бабка гірко, (заходячись) задихуючись, ридала і (жалібно) голосила – жалощ за єдинаком сином, таким високим, гарним, хистким, що натягав лука своїми дужими руками, де під тонкою шкурою переливалися (тверді) товсті, міцні жили. Цей син примусив її забути й пророка, й довічне царство, й клятих ворогів; вона голосно ридала, й ніхто не зупиняв, кожен думав про свою смерть.

Інглізи кинулися, гукаючи і стріляючи, (не розглядаючи добре), кинулись розбивати загорожу. (Найбільш себе хоробрим вдав себе) Найсміливішим себе вдав бунчужний Слоу. Він тільки-тільки перед походом купив собі патент на уряд на спільні гроші батьків, дядьків й тіток – усе людей незаможних, й єму тепер у голові стояли усі великі вояки од Ахіллеса до Веллінгтона; єму здавалося, що тут, під цим бідним селом він собі дістане «всемірную славу». Скинувши шапку, розкуйовдивши волосся, він страх махав своєю шабелькою й гукав так дуже, що перелякав би й своїх салдатиків, й арабів, якби вони теж не гукали й кричали. (Недовго гукали й кричали)

Швидко салдати розбили загорожу і влізли в село. (Селяне, багато лишивши своїх побитих і підстрелених, ще одбивалися, розбившися на кілька куп, каміннями і стрілами). Один за другим падали люде, поливаючи кровою сухий грунт, забризкуючи білі стіни хаток. Салдати розлютовались і не давали згоди, та і селяне сами не хтіли. (Хванатизм) Віра в пророка, ненависть до цих бузувірів-інглізів (одуряли їх) забивав їм памороки; їм не було шкода ні життя, ні рідних пальм та тихих хвиль (булькаючої) говірливої річки. Збившися до купки, довго билися вони дубцями, шаблями, камінням. Найбільш салдатів побито було над річкою, коло якоїсь кошари.

(Якийсь) Сивий, але ще дужий, сухий дід, ухопивши обома руками якусь товсту, здорову шаблюку, махав не зупиняючись, мов машина; очі в єго (зовсім) під лоб зайшли, тільки білки було видко; за кожним разом він (якось) хижо, наче звірюка, гарчав. Коло єго було троє молодших; двоє ще відбивались (якою палицею, другий) якимись штабами, третій впав навколішки і, держачись за прострелену грудь, укупі з кровою виливав душу; очі єго, вже невидющі, (потемніли) не мигаючи дивились на другий край села, на хату, на солом’яну (стелю) повітку, над котрою вилися щебечучи ластівки. То й добре, що він вже не (міг бачити) бачив, яке діялося там.

Молодиця єго, гарна й дужа, (з якимсь дрючком кинулась) напалася на якогось (англянина, як він вибив в неї того дрючка з руки) салдата, била єго перше залізякою, а потім ухопила зубами за руку, й так заніміла. Бідний салдат, недавно тільки чоботарем бувши, бив її лівою рукою (своїм тесаком) своїми піхвами, держачи їх так, наче хтів підошву краяти. Облита (чорною) кровою, побита, порізана, жінка усе не одставала, повалила єго й качалася із ним по (пороху) куряві. Салдат (страшенно) страх кричав, діти перелякані (кричали) галасували ще дужче, підбігли салдати, добили жінку й якось визволили свого товариша.

Тільки (в обід) надвечір скінчилася бійка, більш як половина селян побито, постреляно, порубано, хто був живий ще – повтікали, заховались. Коло побитих ніхто не порався, вони лежали, як впали, підплили кровою, занесло їх курявою, що підняв сухий, гарячий вітер. (Знов стало тихо, шамотіло листя, гуркали голуби на невисокому мінареті, й ніхто не вгадав би, що зробилось тут).

(Над вечер) Вечером (англяне) англійці упорались. Порубаних товарищей зібрали і положили у мечеті. Військові урядники, кореспондент й пастор зібрались у (більшенькій хатці) більшеньку хатку сільського старшини, що стояла на краю села над річкою. Вони прибрались, наче були у себе дома: постелили килимок по (долі) (глиняному) полу, поставили залізні розбірні ліжка, на столі стояли наїдки й консерви, пляшки з портвейном й елем. Капітан Годж седів посередині; єго червоне, налите портвейном, тільки-що вимите лице, одрізнялось од білого коміру; очі (єго пильно) приглядались до прозірчастих пляшок, що здавались золотими від свічок.

Бунчужний Слоу, той самий, що так воював шпарко, наче дуже втомлений, сперся на спинку дзиглика, далеко протягнувши довгі, сухі ноги і оддихаючи од своїх великих, героїчних вчинків. (За наїдками пішли роз).

–- Ух, як я притомився! – сказав він, улучаючи вилкою у якусь рибку, – я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх салдатів у село, рука так намахалась, що ледве розвів…

– Е, ви, Слоу, сьогодні воювали більше всіх, ви здається своєю рукою (таки) декого вбили (немало) – запитав Суфлі.

– Гм, не дурно ж я в гімнастику вдавався! – наче б (то) невважливо, але дуже хвалько сказав Слоу,– одному так рубнув, що одтяв голову із рукою.

– Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь, (якби не) вирятували салдатики от єго, – показав на Суфлі капитан (він не дуже долюблював Слоу), ему не подобалися речі Слоу й (часом любив) хтів штрикнуть єго.

– Гм, як бо ви кажете, вбили, хіба ж так легко мене вбити? Я вже зовсім замахнувся на єго голову й розбив би її старий горщок, якби не уліз сюди (ще й) оцей Гарнінсон…

– Погана річ, цій поход! – сказав пастор, – не можна як тра й виспатись, й оддихати. Сегодня дали мені таку воду, що більш скидала на кохе, аніж на воду…

– Га, рано (починаєте) почали скаржитись, (містер) сер, може прийдеться й без води сидіти; добре, як є ще поки що й у рот вкинути! – сказав Суфлі. – Я й так вже, йдучи у поход, привчався якомога менче пити й їсти.

– Й що ж, (вдалося вам) привчилися? – (запитав) пробубонів кореспондент, запхнувши рота сиром.

– Ні, як почав (себе от учити) привчаться – ще більш став їсти, – сумно (промовив) одказав Суфлі.

– Погано, військовому тра до усього звикнути: який-небудь сухарець та ковтнуть води часом з болотця, от й (увесь провіянт) усего їсти й пити на день, – метикував кореспондент, випускаючи по слівцю (меж двома ковтками).

– Зате ж ту маємо думку, що ми [не] для себе тут, а для усего люду земного, що ми тут проводирі культури й просвіти, ми несемо усі степи, меж сих звірюк світло науки. Й нас не забудуть! Може, коли-небудь оці самі араби, (котрі) що тепер так нас ненавидять, будуть згадувать нас, наші наймення будуть наймиліші для їх наймення! – розводив Слоу.

Усі згодились і випили за свою наступаючую славу. Кореспондент теж додав також кілька слів (він їх потім (пропечатав) надрукував у якійсь часописі по (п’ятаку) десять шагів за рядок): «Наша война – се ера (в історії культури) культурна. Ми тепера (з лихвою хочемо вернуть) прийшли оддячити арабам за ті дріботинки науки, (які вони) що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі (хліби) буханці, що задовольнять їх (бажання) жадобу науки».

І знов усі згодилися і випили. Тільки Годж нічого не сказав й пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про (свою) культурну місію; він пішов, бо був військовим, а був військовим для того, щоб мать грошей, щоб пить портвейн й курить дешевенькі сигари, – виходило, що й метою усіх цих війн, бієк – були портвейн й сигари, більш нічого. Де воювати, з ким воювати – усе однаково було ему; его навіть не просив ніхто привезти з походу яку-небудь печінку гіпопотама або кишок крокодилових. Ріжучи арабів, забираючи їх добро, їх маєтки, він не ненавидів їх, але і не жалував, – треба було бити, щоб мати той портвейн й ті сигари.

Тим часом увійшов капрал й сказав, що дістали якогось (дядька) араба, дак що чи не схочуть розпитать єго. Се було якраз у пору. Уся громадка одностайне постановила покликать араба. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добру латинську словницю, щоб завести туди (одповідь араба), що буде казати араб, та й почав писати:

«Вечером, 27 лютого, як ми, потомлені бійкою й страшенною спекою, оддихали серед побитих, скривавлених ворогів й підкрепляли себе (дорожними) деякими консервами, до нас привели» – кореспондент зирнув на араба і писав – «привели араба. Се був уже старий, але ще дужий, сухий дід, (справдешній «цар пустині») справжній «господар степу», на єму була біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті везерунками, (котрі, скажу вам напевне, зовсім не були) дуже не схожими з тими, які ви бачите на жіноцьких сукнях й убраннях. Чоло у него було наморщене, глибокі зморшки здавалися чорними пружками, очі сипали вискрами з-під товстих брів, ніздрі роздулися, як у гарячого огира. Се був з тих арабів, що проходили колись од краю до краю великі (сторони) землі, зоставляючи розруйновані села, пожежі, знищені (округи) країни… Мало хто осмілився б заглянуть ему в вічі, (а з наший паній не знайшлось би ні однієї, щоб не) (я не сподіваюся, щоб яка наша пані) жінка зомліла б перед сим «сином степу». Але «tempora mutantur» й здається, ніколи не справдювались так оці слова великого поети вічного Риму, як тепера».

Пан кореспондент, виїхавши на протерту стежку дешевеньких красномовців, трохи наколотив гороху із тією капустою, що тепера була старим арабом. (Єму) Арабу тому, так як глянуть, рочків 55–60, але се був ще, як й усі там, ще дужий дідок. Звісно, ні («царем пустині») «господарем степу», ні (нащадком) «з тих арабів, що…» він не був – се був старий хлібороб, весь вік він кохався у своїй паші, у своїй худобі й лаявся тільки із своєю жінкою, старою й поганою. Одначе тепера лице в єго, завше просте і добре, було хмуре, зуби зціпив, наморщив чоло; пошматована, де-не-де закапана кровою одежа клаптями звисала з єго. За ним увійшов й толмач – опецькуватий, плюгавий, рудий – він, ізігнувшися мало не до полу перед громадою, з лиця видко було погану душу. У Александра він досі (був хвактором в свідомих усім) порався в деяких «заведеніях», але, почувши нюхом гроші, проміняв свою «працю» на толмацтво. Якимсь вищачи, спитав він капітана:

– Що ясновельможність ваша (звелить) спитати?

– Розпитай, звідки він, чи багато люду (в їх) в селі було, скільки побито, ну усе…

Толмач повернувся до араба, й пика в єго з собачої стала одразу вовчою:

– Ти, старий дурень, хочеш живим бути, скільки даш мені, а то таке розкажу наче б од тебе, що й смерті для тебе не знайдуть. Скільки даш?

Старий мовчав.

– Та кажи ж, на свині б тобі тільки їздить, даш десять червоних?

– Десять раз плюну тобі в вічі, свинячий виродок, сам тобі, (лижи п’ятки у своїх інглізів, бодай би вони повиздихали, й ти попереду усіх) бодай би сонце впало тобі на голову.

– Ой, не дури, старий! – завищав толмач, – зараз скажу… Так тебе катуватимуть… викинуть тебе собакам… От скажу…

Голова в старого аж затряслася з пересердя.

– Кажи! – гаркнув він, – та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви всі, бузувіри! Йде великий пророк, він розіб’є, поб’є, розкидає вас по полю і тулуби ваші обгризуть собаки, а ти, перевертень, на тім світі будеш лизать у свиней…, як тепера лижеш п’яти у своїх інглізів.

Хоч толмач таки на своєму віку нанюхався усякого духу, але се єго допекло. Ще гірш завищав він й (одлепортував) одказав Годжу:

– Ваша ясновельможність, цій дурень не тільки що не каже того, про що питає ваша ясновельможність, але лає вашу мосць й усіх інглізів й навіть саму королеву, так лає, що не можна навіть сказать.

Громада насупила брови й (зоглянулася) глянула один на другого.

– Та ти скажи єму, – повчав Суфлі, – що ми прийшли не (з тим, щоб їх вражати й бити) різати їх й бити, а (щоб тут) помагати їм, розполоняти просвіту й культуру.

– Слухаю мосць вашу… Ти, чортів діду, даєш гроші, чи ні, (говорив остатнє) бо бач, вони визвірились на твою паршиву (голову) пику глядючи.

Дід знову почав клясти й лаяти.

– Він не перестає, все лає й пророчить усякі напасті й лиха війську вельможності вашої, – верещав толмач, – каже, що сей ланець Махді, нехай розіб’є Аллах єго голову своїми чоботами, прийде незабаром тай переб’є усіх, навіть візьме пані королеву й зробить зовсім неподобне…

(– Вбить єго, сучого сина, – гавкнув Слоу.

Н-да, річ немала, мусимо єго загубити, – промовили Годж й Суфлі.

Як вірні підданці, мусимо вирвати ми цій проклятий язик, – підкреслили пастор з кореспондентом.

Діда одвели звідти).

– Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра почепіте! – одказав Годж, наливаючи собі вина.

Толмач вийшов з покою з арабом, щось кажучи єму на вухо й хижо (усміхаючися) скривившися.

– От це (неприятна) недобра річ – що за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо – отсі дурні ще нас й ненавидять, лають, кленуть… От що, (значить) як воно звірі, не цвічені – метикував кореспондент.

– Е, що бо ви кажете, й Ісуса ненавиділи, глузували, як він висів на Голгофі, – втішав пастор.

– Одна тільки втіха, що се минеться, й вони потім сами будуть каятись, й як жиди пророкам, (будуть) будуватимуть нам монументи, – (метикував) знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети; срібні грошики, по двадцятці за рядок, стояли перед єго очима. Тільки Годж уперто мовчав – він не бачив ніякого дива, що араби так ненавидять єго, як він душить їх для портера й табаку. Він тепера думав, на чий кошт п’ють військові й ярмутськії касарні, й виходило, що на кошт Стобі, потім він став лічить, скільки осталось там військових та скільки вип’ють вони за вечір. Він так вдався у сю лічбу, що не счувся, як громада (змовкла) затихла й (стала) почала розходитись. Зуставшися сам, він ще довго міркував, але так не полічивши й ліг.

Тим часом, як стемніло, з кутків, з потайних містечок повилазили, які живі були, що більш бабки та діти. Змучені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духу, они стали полохливі й боязкі й потиху, немов тіні, (вони заходились коло постреляних, побитих) лазять вони по селу, шукаючи рідних та милих меж постріляних та порубаних, що ще досі лежали неприбрані. Багато вже повмирало й навіть почали смердіти, (на спеці) на сонці лежучи, але були деякі й живі ще. (Бабки обмивали врази, напували) Жінки заходилися коло їх, напували, врази обмивали й в’язали у холодку, й порубані очуняли, деякі й стогнали, хрипіли.

Усе село стало якоюсь «долиною плача і муки», котру б не занехаяв і Дант. Не одна мати, не одна жінка зомліла тут коло дорогого мерця, що тільки день, як був жвавий, міцний, здоровий, а тепер нерухомо лежав, залитий кровою. Тихі, у грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. А ясні зорі, як завше, тихо (покійно) дивилися з безкраєго синього неба, обсипаючи тихим світом бідне село; (пальми) шамотіло листя, річка булькала під (похиляною) похилим віттям, й ся звичайна, щоденна тиша, спокій, розкіш, що так радує (веселе) щасливе серце, тепер тільки завдавала смутку. Серце боліло, серце наче на шматки од жалю рвалося. Краще було б, якби сховались сі тихі зірки, якби річка навіжено (крутилася) бурхала і ревла, якби грім бурхав щохвилини над самою головою, блискавка сліпила очі, (бурхливий, дужий) вітер вив, лютував, рвав (листя) гілля, покрівлі (крутив й куряву), замітаючи усе курявою…

Та бабка, що одна (тільки не вдержувала сліз) плакала тоді під огорожею, знайшла теж свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, устромивши лице у якийсь черепок, і був ледве живий, – усего життя тільки й (постачало) ставало на те, щоб раз по раз стогнати. Мати поралась коло єго, повертала то на той, то на (другий) сій бік, мочила, в’язала єму вразу, але нічого не помагало – він ще гірш стогнав та сердився, (проганяв) гнав матір: муки в єго ставали все гірше.

– Ой вбийте, вбийте мене, ой, не давайте мені (мучитись) мордуватись, ой вбийте, ой одірвіть мені голову.

Мати з сердечного жалю навіжено хрипіла й гризла землю. Вона (мучилася) мордувалася не згірш сина, не можучи єму помогти; вона глибоко прокусила собі руки, щоб (хоч трішки одігнати) відвести муку од серця, (вона) колотила головою (об) пальмові стовбури…

– Тихо, тихо, серце, – шепотіла вона, боязко оглядаючись на світло у вікні близької хати, – тихо, тихо, тихо… – безугаву шопотіли, (або краще) хрипіли її губи.

А у тій близькій хатині був Суфлі, й те світло сяло в єго. Скинувши (кабат) мундир й чоботи й поставивши босі ноги на перечку стільця, він писав (письмо) лист до дому (в Йоркшир), до своєї милої. Перо швидко, не зупиняючись, бігло по папіру, зоставляючи рівні рядки. Разпораз Суфлі переставав писать й, одхиливши голову назад, втупивши очі в стелю, марив про свою милу. Він бачив просторну кімнату в оселі містера Годжвуда, (есквайра) поміщика, старе, розбите піяніно в кутку, столики під стінами, вкриті (серветками) застілками – (Кеттіна) Саліна робота, здоровенний камін з (оберемком) пучечком воскових квіток – теж-таки робота (Кеттіна) Саліна, квітки не воскові, а (справдешні) живі на вікнах – (Кеттіні) Саліні, й багато ще там чого (Кеттіного, Кеттіного, Кеттіного) Саліного, Саліного, Саліного…

Сама (Кетті) Салі седить коло столу й розглядає карту Судана, утикаючи прапорцями містечка, забрані англянами – (се в неї займає піввечора щодня, а другу половину письмо.) ся карта та лист до Суфлі щодня беруть у неї вечір. Вона уперто чита такі чудні (татарські) арабські назвиська містечок й міст (поправляючи лівою рукою), й усе поправляє правицею неслухняну пасму золотого волосся, що (раз по раз) yet спадає униз на біленьку щоку, де (виразно, мило) чорніє маленька (бородавочка) родинка. Як добре знає Суфлі цю щоку й цю родинку, скільки раз улучав він просто в неї, (цілуючи) обхопивши (Кеттін) Салін гнучкий стан, а та билася та випручалася, поки, почервонівши, не вертала назад єго поцілунків. А от і сам містер Годжвуд сидить перед каміном, задравши свої товсті, ситі ноги у (пантофлях) виступцях з рудими рожами – теж-таки (Кеттіна) Саліна робота – на камінові ґратки (й поглажуючи). Він жирує й заплющуючи очі, мов кіт, дивиться на веселе полум’я.

– Папа, – сказала (Кетті) Салі, – він певно тепера коло Хартума? Хто він – се розуміли, хоч і не казали.

– Господи, що то з їм? Ах, оця клята війна, хто тільки її видумав.

– Гм, дивно й мені… Чого б їм бунтувать, воювать, седіли б собі дома. Чого ще їм? Хіба я піду воювать? Га, ти скажи, хіба прийде мені в голову йти воювать, чого мені воювать, на якого біса я буду воювать? Й ніякий розумний чоловік не буде воювать… Га? Хіба буде? Га, що ж ти не (говориш) кажеш? – й містер Годжвуд завозився і замахав руками.

– Та звісно, не буде, ви, папа, й самі гаразд знаєте, що ні. Усе оце гидкі ті араби…

– Ну, от-то-то-ж! – заспокоївся містер та й знову повернувся до каміна.

Таке бачив перед собою Суфлі, сидючи у невеличкій хатині у Бех-аль-Джугурі.

(Я наче бачу тебе, писав він, як ти, надувши губки, питаєш, нащо здалася ця гидка війна, й мені дуже шкода, що замість одповіді [не можу] поцілувать тебе в твої рожеві губки. Але не журися, ми… Багато важного тра). Помарив (трохи) й знову писать узявся:

– «Ти питаєш мене, серце, – (почав) писав він, – чи дуже важко мені тут у поході? Ні, серце, не буде важко, бо як згадаю тебе – а згадую тебе я щохвилини, й усяке лихо, усяка вага де й дінуться… Коли б звів скоріше нас Бог милосердний!

Підкрепля тільки мене думка, що ми – так казав сегодня один мій товариш – тут проводирі просвіти й культури. Але не журися, ми б’ємо арабів, і незабаром певне зведе Біг нас знову докупи. Молися тільки (Богу, єму), щоб не піднялися знову ці розбишаки-араби, а то се такий жиючий народ, що як (зайдеться) піде знову війна, то дай Біг тоді, щоб через три роки побачились… (Серце моє, душа моя завше коло тебе, й тим часом, як мене пече гаряче сонце Африки, я наче дихаю вогким туманом наших долин»).

Тут стогін слабого на дворі стало дуже чути у хаті. Суфлі не вседів і вийшов на двір. Там було так ясно од (блискучих) зір, що він (виразно) добре бачив, що діялося у кутку. Син, очевидячки, кінчався, але стогін не тільки що не стихав, але ставав все дужче й страшніше. Мати од жалю, од злости, що не може помогти сину, наче збожеволіла й (про усе забула), ставши рачки, вона вила, мов на місяць собака. Часом бажалося її кинутись до сина й задушити єго тими самими руками, якими колись колисала, щоб більш не (мучився) мордувався сам й не рвав, не шматував її серця.

Суфлі постояв, подивився, зітхнув, вернувся й приписав: «Але тяжко бачити, як ненавидять нас ці араби. Вони раді вмерти, усі муки стерпіти, аби нам не піддатись, аби не прийняти того скарбу культурного, що несемо ми їм. От на дворі тепер вмира якийсь, своїм стогоном не даючи мені навіть писати. Уперті оці араби, ще довго (треба буде) мусимо із ними вовтузитись, ще довго перебранчатимуть вони нашому щастю, прощай, серце! Цілую оцій лист паперу, щоб він доніс тобі поцілунок мій».

Так писав містер Суфлі. Написавши, він вийшов подивитись на (луну) місяць, що тільки-що викотився з-за гаю. Суфлі побачив знову мерця в кутку й зітхнув. Хоч отсі араби й не давали ему щасливо побратись із милою, однак єму все ж таки була шкода їх – нерозумних, упертих (скажу вже вам по). У містера Суфлі серце було дуже м’яке…

На селі (усе стихло) було тихо. Тільки де-небудь (з хліва озветься голодна корова) заголосить жінка та вискне собака, що поралась коло якого-небудь мерця й нагально почула зуби другої собаки на своїй литці. Розкішна югова ніч (красувалася) виявляла всю свою красу. Синє небо наче обіймало, тихе тепле повітря наче цілувало сонну, уквітчану пальмами й бананами землю; солодкими пахощами несло з усіх садків, (з городів, з)… Ніщо не нагадувало смерти, все так і надихало чарами кохання, щастя, якимись солодкими лінощами…

(Якась бабка спросоння глянула на небо й їй здалося, що вона побачила по небу летять ангели. Вони летіли в срібних ризах, з полум’яними мечами). У якогось араба, що лежав порубаний, розплющились очі, й єму здалося, що по небу летять ангели в срібних блискучих шатах, оповиті сяєвом, й ведуть за собою череду (побитих) душ побитих арабів. (Усі вони теж у якихось). Й ті душі теж у білих одежах і відбивають якимсь сяєвом. (Бабка лупнула очима, щось бурмочучи, й знову заснула). Очі заплющились й араб заснув навіки й собі.

10 березня

28 квітня травня


Примітки

Перша публікація – за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 262. – Арк. 20-33.

Пропонований читачам текст відтворює рукопис першого варіанта цього оповідання. Чорновий автограф з численними правками творчого характеру, які досить добре прочитуються, є, по суті, найранішою версією першого з друкованих творів М.Грушевського. Закреслені автором фрагменти тексту подаємо курсивом у дужках. Читач має змогу, по-перше, простежити рух творчої думки письменника, його роботу над стилем викладу, по-друге – реконструювати з великою вірогідністю той текст, який був свого часу пересланий І.Нечуєм-Левицьким для публікації у газету «Діло», а зараз невідомий.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 409 – 420.