Пам’яті Павла Житецького

Михайло Грушевський

На сторінках журналу, присвяченого українському слову, теплим словом мусить бути пом’янутий щирий і вірний довголітній сторож його, Павло Ігнатович Житецький, що приложився ко отцам своїм минулої суботи, 5 с[т]. ст. марта, не доживши всього кілька місяців до п’ятдесятиліття від пам’ятного свого виступлення в обороні українського слова і українсько-національного розвитку, підписаного днем 11 грудня 1861 р. (Основа, 1862, кн. III).

Відійшов в нім один з останніх могіканів тої вікопомної доби, коли по кільканадцятилітнім антракті, спричиненим розгромом Кирило-мефодіївського братства, вірні сини українського народу заходилися прясти наново перервані золоті нитки-мислі великих творців українського життя. Між теоретичними мотивуваннями програми нового українства поруч славного маніфесту Костомарова, його голосних «Двух русских народностей», одне з показних місць тоді зайняла також сповідь віри молодого ще філолога, що тоді тільки ще робив початки в своїй науковій роботі, – двадцятичотирилітнього Павла Житецького.

Стаття ся, затитулована «Русский патриотизм», викликана була виводами також молодого ще тоді, голосного потім російського славіста Вол. Ламанського про безплідність всіх заходів коло українського національного розвою. Збиваючи сі виводи, покійний доводив, кажучи словами його резюме, що

«українська література будується не на піску, а на твердім грунті, в своїм сучаснім стані має міцну запоруку будучого розвою і досить визначилася вже для того, щоб не загубитися в часописнім смітті під впливами цивілізаторських поучень російських патріотів».

«Доля української мови і літератури залежить від самого народу і він в міру свого власного розвитку, кермуючися внутрішньою потребою своєї натури, присвоїть з російської культурності не те, що дадуть йому добрі й великодушні люди, а те, що вкаже йому народний геній».

«Сподіватися зрушити світогляд народу, втілений в його мові, безладним натиском зверху інших форм з іншим змістом – значить на місце народної душі представити собі шиферну табличку, на котрій можна писати що хоч»…

Момент закінчення Шевченкової творчості, наново пережитий і так сильно відчутий тепер нами з нагоди його п’ятдесятиліття, вводить нас в психологію молодого філолога, коли він під свіжими враженнями сього моменту доказував законність і потребу національної української літератури і національного розвою. Аргумент «від Шевченка» служить основою його доводів. В той момент, коли по обох боках кордону українське національне життя було тільки мрією і бажанням українських патріотів, українське слово, сей прославлений Шевченком вічний сторож українського життя, який заховав і відродив його передусім, власне, могутнім співом віщого Кобзаря, – українське слово і Шевченкова поезія були якорем надій і уповань українського відродження. Під впливами сих вражень наш покійний дослідник і історик українського слова зістався на весь свій довгий вік ентузіастичним приклонником і жерцем його, проповідником і тонким цінителем його краси, віщуном його будучої слави, повним віри в те, що потенціальна сила народного духу, втілена в його слові, не може завмерти, а раніш чи пізніш мусить себе проявити активно.

Чоловік, сильний тілом і духом, він непохитно проніс сі свої переконання через довгу і трудну ниву життя, не захитавшися, коли його українські переконання закрили перед ним дорогу до університетської катедри, ані тоді, як вони викинули його з рідного Києва, з котрим зв’язаний він був необорними, всемогутніми зв’язками, на примусовий побут на далекій Півночі.

В трудних обставинах учительства в середній школі, розбитий тяжкою хоробою, позбавлений рук, з незвичайною завзятістю верстав він ту ж путь, котру визначив перед собою молодим ентузіастом, виясняючи органічність розвою української літературної мови і її нестриману життєву силу.

Гіркою іронією було, що сей найвірніший сторож і приклонник українського слова все своє служіння йому творив тою мовою, від насильного затоплення котрою українського життя і слова боронився цілий свій вік. Се була одна з тих сумних аномалій нашого життя, які змушували наших патріотів XVI – XVII в. в боротьбі з побідним полонізмом писати по-польськи і сплітати тим, в переконанні поляків, нові лаври тріумфам польської культури, а ревнителів української автономності XVIII в. – тих завзятих «козаків», що своїм українським патріотизмом до останнього гніву доводили російських централістів, робили ділателями на ниві російського слова і культури.

Се не перешкоджає нам бачити в них, не вважаючи на сю чужу одіж, наших попередників в праці українського відродження. Не перешкоджала та чужа, вимушена одіж і працям Житецького бути незвичайно цінним і живим знаряддям розбудження української національної мислі. Присвячені часом досить спеціальним язиковим питанням, вони були настільки тісно і органічно зв’язані з провідними ідеями його про національний український розвій, що при всій своїй спеціальності входили в оборот мислі українського загалу, своїми «аргументами від історії», підтримуючи обгрунтування української ідеї, які давалися в відповідь на біжучі аргументи contra оборонцями самостійності українського життя.

Для самого покійника, правда, се не виглядало таким дисонансом. Поділяючи в тім досить розповсюджений погляд тої епохи, 1860 – 70-х pp., він признавав вищу одність – «русску», яка мала об’єднувати свобідний і незв’язаний розвій обох народностей – великоруської й малоруської. Се було становище, на котрім він став в своїй першій сповіді віри, і котру з ним поділяло тоді і пізніше багато визначних діячів українського відродження в Росії. Трудно тепер відрізнити, скільки в тім було певної національної дипломатії і скільки – щирого переконання, навіяного тісними зв’язками і залежністю від російської науки і культури.

В кождім разі, як дипломатична тактика, вона себе не оправдала, не здобувши ніякої толеранції для української культури з боку оборонців «общерусскости», які зовсім не бажали такої двочасної чи тричасної «одности русского народа». А поскільки ся доктрина могла служити підставою для яких-небудь обмежень свобідного і нестісненого національного розвою, вона мусила стрінутися з тихою чи голосною опозицією молодших поколінь українського громадянства, що своєю метою ставили осягнення всеї повноти національного життя. І коли сей новий напрям (що тільки в новій формі поновляв ідеї кирило-мефодіївців, які теж не знали якихось, так би сказати, посередньо самостійних слов’янських культур) виявився в повній своїй силі і категоричності, покійний пристав до нього вповні, нічим не зазначаючи яких-небудь принципіальних різниць, навпаки, дуже гаряче підчеркуючи свою повну з ним солідарність.

На жаль, фізичні сили його в тім часі були вже підірвані безповоротно і покійний учений здебільшого міг тільки заявляти своє моральне спочуття новому українству, а не брати діяльну участь в нім. І йому теж судилося стати на границі нової землі українського житія, до котрого він ішов весь свій вік!..

9(22). III. 1911

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 54. – Кн. 4. – С. 14 – 16.

Подається за першодруком.

…свого виступлений в обороні українського слова… – йдеться про публікацію: Русский патриотизм (Ответ «Дню») // Основа. – 1862. – Кн. 3. – С. 1 – 21. Ця перша наукова праця П.Житецького стала відповіддю газеті «День», яка в особі В.І.Ламанського виступила з різними випадами на статтю М.Чернишевського «Национальная безтактность» (Современник. – 1861. – № 6).

…маніфесту Костомарова, його голосних «Двухрусских народностей»… – ця праця М.Костомарова була опублікована як лист до редактора у виданні: Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 33 – 80. М.Грушевський назвав цю роботу «євангелія українського сепаратизму на погляд приятелів і ворогів його [автора]» (див.: Українська історіографія і Микола Костомаров. Пам’яті М.Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті, († 7/IV – 1885) // ЛНВ. – 1910. – Т. 50. – Кн. 5. – С. 219).

…його українські переконання закрили перед ним дорогу до університетської катедри… – ще будучи студентом Київського університету (1860 – 1864), П.Житецький став одним із засновників київської Старої Громади, у 1859 р. викладав у недільній школі на Печерську, у 1861 – 1863 pp. разом з Т.Рильським, М.Лисенком, М.Старицьким здійснив багато подорожей по Україні, записував пісні. У 1862 р. поставив свій підпис під відозвою про програму діяльності громади «Отзыв из Киева».

…викинули його з рідного Києва… – наприкінці 70-х pp. XIX ст. посилилися репресії царського уряду проти народників. Переслідування зазнали також діячі українського національного руху, які підтримували зв’язки з революціонерами-народниками і в грудні 1878 р. у Києві організували з ними нараду.

Частина учасників наради була виселена адміністративним методом, П.Житецькому запропонували перейти на роботу до Петербурга. Наприкінці квітня 1880 р. він подав записку до начальника III відділення імператорської канцелярії О.Дрентельна, в якій охарактеризував громадівський рух як культурно-освітній і цілком приховав його національні та суспільно-політичні моменти діяльності, заперечив звинувачення в сепаратизмі. Це був вимушений крок, викликаний наступом царської адміністрації.

Докладно див.: Катренко А., Чирикало И. Науково-культурницька й політична діяльність Київської громади (70-ті – початок 80-х років XIX ст. // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича. – К., 1999. – С. 155-172. У 1880-1882 pp. П.Житецький викладав російську мову та словесність у військових навчальних закладах та Академії генерального штабу. У званні приват-доцента прочитав курс з історії російської мови в Петербурзькому університеті.

В трудних обставинах учительства в середній школі… – після закінчення Київського університету в 1864 р. П.Житецький викладав російську мову і словесність у Кам’янець-Подільській гімназії (1865 – 1868); Києво-Подільській прогімназії (1868 – 1869), 2-й Київській чоловічій гімназії (1869 – 1876), Колегії Павла Галагана (1874 – 1880,1882 – 1893), де його учнями були А.Кримський, М.Марковський та ін. Створив багато підручників для всіх типів середніх навчальних закладів Російської імперії, які витримали 6 – 8 видань.

…покійний пристав до нього вповні… – йдеться про участь П.Житецького у всіх формах діяльності київської Старої Громади. Він плідно працював у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства (1873 – 1876), формував карку до українсько-російського словника. У 1882 р. разом з В.Антоновичем, О.Левицьким та іншими брав участь у заснуванні «Киевской старины», роботі редакційного комітету журналу (докладно див.: Житецький І. Київська громада за 60-их років // Україна. – 1928. – Кн. 1 (26). – С. 91 – 125; Його ж. Перші кроки «Київської Старини» та М.І.Костомаров // Україна. – 1926. – Кн. 4 (18). – С. 97-120; Його ж. Південно-Західний відділ Географічного товариства у Києві: З приводу 50-річчя його закриття в 1876 році // Україна. – 1927. – Кн. 5 (24). – С. 31 – 36; Палієнко М. Київська Стара Громада у суспільному та науковому житті України (друга половина XIX – початок XX ст. // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 49-84).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 422 – 424.