Українська історіографія і Микола Костомаров

Михайло Грушевський

Пам’яті М.Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті (7/IV-1885)

В двадцятип’ятиліття смерті великого українського історика хочу сказати про його значення в розвої української історіографії й українського самопізнання.

Та тут перш за все треба пояснити, як розуміти саме се поняття української історіографії? Чи будемо розуміти історичну оповість про Україну, її територію і людність? В такім разі до української історіографії буде належати Геродот і Йордан, автори арабських історичних трактатів IX – X в. і польських мемуарів та хронік, які полишили оповідання про українські події XVI – XVII в. Таке трактування речі, розуміється, неможливе – то джерела до історії України або звістки чужосторонців про неї. Українською історіографією мусимо вважати те, що описує історію українського народу як такого, незалежно від політичних чи інших зв’язей, які в’язали його з іншими народами чи краями. Але в такім разі те, що лишили нам самі українські письменники попередніх століть з української історії, тільки почасти буде підходити під поняття української історіографії.

Поняття народності чи національності як певної колективної індивідуальності, що існує сама по собі незалежно від територіальних, політичних чи релігійних групувань, – поняття нове, усвідомлене тільки в минулім столітті. «Велика солідарність, зв’язана свідомістю принесених жертв і готовістю їх принести, об’єднана спільною минувшістю і реальними зв’язками сучасності, згодою і виразним бажанням спільного пожиття на дальше», – як означає поняття національності Ренан уже в наші часи, вона в минулих століттях виростала не з поняття народності, а з інших зв’язків – політичної одності перш за все, а також спільності релігійної та культурної.

Національність мислилась як зміст сих зверхніх форм, а не так, як ми її розуміємо – щось незалежне і від них самостійне. А що в минувшості України сі зверхні форми зовсім не накривалися з українським народним організмом, а навпаки – або захоплювали її разом з іншими спорідненими племенами, або розрізували по живому тілу її народності, тож у нас розвій національної свідомості ішов дуже пиняво, і тільки під впливом нових понять народності як солідарності, що виростає на основі етнографічній під впливом спільних культурно-історичних традицій – під впливом сього продукту найновіших часів, сформувалася наша сучасна національна самосвідомість.

В перші віки історичного існування назви «Русь», «русин», «руський» в тіснішім значенні означали тільки сам центр політичного і культурного життя – Київську землю, а в широкім значенні – обіймали всі слов’янські племена, що входили в склад «Руської держави». Навіть як політичної одності не стало, все ж таки спільність політичних і культурних традицій далі покривала собою колишніх спільників тої держави, тим більше, що не бракувало таких елементів, які хотіли в своїх інтересах використовувати ту колишню одність і старанно підтримували та підживляли традиції тої одності – єдина церковна організація, що пережила одність політичну і всіма способами запобігала всяким змаганням до поділу; династична політика, що своїм завданням ставила збирання колишніх «волостей» династії і т.ін. Вплив сих штучно підтримуваних традицій був тим значніший, що інші обставини теж ставали на заваді усвідомленню національної окремішності.

Український народ і його територія, стративши свою державну одність, входив у склад кількох чужих політичних організмів (Польщі, Литви, Угорщини, Московщини). Політичні, церковні й інші відносини, розділюючи українську землю на кілька окремих частей, спільними інтересами тягли їх до тісніших зносин до інших, чужорідних країв і груп. Так, наприклад, західні українські землі під Польщею шукали помочі і спочуття на Молдаві, близькій вірою і церковнослов’янською культурою, а зв’язаній також з Польщею вузлом васальства. А східні українські землі тим часом обставини політичної і національної боротьби ще тіснішими вузлами зв’язували з білоруськими землями, що входили з ними разом у склад В[еликого] кн[язівства] Литовського.

На місце книжної мови старої Русі і поруч з нею виступила нова канцелярійна і літературна мова, вирощена на грунті білоруськім, але прийнята як спільна книжна мова також і Правобічною Україною сливе на два століття; культурний рух другої половини XVI в. розвивано теж спільними силами українського і білоруського громадянства і багато визначних українських діячів переносило часами свою діяльність в білоруські центри. Східну ж Україну московсько-польські трактати другої половини XVII в., відірвавши Задніпров’я з Києвом від Правобережжя, вводять дедалі все більше в круг впливів великоруських, великоруської культури і побуту.

Витворяється культурна, а далі й релігійна розколина на українськім тілі. Західні землі і Правобережжя живуть в тіснім зв’язку з землями білоруськими, під впливами культури польської, тимчасом як культурне життя Східної України все більше російщиться силоміць і напівдобровільно. А заведення унії в Зах[ідній] Україні протягом XVIII в. копає ще й конфесійну межу поміж обома частями українського народу. Прилучення Правобічної України до Росії й скасування тут унії пересунуло формально сю межу на захід, на галицьку границю, але не стерло відмін, які понасідали на українське життя за століття штучного відчуження.

Сі некорисні для національної одності обставини, правда, не здолали знищити етнічну одність українського народу – стерти основні прикмети, що зв’язували його в одну цілість, та зруйнувати живі зв’язки, що лучили її часті і оживляли свідомістю своєї одності. Одноцільність території, пам’ять кровного споріднення і спільної минувшості, спільні прикмети психофізичного типу і економічних та суспільних відносин перемагали розкладову роботу чинників (факторів), що вносили розділ в національний організм. І в старій Русі можемо помітити противоставлювання українських країв як властивої Русі краям великоруським, слабше зв’язаним з старим українським національним центром. І пізніше живе почуття одності «Руси, што короля слушает» і «Руси, што Литви слушаетъ» брало гору над політичним поділом.

А в момент найвищого розбудження народної стихії, під час великої національної боротьби ідея одності українського народу на всій етнографічній території виступає зовсім ясно і свідомо – в проектах української держави за часи Хмельницького (в трактатах з Швецією), Виговського (в унії з Польщею), Дорошенка (в трактатах з Туреччиною) – дарма, що етнографічні границі сі з становища сучасної етнографії не визначаються особливою докладністю (від Вісли до Німану, до Сівська і Путивля). І в буденнім, щоб так сказати, побуті стрічаємося з проявами живих зв’язків між різними частями народного тіла, народного життя, що не спинялися перед офіціальними чи релігійними межами – в чисто народнім побуті давнім і сучаснім, напр., ігнорування конфесійної різниці православія і унії стрічаємо на кождім місці.

Та все ж таки некорисні обставини не зіставалися без впливу на загальнонаціональне життя. Масове винародовлення вищих, найбільш придатних для освідомлення верств українського громадянства було одним з проявів сих невдячних обставин. Кілька разів воно повторялося в минувшині, а й тепер для значних частей українського (походженням) суспільства питання національної одності українського народу та й саме національне існування українства зістається пунктом не пройденим, питанням не розв’язаним. І в різних сферах українського життя стрічаємося з тяжкими впливами сих некорисних для розвою національного життя обставин.

Через сі всі причини, те, що попередні століття полишили нам в сфері українознавства, а спеціально історіографії, – тільки більше або менше, та й то часто припадком, відповідає поняттю української історіографії. Стара Русь полишила дуже цінну історичну спадщину, але се старе літописання, властиво, стоїть на грунті політичнім, а не етнографічно-національнім. Київське літописання фактично займається головно і майже виключно українськими краями і таким чином являється в простій лінії попередником пізнішої української історіографії, одначе своїм завданням ставило воно, властиво, оповідання про Київську державу по можності в її давній цілості, що обіймала, крім українських, також і інші землі.

На місцевім українськім грунті ще тісніше стоїть літописання галицько-волинське, але тільки тому, що політичний овид Галицько-Волинської держави майже не виходив за межі Західної України. Місце екскурсів в сферу північних, білоруських і великоруських відносин займають тут екскурси в сферу політичного життя Польщі, Литви, Угорщини. Се поки що тільки екскурси, але століття пізніше українські землі стають провінціями Польщі й В[еликого] кн[язівства] Литовського, і місцеве літописання – про яке, правда, можемо судити тільки з дуже бідних останків – починають українське життя трактувати як провінціальне життя Литовської або Польської держави й інтересуються більше або менше живо подіями загальнодержавними.

І пізніше, з новим оживленням українського життя (з кінцем XVII в.), як з одного боку стрічаються літописи, що досить близько підходять під поняття хроніки українського життя (як, напр., т.зв. Львівська літопись), так з другого не бракує таких, де над місцевими українськими інтересами бере перевагу загальнодержавне становище (як, напр., Густинська літопись) або автор стоїть під впливом традицій «єдності руського народу» і ті вносять повне замішання в його історик перспективи, як славний «Синопсис», одне з найбільш збаламучених історичних утворів – се не перешкодило йому здобути широку популярність, а навпаки, здається, зарекомендувало з сього боку в певних кругах. Ідеї українських проводирів про одноцільність українських земель і їх політичне відокремлення не закорінилися в літературних кругах.

Козаччина, що положила такі глибокі сліди на всім житті Східної України, тільки на одну хвилю зрушила всею українською територією, а потім, тратячи силу і енергію, відступала все далі на схід, поки нарешті Дніпро не став її західною границею. Козацька епоха стала новою ерою для української історіографії, але під впливом розбіжності дальшої історичної еволюції Східної і Західної України, козацтво впливало на розвій східноукраїнського партикуляризму.

Поняття одностайності українського народу і української території відступають перед ідеями «козакоруського» народу, що відповідає козацькій, Східній Україні, і «малороссийское отечество» українських письменників (зі Східної України) все менше виходить за офіціальні межі Гетьманщини. Теоретично признається етнографічна Україна, яка обіймає і західні українські землі – але дуже теоретично. Повний упадок культурного, інтелігентського українського життя в XVIII в. зводило все більше до чистої теорії ту велику соборну Україну, затісняючи в межі Гетьманщини майже все те духове життя, яке чуло і вважало себе українським.

Під сими впливами формується «малоросійська» історіографія XVIII в., що стає безпосередньою попередницею української історіографії XIX в. Формується як продукт життя Гетьманщини і ще більше – її розкладу. Більш як століття автономного політичного життя (1648 – 1764) полишило глибокі сліди на всім складі мислення, на інтересах і заняттях українського громадянства Східної України. Дуже швидко зросійщившися назверх, недобровільно і добровільно, воно під покривкою «благородного російського дворянства» і великоросійської культури держить в собі досить гарячий і завзятий «малоросійський» патріотизм, що до гніву доводив сторожів російського централізму. Під впливом сього патріотизму просвіченіші представники українського громадянства супроти нової навали централізму хапаються збирати, описувати і досліджувати особливості старого українського побуту, що здавався засудженим на швидку і повну загибель під хвилями нового загальнодержавного життя.

Особливо культивується історія України, де українські патріоти того часу шукали не тільки пізнання своєї минувшості але й підстав і аргументів своїм політичним і класовим домаганням і інтересам. Не припадком разом з скасуванням гетьманства в 1764 р. (що потягнуло за собою ряд дальших ударів автономному укладові Гетьманщини) розвивається дуже значна історично-антикварна література, присвячена дослідженню історії України та її побуту.

З неї тільки невеличка частина була видрукувана і поширювалася тим способом в суспільності (видання Рубана «Краткие политические и исторические известия о Малой России», 1773, «Краткая летопись Малой России», 1777, публікації Туманського в його «Российском магазине», де між іншими була видана літопись Грабянки, «Записки о Малороссии» Як[ова] Марковича, 1798). Далеко більше і далеко цінніші речі позіставалися в рукописях, як хронікарські роботи Симоновського (1765), Лукомського (1770), Рігельмана (1778) і нарешті найбільш талановита й інтересна анонімна історія-памфлет, що вважається тепер твором Гр[игорія] Політики – «История Руссов или Малой России», пущена в оборот доперва коло 1820 року, як здогадуються, сином Григорія Василем Політикою. Се те, що дійшло до нас.

Багато історично-антикварських робіт звісно нам в планах, в стадіях передвступних, таких, що покінчилися збиранням матеріалів або якимись дрібнішими меморіалами, поясненнями, коментаріями, як роботи Чепи, Ломиковського й ін. Така ж робота збирання, студіювання ішла і в інших сферах – щодо письменства, мови, географії й статистики. В сумі виглядає вона дуже серйозно і поважно, і після того, як всяка історіографічна та й взагалі культурна робота (поза чисто церковними сферами) заникла в Західній Україні, ся «малоросійська» робота над українознавством стає вихідною точкою для українознавства XIX в., не вважаючи на певну свою тіснозорість і антикварний характер, яким визначається вона при всім своїм досить гарячім «малоросійськім» патріотизмі.

Початок нового [19] століття не зробив в сій сфері ніякого перелому і з таким, доста сильно вираженим антикварним характером, українська історіографія (та й взагалі українознавство) переходить і в XIX століття. Інтересувалися пережитками старого життя, спішилися закріпити на папері тіні минулого, з пієтизмом потомків-збирачів фамільної старовини. Проскакують в сучасній кореспонденції часом нотки високої оцінки сих українських старинностей, в тім роді як характеристика «малороссийской истории – славной ветви российской истории» (в листі Чепи до В.Політики) або прирівнювання українських авторів інтермедій до Плавта і Мольєра (лист Лобисевича до Г.Кониського). Але вони скорше дають вираз українському патріотизмові, сердито характеризованому ще Рум’янцевим:

«Эта небольшая частица людей (sic) инако не отзывается, что они из всего света отличные люди, и что нет их сильнее, нет их храбрее, нет их умнее, и нигде нет ничего хорошего, ничего полезного, ничего прямо свободного, чтобы им годиться могло, и все, что у них есть, то лучше всего».

Справжньої свідомості ваги і вартості сеї наукової роботи, що наростала поволі в українськім громадянстві, ще не було. По традиції XVIII в. студійовано зверхню історію козаччини, головно Гетьманщини від Хмельницького почавши, і поза се майже не виходили. Поняття української, чи «малоросійської» історії нероздільно єдналося з історією козаччини. В теорії, правда, козацька доба признавалася продовженням старшої доби – сим українська історіографія XVIII в. відрізнялася рішуче від московської, що вона різними (не раз і дуже химерними способами) зв’язувала козаччину з старою Руссю, тим часом як московська виводила козаччину з порожнього місця, пришиваючи київські часи династичними нитками до московських, а козаків виводячи від чорних клобуків чи інших турецьких насельників як елемент чужий, напливовий.

Але «общерусская» історична схема разом з великоросійською виучкою набирала все більшої сили в «малоросійськім» громадянстві, і стара Русь бралася все більш рішуче за скобки, як приналежна до «російської» історії, а українська історіографія обмежувалася на козацькій «ветви». Литовсько-польські часи служили легким, поверховим вступом до козацької доби, що мав на меті пояснити початок козаччини, а поза сим не звертали на себе уваги, – так само як і історична доля західних українських земель, що зіставалися під Польщею. Закінченням служило скасування гетьманства і заведення загальних державних порядків в Україні – на сім «малоросійська» історія «прекращала свое течение», як віднога, що відділилася від «російської» історії з козаччиною і влилася назад до неї з скасуванням козацької автономії, остаточно і безповоротно. Дуже мало було таких, які б серйозно вважали можливим думати про якусь можливість її продовження.

Сей загальний характер «малоросійської» історіографії дуже повно і характеристично відбився на двох капітальних утворах, найбільш визначних і найбільш впливових, які дала вона, – анонімній «Истории Русов или Малой России» і «Истории Малой России» Бантиша-Каменського.

Хоч розділені, безсумнівно, значним часом щодо свого народження, глибоко відмінні своїм науковим характером і суспільно-політичною фізіономією, – вони сходяться в тім, що відбивають у собі загальний характер тої епохи історіографічної роботи – і сухуватий, строго документальний, на офіціальнім російськім матеріалі опертий і відповідно до того «до дна душі лояльний» Бантиш, і безцеремонний фантаст, поет чи фальсифікатор історії Політики, чи хто він був, речник української панської фронди, «патріотичної гарячності» спадкоємців Гетьманщини.

З’явившися в один і той сам час, з початком 1820-х років, вони виступають як синтез тої старої ціловікової історіографічної роботи – ними вона вінчається і, властиво, кінчаються те, що з’явилося пізніше (як, напр., «Історія…» Маркевича й інші, дрібніші публікації), було запізненим пережитком, без особливого впливу і значення. Але впливи Бантиша й «Історії Русів» слідні дуже довго на дальшій історіографічній роботі як останнє слово попередньої.

Нові течії в українській історіографії проколюються в 1830-х, виразніше виступають в 1840-х роках. На наукову арену виступало покоління, виховане в нових ідеях «народності», що стала провідною, пануючою ідеєю всього духового життя і дала новий зміст, нові далі і нове розуміння всьому українству. З другого боку, дає відчувати себе новий політичний лібералізм, що таким яскравим огнем спалахнув в декабристськім русі, маючи притім свої впливи і зв’язки й на українськім грунті, а двадцять літ пізніше на спеціально-українській основі проявився в кирило-мефодіївських ідеях.

На Костомарові, найбільш визначнім репрезентанті сього нового покоління, особливо виразно виступають, з одного боку, зв’язки з старшою історіографією, з другого – нові течії часу. Джерелом фактичних відомостей для нього був Бантиш; не без впливу його, очевидно, звертається молодий адепт історії до архівальних студій в полковім архіві Острогозька й задумує написати історію слобідських полків. Але згодом його не вдоволяє така зверхня воєнно-адміністративна історія. З-за історії воєн і попечительних заходів власті починає виступати в його очах все виразніше сіра народна маса, об’єкт адміністраційних попеченій, видвигнений народниками на перший план як носитель дійсної правди народного життя, властитель безцінних скарбів народної творчості.

«Чому се, – формулює в своїх пізніших споминах тодішні свої сумніви Костомаров, – по всіх історіях балакають про визначних політичних діячів, часом про закони й інституції, але наче б легковажили собі життя народної маси? Бідний селянин, хлібороб-робітник наче б не існував для історії! Чому історія не каже нам нічого про його побут, духове життя, його почуття, прояви його радості й смутку?»

І молодий історик рішає, що історію треба студіювати «не тільки в мертвих літописях і записках, але і в живім народі». Він іде, отже, слідами іншого харківського ученого, трохи старшого –І.Срезневського, видавця «Запорожской старины». Се в високій мірі характеристично для сеї доби, коли етнографія була домінуючою наукою, коли вона була бойовим гаслом для нових течій в науці і так само в розвої українських національних ідей.

Через етнографію переходить до історії старий Максимович і молодий його протегуванець Куліш; Срезневський носиться з гадкою народною історичною поезією освітити найтемніші кути української минувшості; Куліш пробує з пам’яток народної поезії склеїти поетичну історію України; Костомаров за поміччю етнографії думає знайти для історії дорогу до інтимних центрів народного життя, для розуміння його «духової сторони , котра, власне, й повинна бути властивим завданням історика; сею дорогою йде потім Куліш, не вдоволений з результатів роботи «іноплеменника», як назвав він Костомарова, а ще пізніше ставить своїм завданням змалювати на основі пісень соціально-політичні обставини народного життя Михайло Драгоманов.

В пізнішій своїй (1863) статті «Об отношениях русской истории к географии и этнографии» Костомаров подає своє історичне credo, яке справді дуже добре відкриває перед нами основні мотиви нового напряму – не самого лише Костомарова, а всеї сеї групи істориків.

«Етнограф повинен бути сучасним істориком, як історик своєю працею викладає стару етнографію» (ліпше б було сказати – етнографію в її розвої).

«Історик повинен бути етнографом уже самим тим, що він історик, і навпаки – етнограф до певної міри стає істориком, оскільки він етнограф. Збирання матеріалу, вибір його і оброблення в обох науках мають повну аналогію. Збирання етнографічних фактів – те ж саме, що збирання актів і літописей для історика; як тут, так і там у самім збиранні ще нема науки, і там, і тут та сама дорога до неї. Той ще не етнограф, хто помітив і описав якісь прикмети реального народного побуту, як також і не історик іще той, хто викрив і виказав щось, що існувало й діялося в минувшині. Щоб бути істориком чи етнографом, треба, щоб і той і сей мали головним своїм науковим предметом духову сторону народного життя, щоб здобутки їх наук підходили під зрозуміння народного духу».

Полишаючи на боці сей романтичний привид «народного духу», що зводив потім не раз на бездоріжжя фантазії і ненаукових натягань роботи дослідників, – таке ставлення історичної проблеми було великим кроком наперед в порівнянні з старою історіографією. Воно задавало смерть її антикварному характерові – в тій же статті Костомаров різко виступав против такого антикварного розуміння завдань історика.

«Воєнні подробиці, посольські переговори, кодекси законів і розпоряджень не можуть бути головним предметом помічень і дослідів історика – се діло археолога, історик повинен ними користуватися настільки, наскільки вони поясняють «нравственную организацию» людей, про котрих говорять, – суму людських понять і поглядів, мотивів, що водили людськими ділами, забобони, що їх в’язали, стремління, що їх дотягали, фізіономію їх суспільності.

На першім плані у історика повинна бути активна сила людської душі, а не зроблене людиною. Так само завдання зрозуміння минулого життя не осягається самим тільки докладним описуванням домашньої обстанови, одежі, страви, життя і економії народної – всього, що становить частину так званої внутрішньої історії. Не те важно для історика, як носили кафтан в тім столітті або як зав’язували голову жінки, а те, що сі прикмети зверхнього життя відкривають нам з світу внутрішнього, духового.

Все людське не повинно бути чуже історикові, але важне для нього більше чи менше, наскільки служить до зрозуміння психології минувшості. От чому нерідко трапляється, що докладні і в добру систему приведені описи минулого побуту нічого не лишають і не будять в читача, і волить він ліпше звертатися до перших джерел. Се через те, що тут археологія хоче заступити історію, а історія влазить в археологію і розуміється – нещасливо. Археологія повинна лишатися сама собі, історія – сама собі. Мета археології – студіювання минувшини людського побуту і речей, мета історії – студіювання життя і людей».

З другого боку, ся ідея народу як властивого предмету історичного студіювання незмірно розширяла перспективи і завдання сього студіювання, виводячи за тісні межі «малоросійської» історіографії. Форми суспільні і державні, відносини династичні й політичні змінялися як убрання на народнім організмі, – а він жив поза ними в тяглості й зв’язкості сього життя. Козаччина, що була предметом старшої української історіографії, була тільки одною епохою в житті народнім; історія сього життя виходила поза козацькі часи, йшла в глибину віків історичного існування і далі поза нього. Політичні межі Гетьманщини нічого не значили супроти одностайності етнографічної території, що тяглися, не питаючи, через політичні границі Росії, Польщі, Австрії, Угорщини.

Етнографічні студії першої половини XIX в. мали, власне, се велике значення, що живими фактами сучасного народного життя пригадали і відсвіжили призабуті поняття про українську етнографічну територію, одностайну в сучасності, одноцільну в минувшості. В одній з ранніх своїх статей («Мысли об истории Малороссии», 1846) Костомаров виступає против трактування козаччини як якогось явища напливо[во]го, чужого старому життю і підчеркує органічну зв’язь її з «старим руським життям». В «Чертах народной южнорусской истории» (1859), де він пробує в дусі свого історичного credo, наведеного мною, дати образ народного життя в старім періоді, теж кладеться натиски на спільні прикмети народного життя в старих і пізніших, козацьких часах:

«Князі вибирались і признавалися народним голосом, але значення народне скупилося тільки в припадковім гурті смільців; утиски і противнародні вчинки власті каралися судом маси, але маса ся не була правильно організована; брак суспільних клас, родової аристократії, привілегій станів, а разом з тим – своєвільство припадково сильного і пониження слабосилого і незначного – у всіх сих прикметах народного життя видно зародки будучої козаччини» («Моногр[афии…]», І, [с] 191).

Те саме повторяє він два роки пізніше в своїй голосній статті «Две русские народности» і резюмує:

«Такий був образ життя Київської землі. Козаччина в своїй істоті уже виникала в XII – XIII в. В Червоній Русі князі також вибиралися і скидалися; князь так був залежний від віча, що навіть родинне життя його стояло під контролею галичан» (ib[idem], с. 69), і далі:

«Староруські елементи, розвинені до певної міри ще в XII віці і довго укриті в народі, виступають як блискучий метеор в виді козаччини. Але ся козаччина, як відродження старого, не хотячи, носить в собі вже зародки розкладу. Вона обертається в ідеях, які вже не знаходили собі поживи в розвої сучасних історичних подій. Козацтво в XVI і XVII віці і удільність в XII і XIII далеко більше подібні до себе, ніж скільки можна б думати: коли прикмети зверхньої подібності слабкі в порівнянні з прикметами зверхньої неподібності, зате внутрішня подібність важна.

Козаччина теж різнорідного типу, як старі київські дружини, також в ній є домішка тюркського елементу, також в ній панує особиста своєволя, такі ж змагання до певної мети, що самі себе паралізують і нищать – та ж неунормованість, та ж непостійність, ті ж вибори й скидання вождів, ті ж бійки за них. Певне, важним може показатися, що в старій Русі звертали увагу на рід вождів, їх походження давало право, а козаччина, навпаки, вибирала вождів з рівних. Але й козаччина скоро доходила до давнього удільного ладу і, певне, дійшла б, якби не перешкодили припадкові обставини, що против всяких проектованих законів повертали життя по-своєму» (с. 72).

Супроти сього і переходові століття литовсько-польського періоду служили лише одним моментом в органічнім розвої народного життя.

«Історія Полудневої, Київської Русі наче провалюється після татар. Народне життя XIV-XV віків маловідоме, але початкові елементи, що в XVI в. виявилися конкретно в формі козаччини, не заникали, а розвивалися» (с. 71).

Таким чином історична еволюція українського життя представлялася в однім неперервнім розвоєвім процесі, від початків історичного життя до найновіших часів. Всупереч офіціальній російській історіографії, що робила володимиро-московське життя безпосереднім продовженням старокиївського, Костомаров в ряді згаданих праць підчеркував органічну зв’язь з київським періодом пізнішої литовсько-польської й козацької доби українського життя, натомість бачив рішучий перелом, розрив між староруським укладом і укладом московським і поясняв його впливами татарщини.

Сю гадку розвинув він в своїй голосній праці «Начало единодержавия в древней Руси» (1870). В дусі політичних ідей Кирило-Мефодіївського братства, що ставило ідеалом слов’янської держави будучого устрій федеративно-республіканський, Костомаров в минувшині українського народу підчеркував сі прояви народовластя і федеративності, бачив їх в повнім розвої серед життя Київської Русі, всього домонгольського життя і пізнішої козаччини. Кирило-мефодіївські братчики ставили своїм дезидератом,

« составлял особенную речь посполитую и управлялся не слитно с другими, так чтобы каждый народ имел свой язык, свою литературу, свое общественное устройство; чтобы единствовал сейм или славянское собрание, где бы сходились депутаты от всех республик славянских и там рассуждали бы и решали дела, которые относятся ко всему союзу славянскому; чтоб в каждой республике был правитель, избранный на время, и над целым союзом был такой же правитель, выбранный на время».

Я умисно навів сі пункти кирило-мефодіївської програми, щоб дати можність побачити, як близько відповідав їм той образ політичного ладу домонгольської Русі, який Костомаров представляє в сих студіях своїх, включно з отсим «Началом единодержавия…» В звісній праці своїй «Мысли о федеративном начале древней Руси» (1859) він положив в основу політичних відносин давньої Русі землю, і в політичній зв’язі земель бачив принцип федеративний.

«Природа й історичні обставини – все се вело життя руського народу до самостійності (самобытности) земель, щоб між всіма землями утворилася і підтримувалася всіляка зв’язь. Русь стреміла до федерації і федерація була формою, котрою вона зачинала одягатися» (І, с. 49).

Сі федеративні принципи жили й потім, несвідомо для самої суспільності; Костомаров їх бачить зарівно в Новгороді, сій північній українській колонії по його думці, і на Україні.

«Новгород, як і Полуднева Русь, держався федеративного устрою навіть тоді, як супротивна буря вже зломила його недокінчену будову. Так само і Полуднева Русь зберігала протягом століть старі поняття; вони перейшли в плоть і кров її, несвідомо для самого народу: і Полуднева Русь, убравшися в форму козаччини – форму, що зародилася вже в давній добі, шукала тої ж федерації в сполуці з Москвою, де вже давно не стало тих федеративних основ» (І, с. 71).

Поруч федералізму другий принцип, що висуває Костомаров на перший план, – се народоправство. Згідно з кирило-мефодіївськими ідеями, а всупереч офіціальній історіографії, що в старій Русі бачила той же монархізм, тільки з певними збоченнями, абераціями від правдивої форми, Костомаров клав народоправний принцип в основу політичного життя старої Русі. Найвищого розцвіту він дійшов в північних республіках, котрим Костомаров присвятив особливу увагу в своїх славних «Севернорусских народоправствах» (1863) – як мусив він перехрестити термін «республіка» з огляду на цензуру.

Не в таких вироблених формах, але той же народоправний принцип бачив він в українськім житті, на всім просторі українських земель, від Галича до Сіверщини. Готов був, зрештою, бачити його в житті цілого слов’янства, так само великоросів, як і українців – тільки що в великоруськім житті сей принцип потім ослаб і виродився.

«Старі слов’янські поняття суспільного устрою признавали джерелом загальної народної правди волю народу, рішення віча – який би не був склад того народу, як би не збиралося віче».

«Суперечність (князя і віча) вигладжувалася і заспокоювалася признанням народної волі віча над правом князя. Князь був конче потрібний, але князя вибирано і можна було вигнати, коли не задоволяв тих потреб народу, задля яких був потрібний, або зле користав з своєї власті й значення. Принцип сей в XI, XII, XIII віках виробився скрізь: в Києві і в Новгороді, і в Ростові, і в Галичі» (І, с. 67).

Щодо причин, які знищили в великоруськім житті сі принципи федералізму і народоправності, бачимо у Костомарова певне вагання; кінець кінцем в згаданій праці про «Начало єдинодержавия…» головною причиною прийняв він татарське завоювання – «московська монархія» була продуктом його. «Татарское завоевание дало Руси толчок и крутой поворот к такой монархии» (XI, с. 87). Москва збочила з старої дороги, котрою далі пішло життя українське, відірвалася від старих принципів громадського життя і, переломивши їх в своїм житті, пішла іншим шляхом. Тут був перелом, криза – тимчасом як українське життя розвивало далі старі принципи федералізму і народовластя.

В противність старим поглядам, які бачили в українськім житті зіпсований польськими впливами, наслідками польського панування староруський побут, а в великоруськім – продовження старих київських традицій, Костомаров, навпаки, лад московський уважав результатом корінного покалічення старих принципів життя, а їх живе і органічне продовження бачив в житті українськім, продовження настільки здорове і жизненне, що і слов’янська республіка будучності мала опертися на тих же принципах народоправства і федеративності, тільки відповідно унормувавши сі принципи, які в старім житті визначалися великою хаотичністю і неясністю і не видержували натиску обставин.

Костомаров таким чином приложив до історичної еволюції поступові ідеї свого часу і в світлі їх перевів конструкцію історії східного слов’янства, спеціально – українства. Те, що стрічаємо і у інших істориків сього часу під впливом тих же домінуючих ідей – ідеї народності і певних прирожденних прикмет слов’янського духу, з другого боку – ідей політичного лібералізму, – у Костомарова виступає найбільш сильно і отверто.

Ми легко помічаємо деякі спільні прикмети у нього з такими старшими дослідниками української історії, як Максимович і Срезневський, не вважаючи на їх політичний консерватизм, з другого боку – з великоросійськими слов’янофілами; але заразом його політичні ідеї в багатьом попадали в тон поступовим політичним змаганням 1850 – 60-х років, і тому серед них здобув собі таку величезну популярність Костомаров. Його писання тут мали репутацію незвичайного, хоч би й прикровенного «по обставинам» політичного радикалізму (одні «народоправства» скільки були варті!) і, з другого боку, будили незвичайне роздражнення й гнів на всякий явний і підозрюваний єретизм Костомарова в офіціальних історичних кругах. Спеціально в українських кругах твори його незвичайно цінилися до самого останнього часу, як розкриття на історичних основах політичного світогляду поступового українства, найбільш повне, виразне, отверте, якого можна було сподіватися по тим часам в Росії.

Та, невважаючи на смілість, з якою Костомаров дійсно виступив против догматів офіціальної історіографії, розбиваючи її легенди і отверто виповідаючи супротивні гадки, він сам далеко не встиг увільнитися у всім від її впливів, від старих традицій. Отрясти ветхого Адама в цілім своїм житті далеко буває тяжче, ніж відріктися від нього і осудити устами, і виповісти нові принципи – ще не значить перевести їх конкретно. Навіть в тих точках, де свій історичний світогляд Костомаров, як здавалося, виробив дуже виразно, він не раз збивався на старі, протерті дороги, в деяких же точках зіставалася у нього, очевидно, і певна теоретична неясність або невидержка.

І се, розуміється, нічого дивного. Дорога від історичного світогляду старої «малоросійської» історіографії до новіших поглядів була далека і тяжка, зв’язана з тяжким ламанням різних віками закорінених поглядів і призвичаєнь. Зробити сю дорогу одному чоловікові, хоч би як багато обдарованому, а навіть одному поколінню було тяжко. Хоч як багато зробив Костомаров – більш, може, ніж хто інший за ціле XIX століття, щоб вияснити недоречність і конвенціональність старих історичних поглядів і категорій, – йому самому не удалося вповні увільнитися від них.

Ідеї політичної і національної єдності не стратили повної власті навіть над автором «Двох русских народностей», сього Євангелія українського сепаратизму на погляд приятелів і ворогів його, «Дві руські народності» зливалися в очах Костомарова в вищу національну єдність «русского народа» і се впливало не тільки на його погляди на завдання українства (напр., на ті обмежені границі, які ставив він українській культурній роботі), а вносило неясність і в історичне освітлення української минувшини. Для нього, як і для старої історіографії, політична українська історія кінчилася з об’єднанням українства з Росією.

В своїх характеристиках української народності Костомаров натискає на нездатність її до політичного життя: український індивідуалізм тягнув до федералізму, але не зміг вповні організувати його; українська «свобідна стихія приводила або до розкладу суспільних зв’язків, або у вир змагань, які вертіли колесом народне історичне життя». Через те українське плем’я мусило «зійти зі сцени і відступити першенство другому», великоросійському, з його практицизмом і політичним тактом, що дали йому змогу сотворити єдиновласну сильну державу (І, с. 91 – 92). Сі теоретичні погляди, що являлися виразним пережитком старої історіографії, плутали самим очевидним образом покійного історика там, де на сцену виходили відносини сих обох племен. Його виклад історії козаччини, невважаючи на великий артистичний наративний хист автора, робить власне враження отсього виру змагань , «колеса», в якім безвихідно і хаотично крутилося українське життя.

Се особливо відбиває при порівнянні з працями Костомарова, присвяченими київським часам. Почасти ся різниця пояснюється й тим, що в старій періоді, маючи за собою велику літературу, присвячену фактичній стороні, Костомаров не бавився в деталічні оповідання, а старався представвити «дух життя» відповідно своїм вищенаведеним поглядам на завдання історика. В історії козацьких часів, що послужили головним предметом його пізніших занять, він віддавав всю увагу фактичній стороні, зовсім не згідна з своїм історичним credo, але, можливо, толкуючи се, власне, недостачею такого фактичного розроблення.

Але поза сим фактичним, не раз дуже мальовничим представленням історії козаччини зовсім пропадала у нього всяка перспектива, навіть зовсім елементарна – визначення провідних ідей, якими водилися політичні діячі тої і другої сторони, різні групи й напрями їх. Політична боротьба на Україні кінця XVII і цілого XVIII в. тратила всяку рацію, всяке значення, всякий зміст в його представленні. Се в високій мірі характеристичне взагалі для всього покоління українських дослідників, яке вірувало в політичну імпотенцію української народності, що для них зовсім пропадала вся політична діяльність, вся політична боротьба громадянства після ліквідації польсько-українських відносин.

Дещо обминали вони страху ради іудейська, але таки й зовсім щиро не розуміли її, і до останніх часів вона не знайшла скільки-небудь серйозної інтерпретації. У Костомарова спеціально значне замішання виходило з неясності поняття «народа», яку у нього стрічаємо. В старім періоді у нього під тим народом фігурує то маса людності міської або цілої землі, то земська аристократія, то дружина. В козацькім періоді не відділяються поняття козаччини й інших верств, не проводиться докладної границі між загалом козаччини й козацької старшини або між сею старшиною й українською інтелігенцією того часу (така неясність виступає, напр., в полеміці Костомарова з Кулішем).

Мавши своїм безпосереднім попередником в історії козаччини Бантиша, з котрого черпав свої перші фактичні відомості в сій справі, Костомаров, мабуть, для себе самого несподівано, в деяких пунктах зістався досить близьким своєму попередникові – невважаючи на глибокі різниці, які ділили ідеологію Бантиша від його. Костомаров, як і Бантиш, взяв за вихідну точку Хмельниччину; попередню історію козаччини він ніколи не прoробив докладніше (те, що дав він потім в виді вступу до Б.Хмельницького, було зроблено дуже поверхово, далеко слабше, напр., від Кулішевих праць), через те еволюція козаччини і її політики не могла представлятися йому досить ясно. В розробленні джерел до історії України Костомаров, як і Бантиш, обмежився виключно московським актовим матеріалом.

В історичних дослідах він, розуміється, користувався й іншими джерелами, досить широко і старанно; але в своїй археографічній роботі зійшов на сю узьку спеціально-московську область. Можливо, що се мало вплив до певної міри і на освітлювання історії козаччини; в кождім разі, в сій сфері Костомаров не був свобідним від офіціального, московського становища супроти козаччини і оцінював її політику не з становища політичних інтересів українських, як вони представлялися тодішній українській інтелігенції, а з становища московської державної ідеї.

Цікаво, напр., в його полеміці з Кулішем читати оборону козаччини, що маса її не йшла «за этими господами, когда они являлись противниками и врагами царя» (Виговський, Ю.Хмельницький, Дорошенко, Мазепа) (XIV, с. 97), або різке осудження Хмельницького за його пактування з Туреччиною по 1654 році (ib[idem], с. 81 – 82). Становище українських мас толкується у Костомарова якимись «інстинктивними відчуваннями», які веліли їм в кождім часі і в кождих обставинах триматися московського правительства і т.ін.

Свою залежність від старої історіографічної схеми задокументував покійний історик особливо своєю популярною «Историей России в жизнеописаниях ее главнейших деятелей», де сей перегляд історії в біографіях іде вповні в старій хронологічній схемі – київський період продовжується володимирським, сей – московським, границею епох стає зміна династії та й самі діячі повибирані більше з традиційного становища, а зовсім не з погляду ідей історії народного життя, проголошених самим Костомаровим.

Покійний історик, далеко випередивши свій час в своїх вимогах, ставлених ним історичному дослідові, не завсіди міг сам поспіти за ними. І через те не раз історичні праці, які в основі своїй являються тільки сповненням дезидератів виголошених покійним півстоліття тому – логічним розвитком їх або конкретним приложенням, – і за четверть століття по закінченні діяльності Костомарова в офіціальних історичних кругах здавалися чимсь новим, нечувано єретичним.

Ідеї, проголошені покійним істориком, ішли вперед не тільки свого часу, але і його власної творчості як історика, і в багатьох точках зістаються непережитими й тепер. Один з безпосередніх причасників кирило-мефодіївських ідей – сеї кульмінаційної точки української національної самосвідомості, він тільки вчасти встиг зреалізувати їх в своїй історичній творчості, і далеко більше заповів поколінням своїх наступників.

30/ІІІ. 1910

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 50. – Кн. 5. – С. 209 – 225. Передрукована в альманасі «Молода нація» (К., – 2002. – № 1 (22). – С. 90 – 108).

Подається за першодруком.

Написана в період 23 – 30 березня 1910 p., що засвідчують записи в щоденнику вченого (див.: Гирич І., Тодійчук О. Щоденник М.Грушевського за 1910 р. // Український історик. – 2002. – Ч. 1-4. – С. 109-110). Коректа статті без авторських правок зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 193. – Арк. 5-13 зв.).

У своїх працях М.Грушевський не раз звертався до постаті М.Костомарова: На спомин Костомарова (17.IV.1885) // Рада. – 1907. – С. 1 – 2; Микола Костомаров // Село. – 1910. – № 16. – С. 10; Костомаров і Новітня Україна. В сорокові роковини // Україна. – 1925. – Кн. 3 (12). – С. 3 – 20; З публіцистичних писань М.Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – К., 1928. – С. III – XXI; Етнографічне діло Костомарова // Етнографічні писання Костомарова. Зібрані заходами академічної комісії української історіографії / За ред. акад. М. Грушевського. – К., 1930. – С. IX – XXIV.

Наукові розвідки, епістолярні джерела та інші матеріали про життя та діяльність М.Костомарова вміщував М.Грушевський на сторінках журналу Історичної секції ВУАН «Україна» (див.: Науковий часопис українознавства «Україна» (1907 – 1932); Покажчик змісту / Упор. Р.Майборода, В.Врублевський. – К., 1993) та інших редагованих ним виданнях ВУАН.

…т.зв. Львівська літопись… – літописна пам’ятка 1-ї пол. XVII ст., вміщена в рукописній книзі М.Гунашевського. Текст виявив на поч. XIX ст. Д.Зубрицький. Назва умовна. Відображає події в Україні 1498 – 1649 pp. Подає цінні відомості з історії Хмельниччини. Вперше опублікована в Москві (1839), згодом – у Львові (1870-ті pp.).

…Густинська літопись… – див.: Єршов А. Коли і хто написав Густинський літопис // ЗНТШ. – 1930. – Т. С – С. 205-211.

…«Синопсис»… – історичний підручник, який містить узагальнений виклад української та загальноімперської історії у тлумаченні певної групи церковних інтелектуалів, культурно і політично зорієнтованих на інкорпорацію з Москвою (див.: Кононенко А. Київський «Синопсис» 1674 р. як ідеологічний феномен української історіографії: деякі аспекти українського етногенезу й теорії держави // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича (26 – 27 березня 1998 p.). – К., 1999. – С. 260 – 266).

…анонімна історія-памфлет, що вважається тепер твором Гр[игорія] Політики – «История Руссов или Малой России»… – йдеться про пам’ятку української історичної прози і публіцистики кінця XVIII ст., яку вперше видав О.Бодянський як «сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белорусского» (Чтения в Обществе истории и древностей российских. – 1846. – Кн. 1).

…(в листі Чепи до В.Політики)… – тут автор подає довільно, не змінюючи суті, витяг із листа А.І.Чепи до В.Г.Політики від 6 травня 1809 p.: «Ежели вы приймете великий труд написать славную ветвь российской истории – Истории Малороссии, то тем совершите дело достойное вас» (Горленко В.П. Южнорусские очерки и портреты. – К., 1898. – С. 36).

…(лист Лобисевича до Г.Кониського)… – йдеться про лист О.Лобисевича до Г.Кониського від 30 вересня 1794 р. Написаний з приводу його наміру опублікувати один з визначних творів української барокової літератури XVIII ст. – трагікомедії Г.Кониського «Воскресеніє Мертвих», а головне – інтерлюдії до нього «славного Танскаго, природнаго стихотворения, во вкусе площадном, во вкусе Плавтовом» – «да даст величіе отечеству своему наш Плавт, наш Мольер, ежели что не боле» (Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці / Ред. Л.Винар. – Острог; Нью-Йорк, 2000. – С. 148).

…як, напр., «Історія…» Маркевича… – йдеться про працю М.Маркевича «История Малороссии» (В 5 т. – 1842 – 1843). Докладно див.: Грушевський А.С. Н.А.Маркевич: из прошлого украинской литературы и историографии // ЖМНП. – 1911. – № 1. – С. 59-142; Нерод В.О. Україна в працях істориків Я.М.Марковича і М.А.Маркевича // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень. – К., 1995. – С. 60 – 93.

…звертається… до архівальних студій в полковім архіві Острогозька… – як зазначає М.Костомаров в автобіографії, після закінчення університету (1837) він записався юнкером у Кінбурнзький драгунський полк (м. Острогожськ). Своє перебування в драгунах використав для наукових студій, працюючи над матеріалами до історії Острогозького козацького полку, що збереглися в місцевому архіві повітового суду. Результатом цих студій стала перша наукова праця «Описание Острогожского Слободского полка», до якої були додані чимало копій найважливіших документів. Молодий дослідник мав задум опрацювати матеріали інших слобідських козацьких полків і скласти історію всієї Слобідської України. Рукопис цієї праці разом з усіма документами вилучили при арешті 1847 p., і повернутий він не був (див.: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 446; Міяковський В. Костомаров у Рівному // Україна. – 1925. – Кн. 3. – С. 28; Энциклопедия жизни и творчества Н.И.Костомарова (1817-1885). – Київ; Донецьк, 2001. – С. 320.

Через етнографію переходить до історії старий Максимович… – йдеться про збірки М.О.Максимовича «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849), які поклали початок українській фольклористиці, викликали інтерес до українського фольклору серед представників інших слов’янських народів (див.: Грушевський М. «Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці // Україна. – 1927. – Кн. 6. – С. 1 – 13; Данилов В. До історії «Малороссийских песен» М.А.Максимовича // Україна. – 1928. – Кн. 4. – С. 23 – 33; Його ж. Другий збірник українських пісень М.О.Максимовича з 1834 року // Там само. – 1929. – Жовт.-лист. – С. 14 – 30; Максимович М. О малороссийских народных песнях // Максимович М.О. «Киев явился градом великим…» Вибрані українознавчі твори. – К., 1994).

Срезневський носиться з гадкою… – йдеться про проекти І.Срезневського «Украинский альманах» и «Запорожская старина» (1833 – 1838). Про наукову дискусію щодо автентичності включених до збірок І.Срезневського текстів дум та пісень див.: Кирдан Б.П. Собиратели народной поэзии: Из истории украинской фольклористики XIX в. – М., 1974. – С. 81 – 137; Куліш П. Около полустолетия назад: Литературные воспоминания / Упор. тексту, коментарі Є.Нахлік, О.Федорук // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. – Львів; Нью-Йорк, 2000. – С. 120 – 123; 146 – 147; Українські народні думи / Вступі тексти К.Грушевської. – [К.], 1927. – Т. І. – С 37 – 38; Шамрай А. «Запорожская старина» І.Срезневського як історико-літературний факт // Харківська школа романтиків. – Харків, 1930. – Т. І. – С. 30 – 35.

Куліш пробує з пам’яток народної поезії склеїти поетичну історію України… – йдеться про поему П.Куліша «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», написану 1843 р. і тоді ж видану в Києві.

Костомаров за поміччю етнографії… – свої етнографічні інтереси, методологічні засади щодо вивчення народної творчості для осягнення характеру, історії народу вчений обгрунтував у своїй другій магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843), суттєво розвинув у «Славянской мифологии» (1847), пізніших працях: «Об отношении русской истории к географии и этнографии» (1863), «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872). Див.: Грушевський М. Етнографічне діло Костомарова…; Лук М. Микола Костомаров: історіософія та соціальна філософія українського романтизму // Молода нація. – 2002. – № 1. – С. 40 – 46; Міяковський В. Костомаров у Рівному // Україна. – 1925. – Кн. 3. – С. 29; Попов П.М. Костомаров як фольклорист і етнограф. – К., 1968.

…сею дорогою йде потім Куліш… – йдеться про фольклорно-етнографічні збірки П.Куліша: Украинские народные предания / Собрал П.Кулиш. – М., 1847; Записки о Южной Руси / Издал П.Кулиш. – СПб, 1856. – Т. I; 1857. – Т. II.

…ставить своїм завданням змалювати на основі пісень соціально-політичні обставини народного життя Михайло Драгоманов – йдеться про працю: Исторические песни малорусского народа с объяснениями В.Антоновича и М.Драгоманова. – К., 1874. – Т. I; 1875. – Т. II (див.: Костомаров М. Историческая поэзия и новые материалы // Вестник Европы. – 1874. – Т. VI. – Кн. 12. – С. 573 – 629; Грушевський М. П’ятдесят літ «Исторических песен малорусского народа» Антоновича і Драгоманова // Україна. – 1924. – Кн. 1-2. – С. 97 – 109).

… «Об отношении русской истории к географии и этнографии…» – в основу статті покладена лекція, прочитана в Географічному товаристві 10 березня 1863 p. Вперше опублікована у виданні: Записки Императорского Русского Географического общества. – СПб, 1863. – Т. XII. – Кн. 2. – С. 92 – 113 (див.: Пінчук Ю., Петренко О. Один з найважливіших принципів народознавчого кредо M.I.Костомарова // Народна творчість та етнографія. – 1994. – № 4).

«Етнограф повинен бути сучасним істориком… щоб здобутки їх наук підходили під зрозуміння народного духу» – див.: Костомаров И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования: В 21 т., 8 кн. – СПб, 1903. – Т. 3. – Кн. 1. – С. 722 (переклад українською М.Грушевського).

«Воєнні подробиці, посольські переговори… студіювання життя і людей» – див.: Там само. – С. 720 – 721 (переклад українською М. Грушевського ).

«Мысли об истории Малороссии»… – стаття надрукована без підпису з приміткою «Сообщено из Киева» в журналі: Библиотека для чтения. – 1846. – Т. 78 (див.: Грушевський О. Маловідома стаття Костомарова з 1846 р. // ЗНТШ. – 1907. – Т. LXXIX. – С. 155-164; Пінчук Ю.А. М.І.Костомаров у Києві (1844-1847) // УІЖ. – 1992. – № 5).

В «Чертах народной южнорусской истории»… – стаття вперше надрукована у вид.: Основа. – 1861. – № 3. – С. 114-165; 1862. – № 6. – С. 1-45.

…(Моногр[афии…], I, [с] 191) – тут М.Грушевський подає витяг з праці «Черты народной южнорусской истории» за вид.: Костомаров И. Исторические монографии и исследования. – Изд. второе Д.Кожанчикова. – СПб., 1872 (у власному перекладі українською).

… «Две русские народности»… – стаття вперше надрукована у вид.: Основа. – 1861. – № 3. – С. 33 – 80. На думку сучасних вчених, ця праця стала першим дослідженням етнопсихології українського народу (див.: Лук М. Микола Костомаров: історіософія та соціальна філософія українського романтизму // Молода нація. – 2002. – № 1. – С. 68 – 80; Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885) // Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костомарова. – К., 2003. – С. 25).

…(ib[idem], с. 69)… (с. 72)… (с. 71) – тут автор подає витяги з праці «Две русские народности» за виданням: Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Изд. второе Д.Кожанчикова. – СПб, 1872 (у власному перекладі українською).

… «Начало единодержавия в древней Руси»… – вперше стаття опублікована у вид.: Вестник Европы. – 1870. – Т. VI. – Кн. 11. – С. 5 – 54; Кн. 12. – С. 495 – 563.

Я умисно навів сі пункти кирило-мефодіївської програми… – докладний аналіз основних положень «Книг буття українського народу» та їх обгрунтування М.Костомаровим у працях «Две русские народности», «Начало единодержавия в древней Руси», «Мысли о федеративном начале древней Руси» М.Грушевський подає у статті «Костомаров і Новітня Україна. В сорокові роковини» (Україна. – 1925. – Кн. 3. – С. 3 – 20).

… «Мысли о федеративном начале древней Руси»… – вперше стаття опублікована у вид.: Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 121 – 158 (див.: Грушевський О. До статті Костомарова про федеративний лад старої Русі // Україна. – 1928. – Кн. 3. – С. 50 – 57; Пінчук Ю.А. Дослідження про принципи демократичного федералізму // УІЖ. – 1993. – № 10).

…(І, с. 49) – тут автор подає витяг з праці «Мысли о федеративном начале Древней Руси» за виданням: Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Изд. второе Д.Кожанчикова. – СПб., 1872 (у власному перекладі українською).

…(I, с. 71) – тут М.Грушевський цитує працю «Две русские народности» за виданням: Костомаров Н. Исторические монографии…

…в своїх славних «Севернорусских народоправствах»… – йдеться про працю М.Костомарова: Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород – Псков – Вятка: В 2 т. – СПб, 1863 (див.: Пінчук Ю.А. Исторические взгляды Н.И.Костомарова. – К., 1984).

…(XI, с. 87) – тут М.Грушевський цитує працю «Начало единодержавия в древней Руси» за виданням: Костомаров Н. Исторические монографии и исследования: В 12 т. – Изд. Д.Кожанчикова. – СПб, 1872. – Т. XII (у виданні помилково зазначено том XI).

…з великоросійськими слов’янофілами… – див.: Грушевський О. Нові матеріали до біографії Костомарова // Записки Українського наукового товариства в Києві. – 1908. – Кн. 1 – С. 72 – 81.

…в тон поступовим політичним змаганням 1850 – 60-хроків… – йдеться про громадівський рух, започаткований наприкінці 1850-х pp. у Петербурзі та багатьох містах України (див.: Михалевич А. Костомаров в Петербурзькій громаді 1860-х років: З споминів Вол. Менчиця // Україна. – 1925. – Кн. 3. – С. 66-68).

…(І, с. 91 – 92) – тут М.Грушевський подає витяг зі статті «Две русские народности» за виданням: Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Изд. второе Д.Кожанчикова. – СПб, 1872 (у власному перекладі українською).

…в полеміці Костомарова з Кулішем… – в основу полеміки було покладене питання про походження козацтва та його місце і роль в історії України. Ця полеміка була відображена у двох публікаціях: Куліш П. Казаки в отношении к государству // Русский Архив. – 1877. – № 3, 6; Костомаров Н. О казаках. По поводу статьи П.А.Кулиша, напечатанной в 3-й и 6-й тетрадях «Русского архива» (изд. 1877 г.): Историко-критический очерк // Русская старина. – 1878. – Т. XXI. – Кн. 3. – С. 385-402.

…те, що дав він потім в виді вступу до Б.Хмельницького… – йдеться про «Введение», яким було доповнене 3-тє видання історичної монографії М.Костомарова «Богдан Хмельницький», що вийшло в Санкт-Петербурзі у 1870 р. в 3-х томах. Тут, власне, М.Грушевський підтвердив свої думки, висловлені в «Історії України-Руси» (Київ; Львів, 1907. – Т. VII. – С. 567):

«Значно слабший був огляд початків козаччини, написаний Костомаровим п. з. «Южная Русь и козачество до возстанія Богдана Хмельницького» (Отеч. Записки, 1870), потім введений як вступ до нового видання його «Богдана Хмельницького» (1870 і потім 1884). Се дуже поверховий начерк, без глубшого продумання і докладного використання джерел; можна думати, що пишучи його, Костомаров ще не знав Кулішевого «Першого періода», але й по виході «Исторії возсоединенія» Костомаров не поглубив його, і в порівнянню з Кулішем се був крок назад».

…далеко слабше, напр., від Кулішевих праць… – йдеться про праці П.Куліша: Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами // Правда. – 1868. – № 1 – 17; 25 – 35; История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 1 – 2; М., 1877. – Т. 3; Отпадение Малороссии от Польши. – М., 1888. – Т. 1 – 2; М., 1889. – Т. 3. У праці «Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами» П.Куліш запропонував власну концепцію виникнення козацтва. З приводу цієї статті він неодноразово звертався у своїх листах до М.Костомарова з проханням дати рецензію, проте вона залишилася поза увагою дослідників. М.Грушевський високо оцінив ці праці П.Куліша, особливо «Историю воссоединения Руси», назвавши її «найвизначнішою працею по історії початків козаччини» (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VII. – С. 567 – 566; Похила Л. Історична праця П.Куліша «Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами» // Молода нація. – 2004. – № 1. – С. 81 – 92; Федорук Я. Авторський список другого видання «Истории воссоединения Руси» // Молода нація. – 2004. – № 1. – С. 93 – 98).

…(XIV, с. 97)… – тут М.Грушевський подає витяг з історико-критичного нарису М.Костомарова «О казаках. По поводу статьи Кулиша, напечатанной в 3-й и 6-й тетрадях «Русского архива» (изд. 1877 г.)» за виданням: Костомаров Н. Исторические монографии и исследования: В 20 т. – 2-е изд. – СПб; М., 1881. – Т. XIV.

(ib[idem], с. 81 – 82) – тут М.Грушевський посилається на висновки М.Костомарова у праці «Богдан Хмельницкий, данник Оттаманской Порты» за виданням: Костомаров И. Исторические монографии…

…своею популярною «Историей России в жизнеописаниях ее главнейших деятелей»… – серія нарисів написана М.Костомаровим у 1872 – 1875 pp., опублікована в Санкт-Петербурзі у 1873 – 1876 pp. (6 випусків) та в 1888 р. (7-й випуск). Праці неодноразово превидавалися, зокрема в перекладах шведською, німецькою, українською (пер. О.Барвінського) мовами.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 397 – 411.