20.03.1885 р. До І. Нечуя-Левицького

Дорогий, єдиний добродію мій Іване Семеновичу!

Як зрадів я, лист Ваш діставши, Боже, як чекав я єго його, ніякий «єлень» не бажав «істочнику водного», як я сего цього листу, а він, як на лихо, ще 3 дні під завалами лежав, й що робилося ізо мною ці три дні… цур єму йому, краще й не згадувать! Те письмо писав я в минорному мінорному тоні, зберався збирався кинуть писання, метикував про усю шкоду од его… брехав я, не можу я буть без писання, се моя втіха, се усе, се друге життя гля для мене. Навіть тим часом, як я, не маючи так довго листа од Вас, вже постановив, що Ви одцурались (прошу вибачать за таку думку), що Ви одвернулись відвернулись од мене, занехаяли – навіть у таку часину, здаєцця здається зовсім вже гля для писання не здатну, я писав, писав – гля для чого, й сам того не знав, усе кохаючись у якійсь непевній, мені самому неясній надії, що доля вивезе, що в мене є хоч яка-небудь дріботиночка, оку не видна, тієї вискри іскри божієї, «що просвічує роду людському од віку тай до віку». Спасибі Вам, добродію, низько вклоняюся Вам за ту велику радощ радість, що завдали Ви мені листом своїм. Одно тільки біда – що нема з ким було розділити ту велику, безкраю радощ радість, не було із ким поділитися щастям. Добродію, будьте ласкаві, частіше одкликайтесь… «Посади свиню»… певне згадуєте Ви – не згадуйте! Хоч коротеньким листиком озивайтесь раз або два у місяць – се буде гля для мене таке щастя, що…

Порада Ваша, щоб надруковать друкувать покищо тільки перші три голові «Чужих і своїх», припала мені до смаку. Напишіть – «частина з повісті», або «частина 1» – як схочете, усе однаково, тай надрукуйте, коли ласка Ваша. Як я писав Вам, здаєцця здається, «Чужі і свої» в мене написані усі, от їх дальніща дальніша фабула: Івась, довгенько поміркувавши, наміривсь таки вчить Катрю мові українській. Хіті в неї звісно стало тільки на один раз, й Івась сам це помітив, хоч кохання й засліплює його. Вечером Ввечері вони ідуть геть за місто, Івась гуля, розмовля з Катрею, й єму йому здаєцця здається, що Катря єго його любить – він прийма за кохання її вважливість, її ласку, та вона й сама чує може й зхідне з коханням.

Івась, як то кажуть, на сьомому небові небі, але дзус – приїздить пан Верецький, що був за містом, і приходить до Тарасевичей, приходить ще один, Катря знову у тій атмосфері дурості й панства, з якої на якийсь час витягли її Івасеві речі, Івась здаєцця здається її їй чудним, незвичайним, і вона не дуже, не так вже ласкава з їм ним, як він приходить до неї попрощатись, їдучи на час продавати своє село. На селі він марить, любуєцця любується природою та слуха метикування ліберала-енерала генерала, радікального радикального українця, що приїхав куповать село єго його. А у В-зі тим часом Верецький засватав Катрю, не люблячи і сподіваючись грошей, Катря згодилась – «партия партія приличная»; Івась, вернувшися, пішов на другий день, узяв гарбуза і заслаб, гуляючи під дощем. Одужавши, він поїхав геть.

Епілог через три роки – Івась недавно вернувся з-за кордону, він багато до чого придив[ив]ся «на нашій славній Україні», писав, й єму йому сучасна українська цвічена освічена громада, сучасна українська праця припада не до смаку. От остатні останні рядки епілога – Івась дістав лист з В-за от від одного українця, а той писав, що у В-зі українство прогрессирує прогресує дуже – «збераюцця збираться, читають, навіть хочуть якусь лицедію пустить, шкода, що Вас немає…»

Усміхаючись перейшов Івась через покой, замислившись і гірко усміхаючись. Зупинившися, він сказав голосно: – Навіть лицедію яку-небудь грати… Ет, та не тільки у В-зі, а й скрізь на Україні вдалися українці у лицедії й за тими українофильськими лицедіями забули про саму Вкраїну, за гуком оркейстра оркестра не чують голоса, що до праці їх кличе, за тим світом, що круг помоста ближче, не бачуть бачать вони бідної знищеної України. Побачуть Побачать, почують, та дай Бог тільки, щоб не спізнились.

Івась зітхнув й обернувся. Якраз у вічи вічі дивився єму йому величний вид Шевченка, Івась глянув й єму йому згадалися слова:

«

Блукав і Господа благав,

Щоб наше слово не вмирало…»

Та чи вблагав? Пильно й смутно придивився Івась на єго його, але той мовчав, покійно, нерухомо визирали з-під великодумного чола добрі, замисляні, прозорі очі.

Кінець.

Окрім цієї главної головної фабули виписан ще маленький, теж нещасливий романець, та ще оказія, як мало не побили п’яного Верецького грузини за дуже горді кацапські єго його речі. От й уся повість, як бачите мало у неї й дії, й типів, й фабула стара й проста, позичена, гріха не ховаю, у Ваших «Хмар». Краще буде ізробить, здаєцця здається, так, як Ви кажете.

Написали б Ви, добродію мій ласкавий, й про себе – що пишете, що готуєте, та чи не перебренчає праці Вашій проклята хвороба? Ви мене тоді дуже розважили, написавши, що «Батюшки й матушки» писані мовою українською,-мене дуже допікало, що письмовці письменники наші (Куліш, Галка, Вовчок, Тарас навіть) пишуть й московською й українською мовою. На мою думку, се дуже збиває ваги у українства…

З одставкою відставкою Вас поздоровляю й прошу Бога, щоб тепера на спокої вернулись Ваші сили на вжиток українській тай загальнокультурній, чоловічій праці.

Щиро мосць Вашу шануючий і поважаючий

М.Грушевський

Напишіть новий адрес нову адресу Вашій, а то я не знаю. Святками буду дома, адрес: у г. Владикавказ, Его Прев[осходительству] Сергею Фед[оровичу] Грушевскому с перед[ачей] Мих[аилу] Груш[евскому].

Примітки

Вперше надруковано у журналі «Слово і час», 1996, № 10, с. 23 – 24. Публікується за автографом (Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського, ф. 1, № 27871).

на нашій славній Україні – цитата з Шевченка. Ці слова зустрічаються у поемі «», у поезіях , , .

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 1997 р., т. 1, с. 34 – 36.