Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Баймаган

Д. Мамін-Сибіряк
Переклад М. Грушевського

1

Гарний киргизький степ, гарне блакитне небо, що нависло над ним, як безкрая баня, гарні зоряні степові ночі, але над усе найліпший новий кіш старого Хайбібули, де він живе разом з своєю старою Ужіпою та молоденькою донькою Гольдзейн. Так думає молодий Баймаган, парубок Хайбібули, думає та й співає:

– На небі зорі і в коші Хайбібули зорі…

Там і вночі світить сонце!

А в голові Баймагана гадки, наче птиці.

– У мене багато, багато гадок, і всі вони, як перекотиполе в степу, хиляться в оден бік, – казав Баймаган, пасучи з другим парубком Урмугузом табун кобил. – У Хайбібули всего багато… Старий лис розкошує, як сир в сметані, а я нічого не візьму за свої гадки, Урмугузе.

– Дурень ти, Баймагане, – ліниво відповів Урмугуз, киваючись на високім киргизькім сідлі. – Які гадки можуть мати такі бідаки, як я і ти?… Ти дурний, Баймагане, а Хайбібула розумний… У Хайбібули двіста коней ходять в степу, у Хайбібули п’ять найліпших іноходців, у Хайбібули новий кіш, ціла скриня грошей і гарна донька. Бідаки мусять мати одну гадку: аби не лягти голодному спати.

Прикро Баймагану чути такі слова від товариша, що ніколи ні про що не думає, наче киргизький баран. Еге, Баймаган бідак, та се не перешкоджає йому бачити і чути те, чого не бачить тільки Урмугуз.

У Баймагана кождого разу затріпочеться серце, як підстрілений птах, коли він ввечері вертається з табуном кобил до кошів. Сі коші здалека – наче загублені в степу шапки, одна більша, а дві маленькі. З більшої весело куриться холодними ночами синій димок: се стара Ужіпа все щось варить, аби догодити чоловікові. От коло сего огнища в коші старого лиса Хайбібули б’ється молодече серце бідака Баймагана, бо разом з димом розлягається вечорами з коша пісня красуні Гольдзейн.

2

У Хайбібули кіш новий, варт з п’ятсот рублів; він зроблений з найліпших білих повстей, а всередині по стінах повішані дорогі бухарські килими. Тут стоять і скрині, наложені всяким добром – сорочками, бешметами, халатами. Гольдзейн має свою скриню, ціла пооббивана білою бляхою, наче срібна; там складається посаг для того щасливого, що дістане Гольдзейн.

– Хто дасть калим зі ста коней і п’ятсот рублів грошима, тому і віддам Гольдзейн, – хвалиться Хайбібула, як нап’ється з гістьми кумису. – Хай молодий буде і без голови, мені однаково… Сто коней і п’ятсот рублів грошима.

Напившись, Хайбібула неминуче свариться з жінкою, і кождий раз каже:

– Ти мені наскучила, Ужіпо… От дістану калим за Гольдзейн і просто з грішми поїду під Семипалатинськ: там живуть в кошах два брати: Кошгільда і Яшгільда, багаті киргизи, і в обох по молоденькій доньці. Котру схочу – і візьму, а тобі, старій шкапі, час відпочити.

Тимчасом, як Гольдзейн весело виспівує свої пісні, стара Ужіпа гірко плаче, бо Хайбібула неминуче ожениться з молоденькою і зжене зі світа її, Ужіпу. Він вже дві жінки бив – аж у гріб загнав, вона третя – і її зажене. Старий вовк любить молоду козину, і збавити чоловіка йому – то нічого, а всі мають його за доброго, ласкавого для жінки чоловіка.

– Ліпше мені вже самій умерти… – думає Ужіпа, думає та й плаче, згадуючи молоді часи, коли ще мала щоки рум’яні, очі світились, сама була тілиста та біла, і Хайбібула говорив її облесні, ласкаві слова.

Скоро знищилась краса Ужіпи. Безсонні ночі, праця, діти, штурханці чоловіка розвіяли з вітром дівочу красу, а Хайбібула її ж таки ще й дорікає дорогим калимом. Ніхто не жалує старої, а Гольдзейн навмисне відвертаєся, аби не бачити материних сліз. Дурна дівка тільки й думає, як найскорше вискочити замуж за багатого, а рідну матір не має вона й за чужу.

Якось-то п’яний Хайбібула тяжко побив Ужіпу, ледве вирвалась від него. Втікла і сховалась за кошем. Ніч була темна, а на серці в Ужіпи було ще темніше. Стала вона собі благати смерті, бо нікому-нікому, ані одному чоловікові її не шкода.

– Е, Ужіпо, не плач, – прошепотів знайомий голос над самим вухом старої.

– Се ти, Баймагане?

– Я; я все бачу і знаю. Почекай, от оженюся з Гольдзейн, тоді і тебе возьму до себе. Добре будем жити.

– Ти збожеволів?… Ти нічого не маєш.

– Е, чекай, все матиму… Старий лис Хайбібула сам буде мене запобігати. От який з мене чоловік, Ужіпо!

Се привітне слово дурного парубка загріло душу Ужіпи, як соняшний промінь, і стало її шкода Баймагана.

– Аллах великий, Аллах має всего багато, чи тяжко Аллаху кинути капку щастя Баймаганові? Все може бути…

– Слухай-но, Баймагане, ніколи не женися з Гольдзейн, – шепотіла стара Ужіпа, – у неї вовча кров… Оженись ліпше з Макен: от моя добра рада за твоє добре слово всіма позабутій бабі.

3

Коло коша Хайбібули на узбіччі стояли два старі, діряві коші, де жили пастухи й парубки. В однім жив кривий пастух Газіз з донькою Макен, в другім – Баймаган із Урмугузом. Дуже нужденно було в коші Газіза, а у Баймагана з Урмугузом і зовсім не було нічого, окрім хазяйських сідел та різних хомутів. Спали обидва парубки на кінських дергах. Через перепалені повсті пекло сонце і ллявся дощ, наче Аллах щодня хотів пробувати терпеливість молодих пастухів.

Усе господарство Газіза вела Макен, вона ж завсігди помагала старій Ужіпі, ніби наймичка, хоч скупий Хайбібула не давав її й шага, хіба подарує коли переходжену одежу Гольдзейн. Макен працювала як кінь, а убиралась трохи не в лахміття. При роботі вона співала сумні пісні і кождого разу затихала, як коло неї переходив Баймаган.

– Він добрий хлопець, – говорила Ужіпа, не називаючи Баймагана на ймення.

– Добрий, та не для мене… – казала на те Макен і тяжко зітхала.

Аллах дивно порядкує людські справи: Урмугуз кохався в Макен, Макен кохалася в Баймагані, а Баймаган – в пишній Гольдзейн. Баранчуками вони росли всі вкупі, а потім он що вийшло.

Старий Газіз бачив усе отсе, але мовчав, бо Аллах великий, знає ліпше за нас, як і що чинити. Урмугуз думав собі, що Макен – перша красуня в цілім киргизькім степу і що Гольдзейн причарувала дурного Баймагана своїми піснями та дорогими убраннями. В свята Гольдзейн все пишалася в шовковім пасястім бешметі, своє чорне волосся заплітала у дрібушки, брала дорогі важкі ковтки, а груди завішувала срібними та золотими дукачами і весело дзвонила ними, ходячи. Баймаган довго дивився на неї, роззявивши рота, та розшибався, щоб чимсь прислужитись, але пишна красуня не зважала на Баймагана, іноді тільки любила поглузувати з нього, особливо як при тім була й Макен.

– Баймагане, скоро ти матимеш сто коней і п’ятсот рублів грішми? – питала Гольдзейн, підштовхуючи Макен. – Уважай, ще мені наскучить чекати і як раз вийду за іншого… Я вже маю трьох женихів.

Гольдзейн весело сміялася, а у Баймагана серце упадало від сего сміху.

І чим більше вона глузувала з нього, тим більше він її любив.

Тих клятих сто коней бідний пастух часто бачив у сні, а грошей навіть шукав у себе під головою. Перестала б Гольдзейн з него глузувати, якби він приніс Хайбібулі п’ятсот рублів старими срібними карбованцями та поставив у полі свій власний табун коней… Тільки сто коней і п’ятсот рублів! Баймаган вдень і вночі думав, як би здобути дорогий калим, і схуд та ходив як не свій.

Хайбібула сам був давніше бідаком, і цілий степ знає, звідки прийшло його багатство: він спочатку сам крав коні на уральській козачій лінії, а потім став тільки перепродувати крадену худобу.

– Се тільки люди так верзуть з зависти, – говорив кривий Газіз. – Аллах все бачить…

4

Баймаган зненавидів Хайбібулу й позаочі лаяв його остатними словами. Тоді не забував він і грубого черева Хайбібули, і його червоного носа, і сивої голови, що думала за молоденьких дівчаток. Як старий в призначені години виходив з коша молитись, розстелював під ноги килимок і падав на лице, притуливши долоні до вух, Баймаган відчував глубоку відразу до сього старого дурисвіта, що хоче обдурити й самого Аллаха.

– Здається, я вбив би сього старого лиса! – казав Баймаган свому приятелеві Урмугузу. – Його гроші здобуті кров’ю, він збавив дві жінки, тепер напосівся на третю й хоче оженитися з четвертою, аби загріти свою стару вовчу кров молодою… Страх ненавиджу я сього Хайбібулу!

Хитрий дід помітив, як скоса поглядає на нього Баймаган, і часом любив поглузувати з нього. Безсильна злість бідака потішала Хайбібулу.

Одного разу в свято, як у коші і перед кошем сиділи гості, Хайбібула сказав Баймагану:

– Баймагане, покажи гостям гнідого іноходця… Але чекай, у тебе заяче серце, нехай приведе коня Урмугуз.

Се він сказав навмисно, аби подражнити Баймагана і потішити гостей навіженою їздою. Гнідий іноходець – був то ще не виїжджений кінь і нікому не давав на себе сісти. Образа дуже зачепила за серце Баймагана, і він схотів показати всім, що нічого не боїться, й Хайбібула даремно його зневажає.

Іноходця ледве зловили двома волосяними арканами, привели до коша, й Баймаган, як птиця, вискочив на спину коня, що трясся від страху.

– Диви, не впади! – крикнув слідом Хайбібула.

Розпочались божевільні гони на невиїждженім коні, що силкувався скинути їздця. А Баймаган бачив тільки усміхнене лице Гольдзейн, що дивилась на нього разом з гістьми з коша. Еге, він приведе до коша коня покірного, як вівцю, або не побачить Гольдзейн, як свого вуха.

Кінь і чоловік якийсь час борикались страшенно. Баймаган вже чув, що кінь починає притомлюватись і незабаром буде в його руках, як дитина. Але в тій хвилі кінь несподівано скочив набік, і Баймаган злетів на землю. Все те сталось за одну секунду, несамовита худобина з подвоєною силою полетіла в степ, силкуючись увільнитися від їздця, що волікся на аркані. Баймаган міцно тримав мотуз обома руками і постановив ліпше вмерти, ніж упустити коня.

За півгодини іноходець вернувся сам, а Баймагана знайшли в степу без пам’яті. Він лежав весь побитий, голова, лице і плечі були всі в глибоких ранах від кінських копит.

5

Баймаган лежить у своїм дірявім коші. Його доглядає стара Ужіпа, що знає багато степового зілля. Іноді заходить до коша Макен і мовчки сідає коло дверей. Хорий нікого не пізнає, і все йому привиджується. Йому страшенно тяжко, і все здається, що він жене на тім клятім іноходці. Кінь копає його задніми ногами просто в голову, і Баймаган страшно скрикує. Довго, довго тягає його степом скажена коняка, а як він відкриває очі, бачить над собою діряву повсть свого коша і чує, мов крізь сон, голос Ужіпи:

– Не рухайся, Баймагане… Будеш жити, як не будеш рухатись. Все добре.

Баймаган уважає, аби лежати спокійно, хоч йому страх як хочеться підвести голову: в коші хтось стиха плаче, а хто заплаче над ним, сиротою без батька, без матері? Гей, чому не вмер він там, у степу, де волочив його кінь!..

Потім Баймагану раптом стало так легко і так гарно – зовсім добре. Він виздоровів. Та ні, годі вже служити старому лису Хайбібулі! Бувайте здорові всі: і кривий Газіз, і Урмугуз, і Макен, і Ужіпа… З Гольдзейн Баймаган не попрощався, бо надто важко було б йому побачити її глузливий усміх.

– Нічого, побачимось! – потішає себе Баймаган, простуючи в степ, де зрідка стирчали киргизькі коші, наче обголені татарські голови в тюбетейках. – Треба жити, як старий лис Хайбібула.

Баймаган скоро знайшов собі роботу – з його став завзятий барантач. У степу він відбивав вівці у чабанів, у козаків і «русских» крав коней, і скрізь стали лякатись вже самого його імені. Кілька разів ловили його й били просто по голові, наче всі знали, де в нього болюче місце.

За кілька років такої роботи Баймаган мав уже готовий калим за Гольдзейн і як орел полетів до старого Хайбібули.

– От тобі калим, – сказав Баймаган, висипаючи перед старим давні карбованці.

– Розумний з тебе чоловік, – казав задумано Хайбібула, рахуючи гроші. – Ну, маєш Гольдзейн… Такої красуні не знайдеш аж до самого Семипалатинська. Що ж, маєш щастя, а я дуже радий. Макен теж вийшла за Урмугуза, я й калим заплатив за него. Ану, почоломкаємось.

6

Побіч коша Хайбібули виріс новий кіш Баймагана. В нім жилося дуже весело. Гольдзейн цілими днями виспівувала свої пісні, Баймаган лежав на килимі та пив кумис. Як йому наскучило забавлятись самому, він посилав по Хайбібулу і частував старого.

– Розумний з тебе чоловік, Баймагане, – кождого разу казав Хайбібула і усміхався старим, беззубим ротом. – Постарівся я… от і борода сива, і очі слезять, і зубів не стало. А колись-то я вмів добувати гріш. Треба тобі показати всі нори і проходи, а мені час відпочити.

І старий лис Хайбібула учив Баймагана усяких штук, вказував йому всіх своїх знайомих і товаришів промислу, а Баймаган слухав і дивувався, що Хайбібула зовсім не такий лихий чоловік, як він думав давніше. Навіть дуже добрий чоловік сей Хайбібула, як поміркувати; а що він промишляє злодійством, то не оден він і грішний перед Аллахом.

Як Хайбібула вигнав стару Ужіпу і оженився з чотирнадцятилітньою Аяш, донькою Кошгільди, про котру він здавна говорив, і тоді Баймаган не винуватив старого. Хайбібула ще в силі, а Ужіпа ледве волочить свої старі ноги. Так хоче Аллах, що одно дерево цвіте, а друге сохне. Розуміється, Аяш замолода для такого беззубого діда, як Хайбібула, але старому вже недовго лишилося веселити своє серце – най ще потішиться при кінці свого віку.

Стара Ужіпа прийшла до Баймагана і сказала:

– Чоловік мене прогнав, а я стара… Пам’ятаєш, як ти обіцяв взяти мене до себе, як оженишся з Гольдзейн?..

– Я сього не казав, стара шкапо!.. – закричав Баймаган. – Се ти сама все вигадала…

Баймаганові було соромно своєї брехні, і він ще гірше розсердився.

– То не наша річ судити вас з батьком, – відповіла матері Гольдзейн, що все притакувала чоловікові. – Ми не хочемо з ніким сваритись, живіть собі, як знаєте.

Нічого на се не сказала стара Ужіпа й пішла, її прийняв до свого драного коша Урмугуз.

– Я вже разом буду вас старих годувати, – сказав він, – от Газіз живе, живи й ти.

Тісно було в коші Урмугуза, але Макен знайшла куток для старої, зовсім прибитої горем. Се роззлостило Баймагана.

– Диви, найшлись багачі! – відказав він. – Усіх божевільних баб та дідів не нагодуєш.

– Видко, Урмугуз багатший за нас, – додала Гольдзейн. – Недурно він стільки літ служив у батька, а тепер служить у тебе. Знать, виплачується се йому, коли може годувати чужих людей.

Баймаган дуже роззлостився на Урмугуза, але до часу затаїв сю злобу в своїм серці. Урмугуз навмисне взяв до себе Ужіпу, аби все колоти нею очі й йому, і Гольдзейн, і Хайбібулі.

– Урмугуз дурний, – шепотіла Гольдзейн, примилюючись до чоловіка, – се придумала Макен… о, то хитра і лиха жінка!

7

Киргизький степ був такий же гарний, як і десять літ тому, так же вкривався він навесні квітами й перекотиполем, той же вітер гуляв у нім, а взимі, як вовк, вила снігова метелиця; блакитне небо також високо висіло над ним, також паслись у нім табуни киргизьких коней, а Гольдзейн дзвонила своїм сріблом.

Добре жилося Баймаганові. Всего було у него багато, а як наскучило сидіти дома, він їхав кудись у гості. Багаті люди мають досить добрих знайомих. Як не хотілося їхати, Баймаган цілими днями лежав у коші та думав про всяку всячину.

Найприємніше йому ставало, як згадував свої дитинні літа. Справді, Баймаган виріс у старого Хайбібули, як приблудне песя: спав під голим небом та живився недоїдками разом з собаками. Як варили махан або салму, Баймаган тільки облизувався здалека та дуже був радий, як діставав на свій пай обгризену костомашку, що, бувало, кине йому добра Ужіпа. Від сих згадок теперішнє ставало ще приємнішим, і Баймаган навмисно закликав Хайбібулу їсти салму, аби згадати давнину.

Одного разу, як вони сиділи вдвох коло залізного казана з салмою, старий лукаво підморгнув, показуючи головою на доньку.

– Ти нічого не помічаєш, Баймагане? – прошепотів він.

– Ні, або що?

– Та я нічого, тільки так… Наче Гольдзейн у тебе постарілась. З неї буде Ужіпа, як викапана. От побачиш… А Макен молодіє. Але на чужих жінок недобре задивлятись… Я так тільки сказав. Бувай здоров…

Сі слова впали на серце Баймаганові, хоч він силкувався зовсім про них не думати. Одного разу він тяжко побив Гольдзейн, вона почала плакати в своїм кутку, а він підняв був руку з нагайкою, аби вдарити її по спині, та глянув на її заплакане лице, перестрашені очі – і рука з нагайкою без сили спустилася сама собою. На нього дивилася стара Ужіпа, а Гольдзейн, гарної Гольдзейн вже не було.

Баймаган став зчаста упиватись кумисом, бив жінку та все ходив коло коша, аби подивитися бодай здалека на Макен. Урмугуза він навмисно посилав на далекі киргизькі кочовища з різними орудками, аби не соромно було навідуватись в його старий кіш, удаючи різні причини.

Макен стала ховатись від Баймагана, а се ще більше розпалювало в нім кров. Аби показати їй своє кохання, Баймаган не поминав нагоди побити на її очах Гольдзейн, куди трафив, далі відібрав у жінки всі прикраси і сховав у свою скриню. Кривого Газіза він частував найліпшим кумисом і кликав дядьком. А Гольдзейн від биття і сліз ставала все подібнішою до своєї матері і Баймаган оминав її, щоб не дивитися на неї.

– Треба позбутись Урмугуза, а потім я оженюся з Макен, як вона стане вдовою, – подумав Баймаган. – Гольдзейн нехай служить їй за невільницю.

8

Урмугуз щез. Багато так пропадає людей в степу. Сторонні люди закидали Баймаганові, що він наслав убійників на свого наймита, а сам оженився з його вдовою.

А Баймаганові байдуже, що кажуть про него люди. Він цілими днями вилежується на килимі з Макен, а Гольдзейн услугує їм – стара, негарна Гольдзейн. Але Макен така сумна, і Баймагана щось тягне з коша; поруч в коші старого Хайбібули на гук його кроків відсувається край килима, що закриває двері, і звідти просто в душу Баймагана дивляться двоє чорних очей, а з-за білих зубів котиться безжурний, дитячий сміх. Се молода Аяш дивиться на Баймагана, і в нього темніє в очах.

– Здурив мене Хайбібула, – думає він. – Макен ще думає за свого Урмугуза… їй нудно зі мною.

Не спиться ночами Баймагану, а разом з нічним холодом лине до нього в кіш ласкавий дівочий голос, – він знає сей голос, що хапає його за серце! Треба було пустити на той світ не Урмугуза, а старого лиса Хайбібулу. Годі вже йому грішити, а Аяш ще молода.

Як ніч понурий ходить Баймаган та все думає за старого Хайбібулу, – може, старий лис сам здогадається вмерти.

Виострив ножа Баймаган і вночі, як вуж, заповз з ним у кіш Хайбібули. От він вже чує рівний віддих сонної Аяш, а коло неї на постелі, під шовковим бухарським покривалом хропе Хайбібула. Баймаган підліз до голови і замахнувся, щоб ударити Хайбібулу просто в серце, бо він обдивився в темряві і тепер добре бачив сонних, але, глянувши в лице старому, Баймаган остовпів: се лице сміялось своїм беззубим ротом, а старечі сльозливі очі пильно дивились на него.

– Ну, чого ж ти злякався?.. – стиха каже Хайбібула, а сам сміється і дивиться на нього. – Роби, по що прийшов…

Страшенна злість заворушилась у грудях в Баймагана, хоче він підняти руку з ножем, але вже не має сили, – рука повисла, як мертва.

– Забив єси Урмугуза, забий і мене, – каже Хайбібула. – Аяш молодша від твоїх жінок… З тебе розумний чоловік, Баймагане. Ха-ха-ха…

Від сих слів ударило Баймаганові в голову і він почув, як у нього на голові відновляються давні рани від кінських копит і як він увесь починає застигати. Життя швидко виходить з нього разом з гарячою кров’ю, а старий Хайбібула відсувався все далі і далі, і тільки здалека, наче з-під землі, доносило його страшний дрижачий сміх і те ж саме шепотіння:

– О, з тебе розумний чоловік, Баймагане!

Перестрашений Баймаган скрикнув і сам злякався свого голосу, наче се кричав не він, а якийсь інший голос.

– Тихо, тихо… не рухайся, Баймагане, – стиха говорив над ним голос старої Ужіпи, і чиїсь руки тримали йому голову.

9

– Так се був сон?.. – питався Баймаган, очунявши та побачивши, що по-давньому лежить у свому дірявому коші, а коло нього сидить стара Ужіпа та умовляє його, як малого.

– Ти скинув з голови хустину і трохи не стратив всеї крові… – казала ласкаво баба. – Чого ти так страшно скрикнув?..

– Не питайся… потім оповім. Я недобрий чоловік… я гірший від всіх інших, Ужіпо.

Баймаган виздоровів, але став такий задуманий та сумний, що ніхто не пізнавав колишнього юнака.

– Про що ти думаєш, Баймагане? – питала його Макен.

– Серце Макен, перше я думав все за себе, – відповів їй Баймаган, – думав, як би собі жити вигідніше від інших. А тепер мені жаль всіх людей, бо я все бачу і все розумію… Справді, я розумію все, розумію, яка то велика неправда сидить в кождому чоловіці та обманює всіх. Мені іноді аж страшно стає з тої неправди, що в нас і довкола нас. Я був дурний і нічого не розумів, але за одно добре слово, що сказав я тій нещасливій старій, Аллах показав мені мою власну душу.

За рік Баймаган оженився з Макен.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1898. – Т. 4. – Кн. 11. – С. 217 – 229. Друкується за цим джерелом. Автограф перекладу невідомий.

на уральській козачій лінії… – система фортець і форпостів уздовж річки Урал (до 1775 р. – Яїк) – оборонна лінія, створена в середині XIX ст.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 386 – 394.