Чотири дні

В. Гаршин
Переклад М. Грушевського

Пам’ятаю я, як бігли ми л[ісом, як дзижчали] кулі, як падали гілки, що обривали вони, як продирались ми крізь кущі глоду. Стріляти стали частіше. Попід лісом з’явилось щось червоне й манячило де-не-де. Сідоров, молоденький москаль першої роти («звідки се він у нашій лаві?» – майнула в мене думка) разом присів й мовчки оглянувся на мене великими, мов з переляку, очима. З рота в його пішли патьоки криваві. Так, я добре се пам’ятаю. Пам’ятаю ще, як вже мало не на краю ліса у густих кущах побачив я… його.

Був то превеликий товстий турок, але ж я біг просто на його, хоч був недужий та худий. Щось грюкнуло, щось, здалося мені, велике полетіло проз мене; загуло в вухах. «Се він на мене стрельнув», – подумав я. А він закричав з переляку й притулився задом до густого куща глоду. Можна було той кущ обминути, але він од жаху не знав вже нічого й ліз на колючі гілля. Із одного разу вибив я з рук рушницю, з другого ткнув кудись свій штик. Щось чи загарчало, чи застогнало. Потім я побіг далі. Наші кричали: «Ура!», – падали, стріляли…

Пам’ятаю, стрільнув кількось і я, вже як з лісу вийшов на поле. Аж ось дужче загуло «ура» й ми усі разом потягли далі. Себто не ми, а наші, бо я зостався. Чуд[но мені се здалося. Ще більше було] чудним, що зникло усе [раптом; всі крики], стріляння стихло. [Не чув я нічого,] тільки щось синє бачив, мабуть, се небо було. Потім й воно зникло.

Ніколи ще мені такого чудного не траплялось: лежу я, здається, на животі, й перед себе бачу тільки землі клаптичок. Кілька травинок, комаха лізе з однієї сторч головою, якесь сміття од трави торішньої – оце й світ мій увесь. И бачу його я тільки одним оком, бо друге щось цупке затулило, може, гілляка, на котру голова сперлася. Дуже мені недобре, й я хочу, але не знаю чисто, чому я поворушитися не можу. Так час минає. Чую, як сарана стрекотить, бджола гуде. Більш нема нічого. Ось я спромігся, праву руку витяг з-під себе й хочу навколішки стати, спираючись руками на землю.

Аж щось гостре й прудке, наче блискавка, пройшло крізь мене од колін до грудей, до голови, й я знову падаю. Знову темрява, знову нема нічого.

Я прокинувсь. Як се я бачу зірки, що так ясно зоріють на темному, синьому небі болгарському? Хіба не в шатрі я? Нащо се я виліз? Поворухнувся, й знову заболіло дуже в ногах.

Так, устрелено мене за битву оцю. Чи дуже, а чи ні? Хапаюсь я за ноги, де болить. Й права нога, й ліва кров’ю зашкарубли. І що лапаю їх руками, болить ще гірше. Болить, мов зуби, безперестанку, за душу т[ягне. А у вухах] дзвенить, голова важка. Мов крізь [сон, розумію я, що] в ноги мене устрелено. Що ж се таке? [Чому] се мене не забрали? Невже турки наших побили? Згадую помалу, що було мені, попереду неясно, далі виразніш, й постановив нарешті, що нас не побито, й геть-то. Бо я впав (цього, справді-таки, я не пам’ятаю, але пам’ятаю, як побігли усі уперед, а я не міг бігти, й у мене тільки щось синє зосталось перед очима) – й впав на рівному, на горбі.

Оце рівне місце нам показував наш маленький «батальйонний»: «Хлопці, ми будемо там!» – крикнув він нам своїм дзвінким голосом. Й ми були там; виходить, що нас не побито. Чому мене не забрали? Тут же на рівному на всі боки видко. Певне ж, не один я тут лежу. Вони стріляли так часто. Треба тільки повернуть голову й подивитись. Тепереньки це вже легше зробити, бо ще тоді, як, очунявши, я травицю бачив та комаху, що сторч головою лізла, – тоді ще я, силкуючись повернутись, не як попереду впав, а на спину повернувся. Через те ж й зірки оце бачу.

Підводжуся я й сідаю. Важко це, як обидві ноги перебито. Кілька раз кидати мушу; аж ось – і сльози на очі од болю виступили – сідаю я. Поверх мене – клаптик темного, синього неба, горить велика зірка й кілька маленьких; навколо щось темне й високе. [Це кущі. Я в кущах, мене не знайшли! Відчуваю,] як волосся корінням на голові ворушиться.

Одначе, як я в кущах опинився, коли вони мене на рівному встрелили? Мабуть, вже, як устрелено мене, переліз я сюди, не пам’ятаючи вже [себе] од болю. Чудно тільки, що оце й ворухнутись не можу, а тоді до оцих кущів долізти сила була. А може, се тільки вперше мене тоді устрелено було, а вже друга куля мене тут догнала.

Бліді, рожеві плями круг мене заходили. Велика зірка зблідла, кілька малих пропало. Це луна сходить. Як тепер дома добре.

Що то за звук чудний до мене лине?.. Наче стогне хтось. Так, се стогне. Чи то лежить коло мене хто-небудь, що, як мене, забули з ногами перебитими, з кулею в животі? Ні, стогне так близько, а коло мене, здається, нікого немає… Боже мій, та се ж я самий! Тихий стогін, жалібний; та невже ж мені й справді так болить? Певне, так. Тільки я того болю не чую, бо в голові туман, важко. Краще лягти знову й заснути, спати, спати… Чи прокинусь тільки коли я? Це все єдно.

На той час, як я збираюсь лягати, широка, бліда смуга місячного сяєва ясно освічує те місце, де лежу я, й я бачу щось темне і велике, лежить воно ступнів за п’ять од мене. Де-не-де на йому видко одблиск місячного світу. Се гудзі або зброя. Се – мрець або устрелений.

Усе однаково, я ляжу…

Ні, не повинно буть! Наші не пішли звідси. Вони тут, вони вигнали звідси турків й самі на сьому місці зосталися. Чому ж ні гомону нема, не тріщать багаття? Да се я недужий нічого не чую. Вони, певне, тут.

– Рятуйте! Рятуйте!

Дикий, навіжений, хрипкий лемент з грудів моїх виходить, а голосу нема. Гучно лунає він по ночному повітрі. Усе мовчить навкруги. Тільки цвіркуни цвірчать, як і перше, без угаву. Місяць жалібно дивиться на мене повним видом своїм.

Якби його уражено тільки було, він прокинувся б од такого лементу. Се мрець. Наш чи турок? Е, Боже мій, хіба не однаково… И сон сходить на мої розтравлені очі.

Я лежу, очі заплющивши, хоч прокинувсь давно вже. Не хочеться мені очей розплющити, бо я й крізь вії заплющені чую сяєво соняшне – як розплющу очі, воно буде мені дошкуляти. Та краще й не ворушитись… Учора (здається, се учора було) устрелено мене; минув день, минув другий, я вмру. Усе єдно. Краще не ворушитись. Хай тіло не рушиться. Як би то добре було й мозок спинити, щоб не робив, та его не спиниш. Думки, спогадай лізуть у голову. Та справді, усе оце не на великий час, скоро кінець. Тілько по часоп[исях] зостанеться кілька рядків, що, мовляв, ма[ло й п]ропало з наших: устрелено стільки, вбито рядового із охочих, Іванова. Ні, прозвиська не напишуть, просто скажуть: вбито одного. Один москаль, як та одна собачка.

Ціла купа ясно так устає в голові. Давно се було, але усе, усе життя моє – те життя, коли ще не лежав я тут з перебитими ногами, так давно було… Йшов я вулицею, коло купи людей я спинився. Купа людей стояла і мовчки дивилась на щось біленьке, покривавлене, воно вищало жалібно. Була то маленька, гарненька собачка, вагон кінний переїхав її. Вона вмирала, ось як я. Якийсь-то дворник проперся крізь люди, узяв собачку за шию й поніс. Люди розійшлися.

Чи візьме хто мене звідси? Ні, лежи та вмирай. А як то добре жити… Того дня (як оце біда собачці тій трапилась) я був щасливий. Я ішов, немов п’яний, та й було з чого. Ой спогади, не мордуйте мене! Лишіть мене! Щастя минуле, муки сучасні… хай би вже муки сами зосталися, нехай не мордують спогади мене, що мушу й не хотячи рівняти сучасне до минулого. Ой, нудьга, нудьга! Ти гірше ще од враз.

Одначе, спека устає. Сонце пече. Я розплющив очі, бачу ті самі кущі, тільки по дню. А от і сусіда мій. Так, се турок, мрець. Який-бо великий! Я впізнав його: се він самий.

[Дефект аркуша].

…що вбив я його?

Він лежить тут, мертвий, скривавлений. Нащо доля його сюди пригнала? Хто він такий? Може, й у його, як і в мене, є стара мати. Довго сидітиме вона вечорами коло дверей хатини убогої своєї та на далеку північ позиратиме: чи не йде її син коханий, що робив на неї, годував її. А я? І я так… Я навіть помінявся б з ним. Щасливий він: не чує нічого, не чує ані болю од ран, ані нудьги страшенної, ані згаги. Штик угруз йому просто у серце… Ото на мундиру велика, чорна дірка, кров круг нєї. Се зробив йому я.

Я не хотів сего. Я нікому не думав злого, як ішов битися. Думки про те, що і я мушу людей бити, якось не було в мене. Я думав собі тільки, як то се я свої груди під кулі поставлю. Й я пішов й поставив.

Ну, й що ж? Дурень, дурень! А оцій феллах бідолаха (на йому мундир єгипетський) – він ще менш од мене винний. До того, як їх понапихали, як оселедців у бочку, на пароход й повезли до Константинополя, він не чув ані про Росію, ані про Болгарію. Йому звеліли йти – він пішов. Якби він не пішов, його б палями бити стали, а то ще, може, який-небудь паша й кулю у його загнав [би] з револьвера. Довгим, важким походом ішов він од Стамбула до Рущука. Ми напалися, він оборонявся. Але як побачив, що ми – оці люди страшні, що не боїмся його огартованої англянської гвинтівки Пібоді і Мартіні – [дефект аркуша]… якийсь чоловічок малий, що він з одного разу своїм чорним кулаком убив би, підскочив й упхнув йому штика у серце.

Що ж він винний?

І що ж я винний, хоч і вбив його? Що я винний? За що згага мене пече? Згага! Хто знає, яку силу це слово має! Навіть і тоді, як ми йшли по Румунії, по спеці градусів з сорок по 50 верств йдучи, й тоді мені не було того, що тепера. Ой, якби хто прийшов!

Боже мій! Та в його, в цій баньці здоровенній, певне, є вода. Але треба якось дістатись до його. Як воно мені дасця? Усе єдно, дістанусь.

Я лізу. Ноги волочаться, руки недужі ледве тягнуть тіло нерухоме. До мерця сажнів зо два, та для мене се більше – не так більше, як гірше десятків верстів. Усе ж таки мушу лізти. Горло пече, наче огнем пашить.

Та й вмреш без води скоріш. Усе ж таки, може… Й я лізу. Ноги за землю зачеплюються й що порушусь – то болить, не стерпіти. Я кричу, кричу, лементуючи, а все ж таки лізу. Аж ось і він. Ось і банька… Єсть в її вода, і як багато! Здається, більш як півбаньки. О! Води мені на великий час стане… до самої смерті. Ти мене вирятуєш, моя жертво! Я став одв’язувати баньку, спершися на лікоть, аж переважився й впав на груди спасителю свому. Од його вже дуже несло мертвим духом.

Я напився. [Вода була тепла, але не зіпсована]… до того її було чимало. Я проживу ще кілько [днів]. Згадую, в «Фізіології життя щоденного» казано, що не ївши можна жити більш тижня, аби вода була. Так, там ще розказано про того, що голодом заморив себе. Він жив дуже довго через те, що пив.

Ну й що ж з того? Як і проживу ще днів п’ять або шість, що ж з сего буде? Наші пішли геть, болгари розтеклись. Шляху близько нема. Усе єдно – вмирати, тільки замісь трьох днів на вмирання я собі дав тиждень. А чи не краще кінця собі дати? Коло сусіди мого лежить рушниця його, добра англянська споруда. Простягти руку тільки, потім хвилина одна – й годі. Патрони кучею тут же-таки лежать. Він ще не встиг перестріляти усіх.

Так що ж, кінчати, а чи чекати? Чого? Порятунку? Смерті? Чекати, поки приїдуть турки та шкуру будуть здирати з моїх ніг постріляних? Ні, краще вже самому…

Ні, не треба вонтпити; буду держатись до кінця, поки сили стане. Бо як же знайдуть мене – порятують. Може, й кісток не порушено, загоють мені. Родину побачу, мати, Марусю…

Господи, не дай їм чисту правду дізнати. Нехай думають, що мене одразу вбито. Що то буде їм, як дізнаються, що мордувавсь два, три, чотири дні!

Голова крутиться; мандруючи до сусіди, [дефект аркуша]… притомився. А тут ще ду[х] оцій страшний. Як же почорнів він… що з ним буде завтра або післязавтра? Й тепер лежу оце через те тільки, що сили лізти геть не маю. Оддихну й полізу на старе місце; до того ще й вітер звідти дме, та й дух той односить буде. Лежу я – чисто знемігся. Сонце пече мені вид й руки. Укритися не маю чим. Хоч би ніч скоріше: це, здається, друга буде. Думки мішаються, я зомлів.

Я спав довго, бо як прокинувсь, ніч уже була. Все, як перше: врази болять, сусіда лежить, як перше, превеликий та нерухомий. Я не можу, щоб про його не думати. Невже ж я усе миле, любе покинув, за тисячу верстів ішов походом, не ївши, по холоду, по спеці, невже ж оце й лежу, мордуючись, з-за того тільки, аби цій бідаха жити перестав? Але ж хіба вчинив я що добре, корисне [дл]я війни, окрім що вбив оце?

Убив… убивець!., й хто ж то? Я!

Як я задумав, щоб іти битись, мати й Маруся не одмовляли мені, хоч і плакали за мене. Але дума мене засліпила, я тих сліз не бачив. Я не думав – тепер я узяв утямки – що се чинив я тим близьким моїм. Та чи вспоминати оце? Що минуло – не вернеш! А як чудно вважали на те, що чинив [я, де]хто з знаємих моїх: «От юрод ще! Лізе, й сам не знає чого! Як се вони казали так? Як такі речі в’яжуться до думок про лицарство вдачі до родини своєї, й багато до чого? Я ж на їх очі виявляв такі ознаки. Й усе-таки я – «юрод».

Й от я їду до Кишинева; на мене начіпляли торбу й усякі причандали військові, й я йду укупі з тисячами, – аз їх хіба кілько, може, набереться, як я, щоб радіючи йшли. Остатні дома зосталися б, якби їм дали. Одначе вони йдуть, як і ми, «знающі», йдуть за тисячу верстів й б’ються, як і ми, а ще, може, й краще. Вони чинять з потреби, хоч би й кинули усе й пішли геть зараз – аби дали.

Понесло вітерцем раннім, холодним. Кущі заворушились, шпурхнула пташка ще сонна. Зорі погасли. Темне синє небо стало сизе, вкрилося тоненькими волохатими хмарками; сизина похмура тікала з землі. Йшов третій день… як би його назвати? Життя? Вмирання? Третій… скільки ж їх ще зосталося? Але усе ж небагато. Я дуже захляв, здається, не зможу од мерця посунутись. Скоро порівняємось ми з ним й не будем докучати один другому.

Треба напитись. Буду пити тричі на день: вранці, опівдень й ввечері.

Сонце зійшло – здорове кружало, покраєне, поділене [дефект аркуша] плямами… червоне… дня буде, здається, пекти. Мій сусіда – що то буде з тобою? І тепер з тебе страх що. Так, він був страшний. Волосся в його стало випадати. Його шкура, з роду чорна, побілішала, пожовкла, лице рознесло, набрякло так, що репнуло за вухом. Там робаки гомозились. Рознесло ноги, у панчохи застебнуті, й поміж гапликами панчіх повипирали здорові пухирі. Й усего його горою рознесло. Що то за сегодня сонце з його зробить?

Лежати так близько до його сили нема. Мушу одлізти, хоч тобі що. Але чи зможу? Я ще можу руку підвести, одіткнути пляшку, напитись, але посунути своє тіло важке, непорушне? Я вже не пам’ятаю, не можу згадати, як то собі має здорова людина. Я наче до болю звик. За оцій ранок, одначе, одліз я таки сажнів за двоє й на тому, що перше, місці опинився. Але недовго ще мені добрим повітрям дихати – як ще тільки буде добре повітря за шість ступнів од гнилого мерця. Вітер повернув і несе на мене смрад, да такий, що аж моторошно мені. Порожній живіт тискає боляче, корчить, усю утробу повертає. А смердюче, погане повітря так і лине на мене. Увесь дух пропадає в мене й я плачу.

Геть-чисто розбитий, заморочений лежав я, мало-трохи не зомлів. Аж… чи не мана се? Мені здається, що ні. Так, се гомін. Коні тупають, люди говорять. Я трохи [не крик]нув, але переміг. А що, як турки се? Що тоді? До цих мук ще другі прибудуть, ще гірші, що од їх волосся угору лізе, навіть як по часописях читаєш. Здеруть шкуру, ноги понівечені посмажать… Добре, як так тільки, але ж вони дотепні. Невже віку свого од руки їх збутись краще, аніж тут вмерти? Але як се наші? О, кущі кляті, нащо поросли ви круг мене таким тином густим?

Нічого крізь їх я не бачу, тілько ув одному наче віконце серед гілляк дає мені прозирнути далеко в лощину. Там, здається, струмок біжить, з котрого воду ми перед бійкою пили. Так, от і здоровенна плита піщанику, що, як місток, через струмок покладено. Вони поїдуть через неї, гомін стихне. Не можу я розпізнати, якою мовою розмовляють вони: і чути вже нездужаю. Господи! А як се наші… Я закричу до їх, вони мене й од струмка почують. Се краще, аніж боятись, щоб башибузукам у лапи не дістатись. Що ж се вони не їдуть так довго? Нетерпляч мене бере, я навіть чисто не чую духу од мерця, хоч той не поменшав й на гич.

Аж одразу на тому переході через струмок з’явились козаки! Сині мундири, червоні прошви, піки, їх тут ціла півсотня. Попереду, на доброму коні урядник з чорною бородою. Що скоро півсотня струмок перейшла, він повернувся увесь назад з кульбаки й крикнув:

– Бігти ма-арш!

– Постійте, постійте, Бога ради! Порятуйте, порятуйте, братця! – кричу я, але дужі коні тупають, шаблі брязкають, козаки гучно розмовляють, гучніш над моє хрипання, – й не чують мене!

О кляте! У знемозі впав я на землю лицем й став ридати. З перевернутої пляшки тече вода, моє життя, що спасає мене, смерть од мене одводить. Але я тоді це тільки побачив, як води зосталося не більше як на півсклянки, а остатня уся пішла у суху, ласу до неї землю.

Чи зможу я згадати, як скаменів я тоді після оцього випадку? Я лежав не рухаючись, напівсплющивши очі. Вітер усе мінявся й то повівав на мене свіжим, чистим повітрям, то смердою душив. Сусід сего дня став страшний, що й не сказати. Раз як розплющив я очі, щоб на его глянути, аж злякався. Лиця вже не було в його. Воно осунулось з кісток. Страшний, довічний уже усміх кісток його таким поганим, таким страшним мені здався, як ніколи ще, хоч не раз доводилось черепа в руках держати й цілі голови обробляти. Від цего кістяка у мундиру з ясними гудзями я аж затрусився. «Ось війна, ось вона ясує», – подумав я.

А сонце палить, пече, як перше. Руки й вид мені давно вже попечено, і в[оду, яка] зосталася було, усю я випив. Згага так мене пекла, що я думав тільки ковтнути трошки, а випив усе. Ех, чому я не обізвався тоді до козаків, як вони так близько були коло мене! Якби навіть і турки були се, й тоді усе б таки краще. Ну, мордували б годину, дві, а тут і не знаю ще скільки маю лежати та мордуватись. Мати моя, кохана моя! Вирвеш ти коси свої сиві, вдаришся у стіну головою й день той проклянеш, що мене породила, світ увесь проклянеш, що видумав на муку людям війну!

Але ви з Марусею, мабуть, й не почуєте про муки мої. Прощай, ненько, прощай, невісто моя, кохання моє! О, як тяжко, гірко! Щось під серце підкочується.

Знову оця собачка біленька! Челядник не пожалував її, стукнув її головою в стіну й кинув у яму, у котру сміття кидають, помиї виливають. Та вона ж жила ще й мордувалась ще цілий день. А я ще гірш нещасливий, бо мордуюсь вже три дня. Завтра – четвертий, там п’ятий, шостий… Смерте, де ти? Йди-но, йди, візьми мене! Але смерть не приходить й не бере мене. Й я лежу на оцьому сонці страшному, й нема води ковтнути, щоб опечене горло прохолодити, й мрець мене труїть. Він чисто розлізся. Сила робаків пада з нього. Як вони гомозяться. Як його з’їдять й зостануться тільки кістки та мундир, тоді моя черга стане. [І з] мене таке саме буде.

Минає день, минає ніч. Усе однаково. Ранок прийшов. Все однаково. Минає ще день.

Кущі ворушаться й шамотять, наче розмовляють потиху: «От ти вмреш, вмреш, вмреш, – шопотять вони. – Не побачиш, не побачиш, не побачиш,» – одказують кущі з того боку.

– Да тут їх й не побачиш, – голосно промовля хтось коло мене.

Я іздригнувсь й очуняв одразу. З кущів дивляться на мене добрі сині очі Яковлева, єфрейтора нашого.

– Заступів! – кричить він. – Тут ще двоє – наш та їх!

– Не треба заступів, не треба ховати мене, я живий, – хочу я крикнути, та тільки тихий стогін чути з губ моїх запеклих.

– Господи! Та він се живий, чи що? Пан Іванов! Хлопці, ану сюди, наш пан живий! Та лікаря кличте!

Через півхвилини у рот мені іллють воду, воду й ще щось. Потім усе пропало.

Раз у раз гойдаючись…

Примітки

Публікується вперше за чорновим автографом: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 57, арк. 85 – 92-а. Переклад незакінчений.

Гаршин Всеволод Михайлович (1855–1888) – російський письменник, поет, художній критик. Оповідання «Четыре дня» (1877) – його літературний дебют, завдяки якому автор став відомим. Твори В. Гаршина мали широку популярність у 1880–1890-х рр.

Архівні аркуші автографа М. Грушевського дуже пошкоджені, кожен має дефект верхнього правого краю. Заповнюючи смислові лакуни, подаємо ці втрачені фрагменти у квадратних дужках у перекладі упорядниці з російського оригіналу. Авторське датування неможливо прочитати – збереглася лише частина запису: «червця 18…» Аналізуючи мову перекладу, можна приблизно датувати його 1886–1887 рр. Показово, що у 1885 р. цей же твір переклав І. Франко – публікація у збірнику «З чужих зільників» (Львів, 1885, с. 29 – 40) без підпису перекладача.

В автографі, написаному чорнилом, є пізніші авторські стилістичні правки олівцем. Вони враховані в цій публікації.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 353 – 360.