Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Ювілей Миколи Гоголя

Михайло Грушевський

За кілька день письменна Росія святкуватиме столітні роковини одного з найславніших синів України Миколи Гоголя. 19 марта с[т]. ст. 1808 р. народився він в своїм родиннім гнізді, в старшинській родині полтавській – один з геніальніших людей, яких дала Україна, і заразом один з найглибше записаних в історії культурного і національного життя своєї тіснішої отчини її син. І в кругу свідомого українства наших часів належить йому вдячна гадка.

Правда, його пам’ять буде предложена нашій суспільності під спеціальним гарніром. Давно вже в ворожих українству сферах з Гоголя зроблено певного роду символ, прапор і гасло «общероссизма» на посрамления українських сепаратистів. В Київськім учебнім окрузі, що обіймає більшу половину російської України, у всіх школах наказано відсвяткувати ювілей Гоголя по спеціальній програмі й інструкції. Ще давніше в «правних» кругах Києва автора «Тараса Бульби» зроблено свого роду патроном чорносотенства. Все се несе з собою небезпеку, що ім’я й пам’ять Гоголя надовго буде споганене в очах нечорносотенної суспільності, подібно, як зогиджено таким чорносотенним методом іншу перлину слов’янської творчості – «Жизнь за царя» Глинки. І се було б жалко не тільки з загального, а і з спеціально українського становища, коли б нам споганили, обмерзили се близьке і миле нам ім’я.

Воно повинно зістатися нам близьке і миле, не вважаючи на те, що проби зробити Гоголя прикладом «общерусса на малороссийской почве», взірцем і каноном для українства – яким повинний бути українець, таким, як Гоголь, а не «сепаратистом», – почалися не з нинішнього дня [Див. інтересний перегляд ювілейної літератури про Гоголя з нагоди п’ятдесятиліття його смерті (1902) Ів[ана] Стешенка в «Записках» львівських, т. 57 і 58].

Гоголь в тім не винен. Він дав українству те, що міг дати в своїм часі і в обставинах, в яких вивела на світ і виховала його доля.

Нам прикро, що геніальні сили його духу не вилилися в напрямі національнім – що він не був новатором в національній сфері, яким був в сфері чисто літературній. Жаль, що він не був свідомим українцем в нашім теперішнім розумінні, не писав по-українськи. Але він був продуктом свого часу і своїх обставин. Людям, що ще живуть на наших часах або жили ще зовсім недавно, не ставимо в докір, що вони, почуваючи себе українцями, працювали на грунті «общерусским» і не писали по-українськи зовсім або майже зовсім – то що можемо закинути Гоголю?

Сих людей, що, маючи за собою трохи не столітню традицію літературної творчості на українській мові, не раз навіть національною узкістю вважали гостре ставлення питання про писання на українській мові, ми не винуватимо: пробачаючи сю вину їх часу, вважаємо їх визначними, заслуженими українцями. То що казати про Гоголя, якого погляди, світогляд, смак і потяги формувалися під виключним пануванням «єдиної правдивої» російської літератури й культури? Адже доперва нашим часам, властиво, судилося поставити українське національне питання «у весь зріст».

Досить оправдано можемо почувати гіркі почуття на попередні покоління, що вони своєю «уміркованістю» в національнім питанні поставили нас в таку невигідну позицію, так що посиланням на їх приклади можуть нам докучати всякі неприхильники українства. Можемо жалувати на них, що приходиться нам покутувати їх «самоотвержение», яке розбудило такі гострі апетити на українську спадщину, що наші елементарні національні домагання, найпримітивніші умови національної самоохорони стягають на нас гнів і злобу, докори в шовінізмі і крайнім націоналізмі. Але мусимо пам’ятати, що сі національно-слабкі покоління, сі ліниві держателі національних талантів були також отягчені тяжкою спадщиною по своїх предках…

Гоголь виріс на руїнах старої Гетьманщини, не підозріваючи, що з смертю козацького устрою не перестала жити Україна. В тій сфері, де він виховувався, ніхто не підозрівав сього. Там вся енергія була звернена на приладження до нових політичних і суспільних форм, щоб за ціну сього добитися кар’єри й маєтку; приклади «великих людей» [Так зве малий Гоголь екс-міністра Трощинського, свого свояка.], що вміли видряпатися на верхи російської службової ієрархії, служили прикладом і заохотою. Свій край, свою минувшість, свої традиції любили, але з сим не зв’язувалися ніякі мрії про продовження того минулого, ніякі гадки про можливі виводи з тих симпатій і прив’язань. Се був пієтизм до умерлого і похороненого.

І Гоголь, підігрітий мріями на непривітній чужині про свою «Малороссию» і тим (чисто етнографічним) інтересом, який побачив до українства в петербурзьких інтелігентських кругах, став ентузіастичним співцем українського життя, що вимирало на його очах під новими впливами, новими формами, поетом давньої України, безповоротно похороненої. Він обсипав розкішними квітами творчості сю Україну, що представлялася йому дорогою, прекрасною покійницею; овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозріваючи її близького воскресіння, не підозріваючи вічного життя під шкарлупою півзотлілих форм. І ті слова любові і ентузіазму, які будили потім в його читачах огонь завзяття, енергії, національного життя, – в його устах були тільки повним жалю і любові похоронним співом…

Нещастям було, що Гоголь не мав наоколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими. Але подивитися, як електризують його українські інтереси й симпатії Максимовича, не вважаючи на дуже хвилеві й короткі стрічі! Гоголь починає іронізувати з великоросів й Великороси, вдаватися в український націоналізм; сама термінологія зміняється: вже нема «Малороссии», на її місці – «Україна». Ось кілька виїмків з листів 1833 – 1834 pp.:

«Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю тоже сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Длячего и кому мы жертвуем всем?» (I, с. 258).

«Теперь я принялся за историю нашей бедной, единственной Украины» (I, с. 263).

«Туда, туда! В Киев, в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их – не правда ли? там или вокруг него деялись дела старины нашей… Да это славно будет, если мы займем с тобою киевские катедры: много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого прекрасного края! Там можно обновиться всеми силами» (I, с. 268).

«Влюбился же в эту старую толстую бабу – Москву, от которой кроме щей да матерщины ничего не услышишь» (I, с. 281).

«Еще просьба: ради всего нашего, ради нашей Украины, ради отцовских могил»… (I, с. 206).

Все се примітивно, фразисто, але воно тільки показує, в який бік міг би йти Гоголь, якби сфера інша його окружала, а не та общеросійська. Характеристично, що одинокий Гоголів лист український, який заховався, писаний до поляка, Богдана Залеського, якому була чужа та російська мова, прийнята в сферах, де обертався Гоголь. Впливами сфер, окруження, очевидно, треба об’яснювати, чому Гоголь не перейшов ні разу на українську мову в своїй творчості, як переходили часами «двоязичні» українці його поколінь, як той же Максимович, Бодянський, Костомаров і б[агато] і[нших]. Коли б замість Петербурга, Рима, Москви Гоголь пожив би в харківськім кружку 1830-х років, в київськім 1840-х років, літературна спадщина Гоголя, мабуть, не була б виключно великоруська.

Українське почуття в нім було. Читайте його ентузіастичні похвали українській пісні, українській мелодії («О малороссийских песнях», 1834 і лист до Максимовича 1833 р.). Читайте його конспект української історії («Взгляд на составление Малороссии», 1832), де так різко зазначена історична окремішність Украйни:

«И вот, южная Россия, под могущественным покровительством литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ними разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаковым именем – Русью, одно под татарским игом, другое – под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ними не было; другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характеры»…

Щоб переконатися, як сильно відчуває він різницю української і великоруської мови, варто перечитати його лист до Максимовича:

«Есть пропасть таких фраз, выражений, оборотов, которые нам, малороссиянам, кажется, очень будут понятны для русских, если мы переведем их слово в слово, но которые иногда уничтожают половину силы подлинника. Почти всегда сильное, лаконическое место становится непонятным на русском, потому что оно не в духе русского языка; и тогда лучше десятью словами определить всю обширность его, нежели скрыть его… Помни, что твой перевод для русских, и потому все малороссийские обороты речи и конструкции прочь!» (I, с. 290 – 291).

А міркування Гоголя (в листі до Смірнової) на тему, яка у нього душа – «хохлацкая или русская», дають розуміти, що в теорії він припускав зовсім свідомо можливість українського самопочуття, свідомості, хоч сам в собі й не бачив різко вираженого національного почуття:

«Скажу вам, что я сам не знаю, какова у меня душа, хохлацкая или русская? Знаю только, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином».

Поняття про два національні типи, про «дві руські народності», як їх чверть століття пізніше назвав Костомаров, було у Гоголя зовсім виразне. Тільки він, як усе покоління «українофілів», не виводив з сього ніяких виводів (консеквенцій) розвою і змагань, не припускав переходу з етнографічної статики в національну динаміку.

Взагалі ніщо важне не ділить його від усього того покоління українофілів його часів – а тим часом вони були попередниками свідомого українства пізніших поколінь. І тому не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя (люди наших поколінь, певне, тямлять, скільки завдячали їм в розвої й усвідомленні своїх українських симпатій!), а і з огляду на його українські почуття ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості. Не цілою своєю творчістю, не цілою своєю гігантською фігурою, але деякими сторонами своїми він належить сюди.

І менше всього можна згодитися на те, щоб його противставлювано українському рухові як щось принципіально йому противне. На всякі такі проби і заходи ворогів українства ми мусимо повторити його власну фразу з наведеного вище листа:

«Він наш, він не їх!…»


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1909. – Т. 45. – Кн. 3. – С. 606 – 610. Коректа статті без виправлень автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 229. – Арк. 1-3 зв.).

Подається за першодруком.

Задум написати статтю М.Грушевський занотував у щоденнику ще 16 січня 1909 p.: «Надумав написати ювіл[ейну] статейку про Гоголя, взяв книжки» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 239). Майже через місяць учений знову згадує: «Засів за статтю про Гоголя й писав ціле передполуднє сливе» (Там само. – Арк. 251).

Замітку про статтю подав у бібліографічному розділі ЗНТШ (1910. – Т. ХСІІІ. – С. 203) В.Дорошенко.

…інтересний перегляд ювілейної літератури про Гоголя… Ів[ана] Стешенка… – йдеться про працю: 3 юбілейної літератури про Миколу Гоголя // ЗНТШ. – 1904. – Т. 57. – (Наукова хроніка). – С. 1 – 20; там само. – Т. 58. – С. 15 – 60.

…(І, с. 258) – тут цитується лист М.Гоголя, адресований 2 липня 1833 р.з Санкт-Петербурга до М.Максимовича. При цитуванні М.Грушевський користувався виданням: Гоголь Н.В. Письма / Ред. В.Шенрока. – СПб, [1901]. – Т. І. Цитований фрагмент листа видрукуваний на с. 253, а не 258.

…(І, с. 263) – тут цитується (за виданням: Гоголь Н.В. Письма…) лист М.Гоголя до М.Максимовича, написаний у Санкт-Петербурзі 9 листопада 1833 р. При цитуванні переставлені місцями слова «единственной» і «бедной». У листі йдеться про нереалізований задум М.Гоголя написати історію України. В іншому листі до М.Максимовича від 12 лютого 1834 p. M.Гоголь писав: «Историю Малороссии я пишу всю от начала до конца. Она будет или в шести малых, или в четырех больших томах» (Гоголь Н.В. Письма… – Т. I. – С. 276). Про історичні студії М.Гоголя див.: Микола Гоголь. «Роздуми Мазепи» / Упор.Я.І.Дзира // УІЖ. – 2002. – № 2. – С. 76-83.

…(I, с. 268) – тут цитується (за виданням: Гоголь Н.В. Письма…) лист М.Гоголя до М.Максимовича, написаний у Санкт-Петербурзі в грудні 1833 р.

…(І, с. 281) – тут цитується (за виданням: Гоголь Н.В. Письма…) лист М.Гоголя до М.Максимовича, написаний у Санкт-Петербурзі 12 березня 1834 p.

…(I, с. 206) – тут цитується (за виданням: Гоголь Н.В. Письма…) лист М.Гоголя до М.Максимовича, написаний у Санкт-Петербурзі 27 червня 1834 p. Цитований фрагмент листа видрукуваний на с. 306 – 307, а не 206.

…одинокий Гоголів лист український… – єдиний вцілілий лист М. Гоголя українською мовою адресований польському поету Б.-Ю.Залеському. Оригінал листа зберігається в бібліотеці Ягеллонського університету в Польщі. Вперше опублікований 1899 р. у Львові в «Gazeta Lwowska» (Ч. 218), звідки передрукований у виданні: Киевская старина. – 1899. – Кн. X. – Отд.II. – С. 17. Лист передає атмосферу спілкування письменника з вишуканим товариством польських емігрантів у Парижі 1836 p., де він зблизився з Б.Залеським, Ф.Духинським, А.Міцкевичем та ін. Ця дружня записка М.Гоголя (чи, за визначенням самого автора, «писулька») яскраво висвітлює грані його української особистості (докладно див.: Ляхова Ж. Український лист Миколи Гоголя // Слово і час. – 2001. – № 12. – С. 57 – 65).

…в харківськім кружку 1830-х років… – йдеться про харківський гурток українських письменників-романтиків, які записували народні пісні й використовували народні мотиви в своїх творах. До гуртка входили І.Срезневський, брати Ф.Євецький і О.Євецький, І.Росковшенко, О.Шпигоцький. Видавали збірники: «Украинский альманах» (1831), «Запорожская старина» (1833 – 1838), «Украинский сборник» (1838 – 1841). М.Гоголь листувався з представником цього гуртка І.Срезневським, захоплено відгукувався на його видання, особливо «Запорожскую старину». Див.: Харківська школа романтиків. – Харків, 1930. – Т. І – III.

…в київськім 1840-х років… – йдеться про Кирило-мефодіївське братство.

… «О малороссийских песнях», 1834… – йдеться про статтю М.Гоголя, написану на прохання С. Уварова й опубліковану в «Журнале Министерства народного просвещения» (1834. – № 4. – С. 16 – 28). В ній подані оцінка збірника «Запорожская старина» І.Срезневського, видання «Малороссийские песни» М.Максимовича та праць інших авторів і зауваження до них. Про вихід статті М.Гоголь повідомляв у листах до М.Максимовича та І.Срезневського (Гоголь Н.В. Письма… – Т. І. – С. 299 – 301).

…і лист до Максимовича 1833 р. – йдеться про лист М.Гоголя від 9 листопада 1833 р. (Гоголь Н.В. Письма… – С. 263 – 264). У листі він звертається з проханням скопіювати та надіслати зібрані М.Максимовичем пісні, висловлюючи своє захоплення ними:

«Моя радость, жизнь моя, песни! Как я Вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я роюсь, пред этими звонкими, живыми летописями!… Я сам теперь получил много новых, и какие есть между ними! прелесть! […] Я не могу жить без песен. Вы не понимаете, какая это мука. Я знаю, что есть столько песен, и вместе с тем не знаю […] Вы не можете представить, как мне помогают в истории песни».

…(I. с. 290 – 291) – лист М.Гоголя до М.Максимовича написаний у Санкт-Петербурзі 7 квітня 1834 р. Цитується за виданням: Гоголь Н.В. Письма…

«Скажу вам, что я сам не знаю… – тут цитується лист до О.Смірнової від 24 грудня 1844 р. (Гоголь Н.В. Письма… – С. 577). О.Смірновій, з якою М.Гоголя поєднували взаємні дружні щирі почуття, письменник присвятив статтю у своїй «Переписке с друзьями». Листи О.Смірнової до М.Гоголя зберігалися в сина старшої сестри письменника Миколи Трушковського, редактора першого посмертного видання його творів. Пізніше ці листи отримав П.Куліш, який під час поїздок у Європу в 1869 р. подарував їх народному музеєві у Празі.

…про «дві руські народності», як їх… пізніше назвав Костомаров… – йдеться про основні тези праці М.Костомарова «Две русские народности» (Основа. – 1861. – № 3. – С. 33 – 80).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 378 – 381.